Упродовж 15 місяців у зоні АТО захищає Україну кримськотатарський активіст Вельдар Шукурджіев – колишній сімферопольський підприємець, який після російської анексії півострова заснував там Український культурний центр. Із моменту відправленя до зони АТО він зник з медіа-простору, зв'язатися з ним по телефону теж довгий час було проблематично. У перші дні 2018 року під час короткої відпустки Вельдар погодився зустрітися з кореспондентом Крим.Реалії. Він повідомив, що йому присвоєно офіцерське звання – молодший лейтенант. Крім того, в листопаді минулого року кримчанин-мусульманин був удостоєний медалі «За жертовність і любов до України» від Української православної церкви Київського патріархату. В інтерв'ю Крим.Реалії він розповідає, чому вирішив взяти до рук зброю, про військові будні, власну моральну травму й майбутнє повернення додому.
– Вельдаре, ви одним із перших у Криму почали мирний опір російської анексії, брали участь у проукраїнських мітингах, були одним із засновників Українського культурного центру в Сімферополі. Чому ви вирішили захищати Україну зі зброєю в руках?
– Рішення відправитися на фронт було прийнято давно – ще першого року російської анексії Криму. Але тоді я не зміг піти до зони АТО за сімейними обставинами. Я вивіз із Криму сім'ю, влаштував її на материковій частині України й уже після цього активно почав шукати можливість відправитися в зону АТО.
Я, ще живучи в Криму, двічі ходив до різних батальйонів у Києві, здавав документи, проходив співбесіду, медичну комісію. Мені відповідали, що подзвонять, але не передзвонювали. Також ходив до київського військкомату, там та ж історія. Вже потім мені знаючі люди пояснили, що мене не взяли в батальйони через кримське походження й неслов'янську національність, а у військкоматі – через наявність трьох дітей. Вони вирішили, що з цієї причини я повинен сидіти вдома, а не воювати. І вже з четвертого разу – в жовтні 2016 роки мені вдалося потрапити в зону АТО. Я знову пішов до військкомату, знову пройшов медкомісію – і мене взяли.
– Чому для вас було так принципово служити в зоні АТО?
Важко знайти людину, яка скаже, що «війна – це моє»
– Для мене є абсолютно неприйнятною ситуація, коли людина може захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках, але не робить цього. По-друге, я служив строкову службу й приймав присягу народу України. Для мене це святе. І по-третє, мій син зараз навчається у військово-морській академії України, і я повинен показати йому приклад. Тому що абсолютно незрозуміло, які дії можуть розгорнутися щодо України завтра.
– Наскільки швидко вам вдалося пристосуватися до життя на війні?
– У мене не було ніякої особливої підготовки. Але мені допомагають товариші по службі. Молодші бійці ставляться до мене поблажливо, просять не брати участь в тих чи інших заходах, але я все одно не залишаюся осторонь.
– Чи складно вам даються військові будні?
– Важко знайти людину, яка скаже, що «війна – це моє». Один із заступників міністра оборони України один раз сказав, що 93% усіх військовослужбовців, які перебувають у зоні АТО, потребують психологічної допомоги. Я підтверджую його слова. Найбільше на війні травмує байдужість людей, які живуть на громадянці. Наприклад, я деякий час був у Маріуполі. При цьому місцеві жителі, з якими я спілкувався, війни не бачать. Вони кажуть: «Війна десь там, не в нас». Хоча війна в 15-20 кілометрах, і будь-яка артилерія може в будь-який момент накрити місто. Я вже не кажу про системи великого залпового вогню. Але люди продовжують говорити, що «воюють десь там, але не в нас», а дехто навіть не розуміє, навіщо ми воюємо. Це дуже велика травма для військовослужбовців у зоні АТО.
– Для вас це теж так?
– Так, для мене це теж так. І також ранить відсутність уваги. Я вважаю, що нас – воїнів-кримчан – могли б перестати ігнорувати хоча б наші земляки: політики й чиновники, які вийшли з Криму. Нас не так вже й багато – кримчан у зоні АТО, які захищають територіальну цілісність України зі зброєю в руках. А створюється враження, що нас взагалі немає й нікому ми не потрібні.
– Як вам, людині без підготовки, далося «бойове хрещення» у зоні АТО?
