Колядування – це заклик нового Сонця – письменник

Різдво – це давній символ початку «нового світла», що пізніше набув релігійного значення, вважає письменник Олексій Гедеонов. А етнографиня Галина Олійник зазначає, що обряди святкування різняться залежно від регіону України. Спільним, на її думку, було те, що Різдво впливало на загальний уклад життя українців разом із Великоднем.

Письменник Олексій Гедеонов, який досліджував традиції Різдва для своєї літературної діяльності, характеризує зимові свята як такі, що в народній свідомості уособлюють народження нового циклу.

«З вічності, такої традиційної грудневої холоднечі, темряви ночі до нас приходить нове світло, і цим світлом є зимове свято, як би воно не називалось. Власне, тепер ми називаємо його Різдвом, бо маємо народження Спасителя у Вифлеємі. Колись у давнину – і Україна в цьому не поодинока – це свято носило, скажімо так, риси звільнення», – пояснює Гедеонов в студії «Ранкової Свободи».

Не зважаючи на християнський підтекст сучасного Різдва, письменник вказує на те, що різдвяні обряди мають давніше смислове навантаження.

«Ми всі знаємо таку дуже приємну частину зимових свят, як колядування, заклики. Це така невід’ємна частина заклику нового сонця, тобто людство прощається з темрявою, розстається з зимовим сонцем, закликає сонце й світло нове. Звісно, що в християнській традиції потім це все було інтерпретовано», – каже він.

За часів атеїстичної радянської влади, згадує Гедеонов, різдвяні традиції краще збереглися в тих регіонах, де за них тримались найзатятіше. Зараз же регіональна звичаєвість стає загальнодоступною.

«Західна Україна знайомиться з подніпровськими колядками, що тяжіють до абсолютної архаїки. Наприклад, на Галичині менше водять козу, а в нас на Київщині й у Подніпров’ї, в деяких частинах Північної та Східної України є оці всі архаїчні мотиви, де звірі перші зустрічають Різдво – вовк, ведмідь, миша, коза», – наводить приклад митець.

Етнографиня Галина Олійник підкреслює, що Різдво не було окремим святом – разом із Великоднем воно впливало на весь уклад життя українців у давнину. Наприклад, люди наймалися на роботу «до Різдва» чи «до Великодня», оновлювали побут до цих свят. ​

«Тільки два рази на рік у кожній хаті обов’язково були генеральні порядки: хати білили, підводили глиною долівку, обов’язково витягали старі горшки й змінювали на нові. Ті, в котрих був піст, у тих не варили м’ясо», – перераховує дослідниця.

При цьому традиції святкування в різних частинах України різнять аж до дат, стверджує вона. Наприклад, на Західній Україні колядують із 6 січня до дня Стрітення, на Центральній – до 8 чи 9 січня. По-різному влаштовують і Святу вечерю: якщо на Заході починають їсти з часнику, то на Центральній Україні – з куті.

«Є відмінність і в стравах, і в звичаєвостях, і в певних колядах, до якого часу і хто колядував – чи хлопці, а дівчата виключно щедрували. Навіть Щедрий вечір на Центральній Україні – це 13 число, а на Західній – це 18-те число», – каже Олійник.

Зі столиці, за її словами, може здатися, наче українські традиції Різдва відмирають, проте таке враження хибне.

«Поки не буваєш в експедиціях, у Києві іноді здається, що все, припинилося, нема, поховали, закінчилися традиції. Неправда. Вони живуть і дуже потужно живуть. Якщо раніше не можна було це робити, це не популяризувалося в родинах, то зараз, дякуючи тому, що є можливість вільно це все використовувати та пропагувати, воно популяризується», – стверджує вона.

Не дивлячись на урбанізацію, Олійник вказує на те, що навіть містяни вдаються до селянських обрядів святкування.

«У Києві була розповсюджена така традиція, як Маланка товариств. Збиралися й Івано-Франківське земляцтво, і Львівське земляцтво, вони робили Маланку. Це певне пропагування певних традицій», – пояснює Олійник.

Протоієрей Іван Рибарук не погоджується з думкою, що світські обряди витісняють релігійний підтекст свята. Як настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП села Криворівня, що на Гуцульщині, він запевняє, що в його общині Різдво залишається «стовідсотково релігійним», а долучаються до нього всі, від наймолодших до найстарших.

«Ходять колядницькі партії, що є обличчям гуцульської коляди. Це те, що ми можемо їх бачити біля церкви на Різдво й на Йордан. Вони обходять кожну хату, в кожній хаті колядують, звіщають про народження Ісуса Христа. Там таке, я б сказав, народне богослужіння, але християнське, тому що відбувається молитва до Ісуса, до Матері Божої», – розповідає Рибарук.

У колядницьких партіях, за його словами, бере участь понад сотня хлопців і чоловіків. Найстаршому – майже 80, наймолодшому – десять років. Також, згадує протоієрей, до початку війни на Сході до Криворівні на запрошення приїздили колядувати діти зі сходу України: Луганської, Донецької, Дніпропетровської областей та Криму.

«Діти приїждждали, ми ходили з ними колядувати, я їм спеціальні такі молитовнички маленькі видавав із текстами, щоб можна було колядувати. Вливалися, і потім після свят сльози на очах – не хотіли їхати додому. Так що ми не говоримо про Різдво на Гуцульщині в минулому, тільки в теперішньому в усій повноті, яка може існувати», – переконаний він.

Олексій Гедеонов вважає, що, окрім історії Різдва, варто було б досліджувати сучасніші урбаністичні традиції свята.

«Більше населення живе в містах, а традиції все ж таки змішуються. Українське місто зазнало трьох зимових свят – власне, католицький обряд, православний обряд та ханукальний єврейський обряд, бо не можна відкидати всього цього. Найяскравішим прикладом слугує Київ», – міркує письменник.