Анастасія Цалко, Юлія Закусило
Їх врятувало… «Межигір’я». У перші місяці війни, коли довелося тікати з окупованого Криму, Луганська та Донецька, десятки переселенців знайшли прихисток у колишній резиденції Віктора Януковича в Київській області. Деякі з них влаштувалися працювати співробітниками парку, адже «Межигір’я» тепер – місце екскурсій, там потрібно доглядати за тваринами і рослинами, тож роботи вистачає. Частина переселенців залишається там і досі. Разом із дітьми близько 300 осіб. Приблизно 40 з них – мусульмани. Журналісти Радіо Свобода поспілкувалися з двома жінками, які мають схожі долі. Вони – подруги. Раніше жили в Донецьку й змушені були втікати. Обидві вийшли заміж за мусульман, і самі через багато років після одруження змінили віросповідання. Журналістам вони розповіли, як змінилося їхнє життя за останні 4 роки.
Вікторія. Юрист і садівник
Ми познайомилися з Вікторією, яка нещодавно вчетверте стала мамою. Донечку вона народила вже після переїзду до «Межигір’я». Із чоловіком та дітьми вона живе у такій собі «малосімейці» з однією кімнатою, кухнею та санвузлом. Централізованого опалення немає, тому родина використовує електричні обігрівачі. Коли тільки в’їхали, у квартирці вже була деяка побутова техніка, як от пральна машина. А сімейний затишок довелося створювати самотужки: фарбували стіни, поклали плитку, придбали килимки.
Зараз Вікторія радіє хорошим умовам проживання та можливості заробітку, а три роки тому їй з чоловіком та трьома дітьми довелося тікати з рідного Донецька, прихопивши лише документи й трохи грошей.
Щоб убезпечити дітей, ми просто виїхали і не чекали
«Ми застали ті моменти, коли почали стріляти. Ми це чули. Але до нас воно ще не дійшло, бо ми в центрі перебували, і тому, щоб убезпечити дітей, ми просто виїхали і не чекали», – розповідає вона.
За три роки сім’я жодного разу не поверталась назад. Вікторія розповідає: людям з проукраїнською позицією перебувати там небезпечно. Проте надію не втрачають. У Донецьку сім’я залишила квартиру, до якої хай не зараз, а через кілька років сподівається повернутись.
«Буде там наша Україна? Повернеться? Не «ДНР», а Донецьк, як воно й було раніше, тоді – так. Ні, то звичайно, я туди не повернусь – каже Вікторія. – Я все ж таки сподіваюсь, що це буде частинка України, так, як і Крим».
За освітою Вікторія – юрист. Раніше вона працювала за фахом. Але на новому місці знайти роботу за фахом виявилося надто складно, багатодітна родина дуже швидко витратила всі заощадження. Грошей не вистачало на найнеобхідніше. Із працевлаштуванням допомогли громадські організації, і перший підзаробіток родина знайшла саме на території резиденції.
Парковими співробітниками пішли. Ви знаєте, навіть не постало питання, тому що треба було виживати
«Парковими співробітниками пішли. Попри те, що вища юридична освіта є, але довелося. В чоловіка також вища освіта. Ви знаєте, навіть не постало питання, тому що треба було виживати», – розповідає вона.
Зараз жінка у декретній відпустці, а її чоловік знайшов іншу роботу і тепер тижнями їздить у відрядження по всій Україні. Отримує багатодітна сім’я і гроші від держави – 2400 гривень щомісяця. Справи пішли на краще. Але перший час у «Межигір’ї» жінка згадує з теплом. Каже: освоїтись та відійти від шоку допомогли волонтери й активісти.