Люди продовжують говорити, що «воюють десь там, але не в нас», а дехто навіть не розуміє, навіщо ми воюємо. Це дуже велика травма для військовослужбовців у зоні АТО
– Все відбувається якось автоматично. Прийшов, не вмієш, потім один раз взяв автомат до рук, другий раз – і навчився. Я свго часу не знав, як правильно надіти каску. В результаті я її надів неправильно, задом наперед. Причому був упевнений, що саме так її й потрібно надягати. І тільки по реакції товаришів по службі, які пройшли не один бій, я зрозумів свою помилку. Вони довго сміялися – і всьому навчили.
На війні дуже важлива військова взаємовиручка. Якщо ти не навчиш товариша по службі, завтра ти можеш опинитися з ним у бою – і ви постраждаєте обоє. Тому, з ким ти несеш службу, з ким разом живеш у казармі, часом довіряєш більше, ніж близьким людям на громадянці.
– Зустрічаєте ви в зоні АТО кримчан?
– Так, є вихідці з Бахчисарая. Причому це захисники Донецького аеропорту, справжні кіборги. І я маю честь служити з ними в одному батальйоні.
– Чи вдається вам дотримуватися мусульманських традицій у рамках військового харчування й побуту?
– Організацією харчування й тилового забезпечення в нашому підрозділі займаюся я (сміється). За розповідями хлопців, які пройшли 2014-2015 роки, все було набагато гірше, ніж зараз. Зараз нічого поганого про харчування я сказати не можу. Харчування дають вдосталь.
За 15 місяців в армії я був і в умовах бойових дій, і в умовах тилу. І при цьому я не виглядаю схудлим або виснаженим. Я як мусульманин не їм ковбасу або супи, в яких є свинина. І при цьому ніколи там не страждав від голоду. Сьогодні харчування солдата в зоні АТО дозволяє вибрати: замість супу зі свининою можна з'їсти другу страву, якщо в підливі є свиняча печінка або серце, можна їсти кашу або макарони без підливи. Крім свинини є курка, риба й рибні консерви, бутерброди з маслом, сиром. Тому говорити, що воїн-мусульманин голодує через релігійні переконання – неможливо.
– Підконтрольна Росії кримська влада теж стежить за вашою діяльністю. Відомо, що в березні минулого року в вашій квартирі в Сімферополі співробітники ФСБ Росії провели обшук. Активістам Українського культурного центру, яких викликали на допити, вдалося з'ясувати, що стосовно вас порушено кримінальну справу за статтею «сепаратизм». За нею також звинувачується низка кримських активістів і журналістів, навіть є перші вироки. Що вам відомо про вашу справу?
Із ФСБ надіслали постанову про те, що мене обшукували як сепаратиста, а не терориста. Тобто понизили мене в «посаді»
– У момент, коли я дізнався про це, наш батальйон перебував у зоні АТО під Донецьком. Мені подзвонив літній батько якраз під час проведення обшуку. Він розповів, що прийшли п'ять чоловік, двоє з яких були з сумками. Батько людей з сумками в квартиру не пустив, став кричати, кликати сусідів. Тому що коли люди приходять на обшук із сумками, то однозначно зрозуміло, що вони прийшли не з журналом «Мурзилка». Зрозуміло, що вони прийшли, щоб щось підкинути.
За словами батька, йому показали постанову Київського райсуду Сімферополя про проведення обшуку за звинуваченням мене в підготовці терактів на території Росії. Я, звісно, ніяких терактів ніде не планував, але мій статус у моїх власних очах від цієї новини помітно підвищився. Потім, щоправда, з ФСБ надіслали постанову про те, що мене обшукували як сепаратиста, а не терориста. Тобто понизили мене в «посаді».
Після цього обшуку невідомі люди в цивільному довгий час стежили за моїм батьком. Напевно, шукали якісь мої контакти, але нічого не знайшли, і все заспокоїлося.
– Очевидно, що після того, як ви пішли служити до зони АТО, дорога додому в Крим для вас закрита.
– Так я розумію це. Але в Криму мені б все одно не дозволили мій мирний протест. Тому, коли я покинув півострів, цей мій мирний протест плавно й логічно перейшов у боротьбу з окупантами зі зброєю в руках.
– Скільки часу ви плануєте служити?
– Моя мрія – відсвяткувати День перемоги в складі Збройних сил України.
– А в який момент настане ваш особистий День Перемоги?
Моя мрія – відсвяткувати День перемоги в складі Збройних сил України
– Це буде день, коли я ввійду до Криму з українським прапором у складі Збройних сил України. Можливо, на танку, як з картинок Другої світової війни. Хоча насправді мені все одно: хочу повернутися в Крим – хоч на танку, хоч на велосипеді. Головне – щоб на той момент Крим був вільним від окупантів.
