Доступність посилання

ТОП новини

Було в нас у тюрмі й дещо особливе ‒ те, що приносить радість, азарт і запал. У нас був футбол! Але за цим словом стоїть ціла спецоперація, що включає в себе й підготовку, й вичікування, й саме виконання.

В очікуванні гри пожвавлювався кожен, навіть найстаріший житель нашого мурашника. В першу чергу створювали списки учасників. Охочі грати ділилися на команди. Найчастіше набиралося три-чотири команди по п'ять гравців. На них уже попередньо робилися ставки. Команди-супротивники ще за тиждень починали жартувати один над одним. