9 січня ‒ 95-річчя видатного поета Бориса Чичибабіна. Без його віршів неможливо уявити собі літературу ХХ століття. Чимало рядків поета присвячені Криму...
Життя його склалося драматично. Школа, війна, університет, арешт, політичний табір, творчість, «відхід від дозволеної поезії», відлучення на довгі роки від широкого читача ‒ це лише деякі віхи його біографії.
Як писала дружина поета Лілія Карась-Чичибабіна: «Є три біди, три горя, від яких не зарікайся: війна, тюрма, сума. Борис Чичибабін у своєму житті пройшов через усі ці три тяжкі випробування. Все, що відбулося з Борисом, головного в ньому не змінило. Чи був через відомі причини позбавлений масового читача, чи отримав давно заслужену популярність, ‒ він завжди залишався самим собою в своїх вчинках, у стосунках з людьми».
Борис Чичибабін ‒ поет, який писав російською мовою. Він ґрунтовно вивчав і знав історію Росії. Любов до Росії для нього ‒ не привід для славослів'я і того, щоб не помічати її кривавих сторінок. Ця «дивна любов» чаадаєвського толку дорого коштувала Чичибабіну:
Я дышал историей России.
Все листы в крови – куда ни глянь.
Грозный царь на кровли городские
Простирает бешеную длань…
Не оминає увагою поет і того сумного факту, що його батьківщина стала гнобителем для багатьох народів. Як пише про це філософ Григорій Померанц: «Патріотизм Чичибабіна розширював серце. Його любов до Росії ‒ без краплі ненависті до інших. Навіть більше: з почуттям відповідальності за зло, яке Росія, росіяни зробили іншим; відповідальності, якої немає у парламентів, які сперечаються про Крим». У 1948 році, в розпал сталінської політики цькування народів, він складає вірші «Єврейському народу»:
Не родись я Русью, не зовись я Борькой,
Не водись я с грустью, золотой и горькой,
Не ночуй в канавах, счастьем обуянный,
Не войди я навек частью безымянной
В русские трясины, в пажити и реки,
Я б хотел быть сыном матери-еврейки.
Це один з найкращих струменів у великій річці російської культури: бути завжди на стороні тих, кого женуть, кого цькують, кому погано.
Водночас Чичибабін підкреслює свій кровний зв'язок з Україною, де він народився і жив:
С Украиной в крови я живу на земле Украины,
И хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу, –
На лугах доброты, что ее тополями хранимы,
Место есть моему шалашу.
Як зазначає Померанц, «поет відкритий болю, але не тоне в ньому. Його підхоплює наступна хвиля, й радість захльостує біль. А потім знову біль. Так, серед тріумфу кримської природи згадуються заслані татари».
«Кримські прогулянки» Чичибабін пише в 1961 році, в найглухіші роки, коли кримські татари, насильно вигнані з рідної землі, жили на чужині. У цей час поет написав:
Волны мой след кропили,
плечи царапал лес.
Улочками кривыми
в горы дышал и лез.
Думал о Крыме: чей ты,
кровью чужой разбавленный?
Чьи у тебя мечети,
прозвища и развалины?
Проверить хотелось версийки
приехавшему с Руси:
Чей виноград и персики
в этих краях росли?
Люди на пляж, я – с пляжа,
там, у лесов и скал,
«Где же татары?» – спрашивал,
все я татар искал.
Шел, где паслись отары,
желтую пыль топтал,
«Где ж вы, – кричал, – татары?»
Нет никаких татар.
А жили же вот тут они
с оскоминой о Мекке.
Цвели деревья тутовые,
и козочки мекали.
Не русская Ривьера,
а древняя Орда
жила, в Аллаха верила,
лепила города.
Кому-то, знать, мешая
зарей во всю щеку,
была сестра меньшая
Казани и Баку.
Конюхи и кулинары,
радуясь синеве,
песнями пеленали
дочек и сыновей.
Их нищета назойливо
наши глаза мозолила.
Был и очаг, и зелень,
и для ночлега кров...
Слезы глаза разъели им,
выстыла в жилах кровь.
Это не при Иване,
это не при Петре:
сами небось припевали:
«Нет никого мудрей».
Стало их горе солоно.
Брали их целыми селами,
сколько в вагон поместится.
Шел эшелон по месяцу.
Девочки там зачахли,
ни очаги, ни сакли.
Родина оптом, так сказать,
отнята и подарена, –
и на земле татарской
ни одного татарина.
Немислимо було написати такі рядки в 1974 році, коли їх написав Борис Чичибабін:
Как непристойно Крыму без татар.
Шашлычных углей лакомый угар,
Заросших кладбищ надписи резные,
Облезлый ослик, движущий арбу,
Верблюжесть гор с кустами на горбу,
И все кругом – такая не Россия.
Я проходил по выжженным степям
И припадал к возвышенным стопам
Кремнистых чудищ, див кудлатоспинных.
Везде, как воздух, чуялся Восток –
Пастух без стада, светел и жесток,
Одетый в рвань, но с посохом в рубинах.
Который раз, не ведая зачем
Я поднимался лесом на Перчем,
Где прах мечей в скупые недра вложен,
Где с высоты Георгия монах
Смотрел на горы в складках и тенях,
Что рисовал Максимильян Волошин.
У 1972 році, після першої відсидки, познайомився з Борисом Чичибабіним Генріх Алтунян, колишній офіцер, на той момент вже дисидент, «антисовєтчик» і політв'язень. Переслідували не тільки тих, хто інакше мислив, але їхніх рідних і друзів. Це був час, пише Алтунян, «коли моєму батькові оголосили, що його посада проректора медінституту з господарської частини й наклепницькі вигадки сина несумісні; коли наші сім'ї щодня відчували навколо себе вакуум; коли колишні товариші зі служби, однокласники й товариші по чарці, побачивши нас або наших близьких, переходили на інший бік вулиці; коли наші діти в школі ставали вигнанцями, ‒ словом, коли загальний страх і загальний розшук досягли апогею, він спокійно прийшов у наш знедолений дім».
В цей час Чичибабін був з ними ‒ переслідуваними владою ‒ такими ж, як і він сам незадовго до цього. Ця його риса ‒ відкрито говорити про свою громадянську позицію ‒ особливо дорога Генріху Алтуняну: «Звичайно, літературознавці скажуть, що Борис Чичибабін насамперед геніальний лірик. І будуть праві. Однак не можна не сказати про те, що він не боявся голосно говорити про свою громадянську позицію. І це виражалося не тільки й не стільки в тому, що він дружив з нами. Влада переслідує кримських татар, Борис пише «Кримські прогулянки», де стверджує, що Крим без татар не Крим».
Лілія Карась-Чичибабіна згадує, що 13 грудня 1987 року поет вперше виступив у Центральному будинку літераторів у Москві. Його довго не відпускали, просили читати ще й ще: «Я сиділа в першому ряду, як завжди готова підказати, якщо Борису зрадить пам'ять. Раптом він глянув на мене в упор і запитав: «Прочитати?». Я майже крикнула: «Ні за що!», Але він вже почав «Кримські прогулянки». Це сьогодні поему можна бачити в збірниках Чичибабіна, а тоді... На весь зал гриміло: «...и на земле татарской ни одного татарина», «умершим не подняться, не добудиться умерших, но чтоб целую нацию – это ж надо додуматься». Відповіддю були овації, а я крадькома витирала очі ‒ й раділа за нього, й хвилювалася».
У тому ж 1987 році році Бориса Чичибабіна відновили в Спілці письменників. У цей час кримські татари, повні рішучості повернути свою єдину батьківщину, поверталися додому зі словами ‒ «как непристойно Крыму без татар»...
