Доступність посилання

Чому російський режисер Валерій Балаян у 2014 році прийняв українське громадянство? Що він знімає в Криму? Як об'єднуються українські громадяни на анексованому півострові?

Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії говорили з кінорежисером-документалістом Валерієм Балаяном.

‒ Пане Валерію, ви довгі роки працювали в російському кінематографі й на телебаченні, а в 2014 році прийняли українське громадянство. Як ви дійшли до такого рішення?

‒ Без внутрішніх проблем. Я народився в Україні, володію українською мовою з дитинства. Я дуже люблю Україну, для мене це було просто поверненням додому. Знаєте, коли я ходжу Києвом, то завжди відчуваю приплив тихого щастя від того, що я вдома. Тут я відчуваю себе щасливою людиною.

‒ Вас багато що пов'язує з Кримом?

‒ Я вважаю себе наполовину кримчанином. Останні 20 років я жив у Сімферополі й Партеніті, там виросли мої діти, вони теж знають українську мову. Я знаю не з чуток про те, що відбувалося в Криму з кінця дев'яностих до 2014 року. З 2008 року я працював кореспондентом Радіо Свобода в Криму, і все, що відбувалося на півострові, я бачив на власні очі.

‒ Ви буваєте в Криму, часто знімаєте відео з кримським журналістом Миколою Семеною. Ви давно з ним знайомі?

‒ Я знайомий з Миколою Семеною з кінця 2010 року, він був кореспондентом української газети «День». Я робив тоді фільм про українку Анастасію Бабурова, убиту в Москві. Микола Семена теж висвітлював цю історію. Він один з дуже високих професіоналів у журналістиці. Коли я дізнався, що проти нього проводять репресії, то зв'язався з ним, і був майже на всіх судах.

Микола Семена
Микола Семена

Назвати те, що відбувалося в суді, можна словом «кривосуддя». Було очевидно, що ні судді, ні прокурору, все це абсолютно не цікаво. Було зрозуміло, що вони, як шестерінки, виконують певну роботу. Все відомо, включаючи вирок, і вони, нудьгуючи, вирішують долю людини, якій за шістдесят, у якого не дуже хороше здоров'я, за те, що він всього лише висловив свою думку. Де ще в світі, окрім африканських країн і Північної Кореї, можуть судити людину за висловлену думку? В останній раз таке було, напевно, в нацистській Німеччині.

‒ Після нападу російських силовиків на церкву Української православної церкви Київського патріархату та на архієпископа Сімферопольського та Кримського Климента ви знімали відео про це. Розкажіть, що відбувалося в Сімферополі.

‒ Все сталося швидко, нападу ніхто не очікував. Приїхали 15-20 чоловік з різними погонами, опечатали входи. Наш владика Климент ‒ чудова людина, подвижник, він нагадує мені справжніх, перших християн за часів, коли церква перебувала в катакомбах. Це по-справжньому віруюча людина, яка живе згідно зі своєю вірою. І його схопили, викручували йому руки, він кричав від болю.

Як можна знущатися над людиною, яка проводить проповіді, навколо якої збираються українці? Під абсолютно надуманим приводом, сфабрикованим тільки з метою системного залякування всіх, хто насмілюється в Криму думати інакше. Я інакше це не розцінюю: залякати, показати всім, на чиєму боці сила.

‒ Під час суду над заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеровим ви проводили багато часу біля будівлі суду, знімали те, що відбувається, записували коментарі Умерова. Розкажіть про це.

‒ Всі, хто був у Криму в ті дні, знає про так зване «умерівське середовище». Я там познайомився з великою кількістю дивовижних людей ‒ і кримських татар, й українців. Всі приходили підтримати Ільмі-ага. І точно так само приходили, включаючи самого Ільмі Умерова, на суд до Миколи Семени. Це чудовий приклад того, яким може бути інший Крим, якими можуть бути стосунки між людьми. Ми можемо мати прекрасні, поважні, доброзичливі стосунки. Я побачив дуже багатьох людей, які не бояться відкрито прийти і підтримати Миколу Семену, Ільмі Умерова. Познайомився з прекрасними людьми ‒ Марком Фейгіним, Олександром Подрабінеком, Олександром Попковим, Емілем Курбедіновим, Едемом Семедляєвим.

Ільмі Умеров
Ільмі Умеров

Мені здається, що ось ця солідарність, розуміння, що не кинуть нікого, незважаючи на національність ‒ це величезний фундамент для майбутнього Криму. І ми бачимо, що Ільмі Умеров, й Ахтем Чийгоз, ‒ це лідери, а кримськотатарський народ не боїться й відстоює свою гідність. Бачачи цих людей, їхню привітність, щирість, я вважаю, що найвільніші й найдоброзичливіші люди в Криму ‒ це кримські татари.

Найвільніші й найдоброзичливіші люди в Криму ‒ це кримські татари

‒ У 2015 році в Києві відбулася прем'єра документального фільму «Ху із містер Путін», в якому про президента Росії розповідають люди, які знали його під час роботи в мерії Санкт-Петербурга. Розкажіть про цей фільм.