Ззовні будинок, де живе Вікторія та інші переселенці, більше схожий на маєток. Збудували його незадовго до втечі господаря, тому до переселенців пожити в ньому ніхто не встиг. За словами координатора переселенців Гайде Різаєвої, споруду звели спеціально для «кишенькових» журналістів Януковича. Саме тому в будинку дуже добре налагоджена система вай-фай та інші зручності. В інших будинках раніше жили численні робітники паркового комплексу. Вони охороняли й доглядали величезну територію, стежили за тваринами. Частина з них залишилась на старій роботі, а частині – довелось шукати нову. Тепер за функціонуванням резиденції стежать активісти ГО «Межигір’я». Комплекс нині – на самозабезпеченні. Основні надходження – це гроші туристів. За словами заступника коменданта, усі прибутки йдуть на утримання території та зарплатню працівникам. Вхід на територію коштує 100 гривень; екскурсія – 150 гривень з однієї людини.
Ольга. Бізнесмен і екскурсовод
Працює екскурсоводом і переселенка Ольга. Пройти навчання й влаштуватись на роботу їй допомогли активісти. Ольга також із Донецька.
У нас там був бізнес, житло, нерухомість. Усе там залишилось
«У нас там був бізнес, житло, нерухомість. Усе там залишилось. А потім тебе в один прекрасний момент «гоп!», ти взяв валізу літніх речей і виїхав. Той, хто через це не проходив, не зрозуміє», – каже вона.
Ольга має двох дітей – дорослу дочку та молодшого сина. Дочка навчалась у Донецькому національному медичному університеті. Коли почались обстріли Донецька, вона екстерном закінчила перший курс. Після переїзду до Києва їй, як і багатьом іншим студентам-переселенцям, вдалось продовжити навчання у місцевому ВНЗ. Тепер вона вивчає медицину в університеті імені Богомольця. А за навчання родина платить суму, яка була визначена за контрактом в університеті в Донецьку.
А от сина Ольга щодня відвозить до школи у Вишгород. Там навчаються й діти інших переселенців. Від Межигір’я – це лише 6-7 хвилин на машині. Проте жінка згадує: в дитячий садок хлопчика так і не взяли. Коли родина переїхала до резиденції, дитині було 4 роки, але з року в рік у вишгородських садочках повторювали: місць немає.
Будинок, у якому наразі живе Ольга, – арештований, як і всі споруди «Межигір’я». Наразі сама територія перейшла у власність держави, а от будівлі – досі належать компанії «Танталіт», близькій до екс-президента Януковича. І доки триває судовий процес, держава наклала арешт на усі споруди. Скільки ще триватиме судова тяганина, невідомо, адже «Межигір’я» – ласий шматок. Навіть узимку та негоду в «Межигір’ї» багато відвідувачів. Приїздять іноземці, групи туристів або кияни, які просто гуляють парком чи відпочивають на галявинах. Проходить тут і багато зйомок: кліпи, серіали, фотосесії молодят.
Донецьк: побачити місто дитинства зруйнованим – гірше, ніж не бачити взагалі
Як екскурсовод Ольга довго розповідала про унікальність і перспективність «Межигір’я». Та для неї – це лише перевантажний пункт, і щоб навчитись жити у стані постійної невизначеності, знадобився час. Згодом, пояснює вона, відбувається переосмислення життєвих пріоритетів. Починаєш цінувати сьогодення, а те, що колись здавалось важливим, виявляється непотрібним. Тому великих планів сім’я Ольги не будує і намагається жити, як то кажуть, сьогоднішнім днем.
Я не знаю, що завтра зі мною станеться
«Починаєш вже розуміти, що те, що буде потім – це потім, а те, де ти зараз живеш і що тебе оточує, – це для тебе стає важливим. Тому що я не знаю, що завтра зі мною станеться», – каже Ольга.
Та попри сум за рідним містом, повертатись назад Ольга не збирається. Каже: економіка в регіоні знищена, та й сам Донецьк змінився до невпізнанності. Вона зізнається, що побачити місто дитинства зруйнованим – гірше, ніж не бачити його взагалі. Але вона, разом з усіма іншими переселенцями, мріє, що Україна знову стане єдиною, повернувши всі свої території.
