В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Уріє Борсаїтова (дів. Ібрагімова), кримська татарка (1935 р.н.), уродженка села Байбулат (зараз зникле село ‒ КР) Фрайдорфського (нині Роздольненський ‒ КР) району Кримської АРСР. Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
Батько вважав, що він захищає на війні сім'ю та близьких, виконуючи накази Сталіна, а Сталін виселив весь кримськотатарський народ з Криму, відправивши на вимирання
18 травня 1944 року, під час спецоперації військ НКВC, я та члени моєї сім'ї e складі: мати, Вазіфе Ібрагімова (1910 р.н.), я, Уріє Ібрагімова (1935 р.н.) і молодша сестра, Шекуре Ібрагімова (1938 р.н.) були виселені із села Байбулат. Батько вважав, що він захищає на війні сім'ю та близьких, виконуючи накази Сталіна, а Сталін виселив весь кримськотатарський народ з Криму, відправивши на вимирання.
Окрім нашої сім'ї також із села Байбулат була виселена сім'я старшого брата батька. До неї входили: Абкерім Ібрагімов (1901 р.н.), Ресуде Ібрагімова (1905 р.н.), Усніє Ібрагімова (1926 р.н.), Періде Ібрагімова (1928 р.н.), Шаїп Ібрагімов (1931 р.н.), Шефіє Ібрагімова (1934 р.н.) Решат Ібрагімов (1937 р.н.).
Була виселена також родина другого брата, до якої входили: Аджімолла Ібрагімов (1908 р.н.), Шеріфе Ібрагімова (1915 р.н.), Гульперій Ібрагімова (1937 р.н.) та Аджігельди Ібрагімов (1939 р.н.) .
Вислали також сім'ю молодшого брата батька: Халіль Ібрагімов (1913 р.н.), Мер'єм Ібрагімова (1917 р.н.) і Гульвера Ібрагімова (1940 р.н.).
Були насильно виселені з території Криму також і мої співвітчизники, які жили в селі Байбулат Фрайдорфського району.
У селі Байбулат ми мали власний будинок із чотирьох кімнат, одну корову, одне теля, вісім голів баранів, шість голів індиків і двадцять п'ять курей. З домашніх речей залишили шифоньєр, комод, два килими, сепаратор, швейну машинку, дуже багато посуду, ковдри, матраци.
Під час виселення в нашому домі жила мамина сестра з чотирма дітьми, а її чоловіка Еннана Ісмаїлова (1888 р.н.) забрали раніше до Трудової армії. Він був інвалідом, одне око у нього не бачило. З їхньої сім'ї, що складалася з 6 осіб, живими не залишилося нікого. Тому я не знаю, що було у них з речей.
У дорозі люди вмирали від голоду, хвороб, відсутності медичної допомоги, відчували моральні страждання. Ешелон був відправлений від товарної станції м. Євпаторія вранці 19-го травня 1944 року.
У товарних вагонах для перевезення худоби стіни та підлога були брудними, стояв запах гною. В один вагон поміщали до 45-50 осіб або ж 8-10 сімей кримських татар.
Ешелон після 19-ти діб шляху прибув на станцію Голодний степ. Нас відправили на місце поселення ‒ колгосп Кірова Мірзачульського району Ташкентської області УзРСР. Нашу сім'ю поселили в старій землянці без вікон і дверей, дах був з очерету.
В умовах надзвичайної нестачі продуктів, питної води, відсутності санітарних умов люди хворіли, помирали від голоду та масових інфекційних хвороб.
У перший рік від голоду й нелюдських умов померла моя молодша сестра Шекуре Ібрагімова (1938 р.н.), їй було 6 років. У вересні 1944 року я захворіла на малярію.
Помер від голоду та хвороби, у віці 43 років, старший брат батька Абкерім Ібрагімов (1901 р.н.). У серпні померла його дочка Періде (1928 р.н.), їй було 16 років. Померла в жовтні від тифу, у віці 39 років, Ресуде Ібрагімова (1905 р.н.). Померла від голоду та хвороби в лютому 1945 року, у віці 8 років, Шефіє Ібрагімова (1934 р.н.). Помер у віці 7 років від голоду Решат Ібрагімов (1937 р.н.). Померла в квітні 1945 року Усніє Ібрагімова (1926 р.н.). З великої родини залишився один Шаїп Ібрагімов (1931 р.н.). Його на виховання взяв, повернувшись з Трудової армії, молодший брат матері, прізвища його не пам'ятаю.
Помер у березні 1945 року старший брат батька Аджімолла Ібрагімов (1908 р.н.). Померла в червні 1945 року Шеріфе Ібрагімова (1915 р.н.). Залишилися сиротами Гульперій Ібрагімова (1937 р.н.) й Аджігельди Ібрагімов (1939 р.н.), яких взяли на виховання родичі батька.
Помер від голоду в жовтні 1945 року у віці 32 років молодший брат батька Халіль Ібрагімов (1913 р.н.).