‒ Одного разу я сказав, що хотів би, щоб у Росії замість «Іронії долі» дивилися цей фільм. Так і вийшло. За перші кілька днів фільм отримав мільйон переглядів, незважаючи на те, що він не згадується в російських ЗМІ. Я хочу сказати про двох людей, які брали участь в цьому фільмі. Навесні після удару по голові загинув журналіст Микола Андрущенко. Цей журналіст розповідав у фільмі, як після путчу Путін говорив, що «бабки треба робити». Я думаю, йому не пробачили. Також помер Юрген Ротт ‒ політичний аналітик з Німеччини, який багато років займався цією історією, який знайшов документи, які доводять зв'язок Путіна з наркокартелем Калі й міжнародною організованою злочинністю.

‒ Ваші творчі роботи отримували багато нагород. З останніх ‒ приз і диплом фестивалю «Євразійський міст» за фільм «Остання Поема», які ви отримали в 2016 році. Фестиваль проводять в Ялті після російської анексії Криму за ініціативою режисера Микити Михалкова. Один з президентів фестивалю ‒ підконтрольна Кремлю міністр культури Криму Аріна Новосельська. Розкажіть про фестиваль.

‒ Це дуже кумедна історія, мене запросили на фестиваль з дуже хитрою метою. Фестиваль оголосили міжнародним, і, щоб підкреслити цю міжнародність, вони запросили мене, як українського режисера, хоча я 30 років жив і працював у Росії. Я погодився, хоча багато моїх колег тут мене засудили. Але мені було цікаво подивитися на механізм цього піару для Криму. Микита Михалков носиться зі своїм євразійством, зображує, що до Криму всі їдуть.

Микита Михалков носиться зі своїм євразійством, зображує, що до Криму всі їдуть

Нагорода була для мене досить несподіваною. Момент нагородження відбувався в театрі Чехова в Ялті. Коли я отримав диплом, то звернувся до присутніх і прочитав їм вірші: «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї, то ж одинокому мені здається ‒ кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славна Україна. Аж бачу, там тілько добро, де вас нема». На словах «де вас нема», я витягнув руку й показав на тих, хто сидів у залі. Після віршів зал мені аплодував.

Валерій Балаян
Валерій Балаян

‒ Чи варто підживлювати ось цю ілюзію міжнародності, яку намагається просувати окупаційна влада в Криму?

‒ Не варто. У мене був професійний інтерес, я свою цікавість задовольнив. Чи погоджуся в наступний раз? Не погоджуся. Їхні зусилля мені зрозумілі: там розпилюють величезні бюджети, імітують міжнародний інтерес.

‒ Крим десятиліттями вважався Меккою для режисерів, тут знімали безліч фільмів, зокрема й на Ялтинській кіностудії, яка переживає непростий період, після того як була «націоналізована» владою півострова. Що вам відомо про це?

Стан Ялтинської кіностудії ‒ це стан катастрофи

‒ Стан Ялтинської кіностудії я знаю дуже добре, в минулому році я читав там курси. Жахливішого стану я ніде не бачив. Там вибиті вікна, зняті батареї, це стан катастрофи. Якщо там щось відновлювати, то простіше ці будівлі знести й збудувати нові. Так, там є охорона, ворота закривають, якісь приміщення здають комерційним структурам, плюс, наскільки я знаю, є структури, які здають в оренду обладнання. Це все, що залишилося від кіностудії.

‒ У Росії нещодавно був гучний скандал, пов'язаний з фільмом «Матильда». Ми бачимо, як практично в ручному управлінні здійснювалися питання цензури та реакції суспільства на цей фільм. До чого може призвести ця історія?

‒ Жоден фільм у Росії за останні роки не мав такого піару, як «Матильда», завдяки нападкам Поклонської. Фільм у прокаті провалився, але стало зрозуміло, що це частина кампанії з пошуку нових ворогів, нагнітання атмосфери ненависті й ворожнечі в суспільстві. Мабуть, обрані нові вороги, які «заважають» Росії жити та розвиватися. Там намагаються каналізувати невдоволення, протестні настрої на адресу якогось зовнішнього ворога.

‒ У травні цього року в Києві відбулася прем'єра фільму «Enjoy», присвяченого кримському стріт-арт-художнику. Своє справжнє ім'я Enjoy приховує, як і обличчя. Він навіть на презентації фільму про себе не зняв балаклави. Як ви познайомилися з героєм стрічки?

‒ Ми познайомилися в інтернеті. Такі художники працюють ночами, це не обов'язково політичний протест, вони висловлюють в образотворчій формі свої рефлексії з приводу життя. Це дійсно дуже цікавий хлопець, я радий нашому знайомству. Мені взагалі було цікаво зрозуміти нову генерацію людей, чим вони дихають. Ми зняли цей фільм, він увійшов до альманаху, який цього року показали на кількох міжнародних фестивалях, зокрема в США, Польщі, Румунії. Тиждень тому я був у Америці, показував свої кримські фільми в шести університетах, і скрізь був величезний інтерес.

Хлопці питали про Крим, їх дуже цікавить ця тема. Тим більше, що в фільмі йдеться про їхнього однолітка. Маю сказати, що студенти, а серед них є громадяни різних країн, не до кінця розуміють юридичний статус Криму. Вони не розуміють, як можна приховувати свою думку, що таке цензура. Це жителі вільних країн, їм доводиться все це пояснювати.

XS
SM
MD
LG