В Узбецькій РСР вмирали сім'ями рідні мого батька Веліля Ібрагімова в той час, коли він воював, захищаючи своїх близьких
В Узбецькій РСР вмирали сім'ями рідні мого батька Веліля Ібрагімова в той час, коли він воював, захищаючи своїх близьких на фронтах ВВВ з 1941 до 1942 року. У грудні 1942 року батько загинув у Сталінградській битві. Спочатку видану довідку Мірзачульского РВК №38583 моя мама загубила. Другу довідку видали мамі в Гулістанському військовому комісаріаті Сирдар'їнської області 9 серпня 1978 року за №406.
Тих, хто залишився живим, спецкомендатура швидко брала на облік. Під комендантським наглядом весь народ перебував до 1956 року. Всі повнолітні щомісяця ходили відзначатися до коменданта Мішутіна. За порушення комендантського режиму була передбачена кримінальна відповідальність терміном до 20-ти років ув'язнення, де безвинні вмирали від моральних страждань.
З нашого села Байбулат Фрайдорфського району в 6-7 родинах, що складалися з шести і більше осіб, померли всі
Я знаю, що з нашого села Байбулат Фрайдорфського району в 6-7 родинах, що складалися з шести і більше осіб, померли всі. У родині старшого брата мого батька Абкеріма живими із 7 осіб залишився тільки його син Шаїп Ібрагімов. У родині молодшого брата батька Досмамбета (забула написати його ім'я) також яз 7 осібк залишився живим один син ‒ Кяміль Досмамбетов.
Наша сім'я, що складалася з п'яти осіб, у 1978 році переїхала на постійне місце проживання в село Леонівка Сакського району Кримської області. Купили будинок у громадянина Л. Табакаєва в селі Леонівка, 15 днів жили спокійно, без проблем.
На 16-й день дільничний привіз на мотоциклі мене й чоловіка Сеїтнафі Борсаїтова до Сакського паспортного відділу, де нам пояснили, що нібито ми порушуємо постанову Ради Міністрів СРСР про паспортний режим. Ця тяганина тривала до 22 грудня 1978 року. В цей день у Сакському райвиконкомі зібралися нібито члени райвиконкому, перший секретар Сакського райкому партії, прокурор району Степанов, працівник комітету держбезпеки, судді міста та інші. Вів засідання голова райвиконкому Бойко, винесли рішення виселити нас за межі Криму, тобто назад до Узбекистану.
27 грудня 1978 року, коли стемніло, прийшов до нас начальник міліції Плюта та майор міліції із Сімферополя. Зібралося близько 30 осіб з міліції і 50 студентів технікуму з радгоспу прибережного з червоними пов'язками. Підтягнули два автобуси, одну пожежну машину, один бульдозер і почали нас насильно вантажити в автобус. Зібралося багато співвітчизників із села Леонівка та довколишніх сіл. Міліція дала наказ студентам-«добровольцям» вантажити домашні речі на вантажні машини. Почалася лайка, бійка між кримськими татарами і міліцією. В результаті всіх присутніх кримських татар відвезли до Сакського КПЗ і тримали до обіду наступного дня. А нашу сім'ю в супроводі п'яти міліціонерів привезли автобусом на станцію Острякове, посадили на потяг Баку-Сімферополь і передалі під охороною двох міліціонерів залізниці, які змінюючись на вузлових станціях, супроводжували нас до Ташкента.
Я, чоловік Сеїтнафі та син Назім повернулися в Саки. Не повернувши нашій сім'ї жодного рубля за куплений нами будинок, КДБ віддав його назад родині Табакаєвих.
Втретє нас виселили з будинку, де ми тимчасово прописалися до 2-го лютого 1979 року. Мене, чоловіка й сина залишили на станції Новоолексіївка Херсонської області
Втретє нас виселили з будинку, де ми тимчасово прописалися до 2-го лютого 1979 року. Мене, чоловіка й сина залишили на станції Новоолексіївка Херсонської області. Куди б ми не писали, була одна відповідь, що нібито наша сім'я порушила паспортний режим, купивши будинок без оформлення в нотаріуса й без прописки. Табакаєви моїй родині протягом 10-ти років повернули тільки 70% вартості будинку, за який ми заплатили їм готівкою.
Комуністичний режим створив нашій сім'ї нелюдські умови.
Незважаючи на те, що цю державу захищали в роки Великої вітчизняної війни мій батько і його близькі родичі, 70-річна мама й 74-річний вітчим після третього виселення протягом двох років змушені були жити у родичів в Гулістані Узбецької РСР. Тоді співвітчизники допомагали нам влаштуватися в Генічеську ‒ вдруге купити будинок у нас не було коштів.
Так, у Генічеську ми прожили до 20 листопада 1986 року. Там же, в січні 1985 року, помер вітчим, потім, у червні 1986 року, померла моя мама. Сина Назіма відіслали навчатися в будівельний технікум до м. Гулістан. На п'ятий день проживання там, коли син повертався в будинок молодшого брата чоловіка Нарімана Борсеїтова, його збив на смерть п'яний водій на прізвище Кім...
Ось яку трагічну долю підготували моїй сім'ї радянська держава та комуністичний режим.
Ніяк не можу забути... Мені вже 75 років.
(Спогад датований 3 листопада 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків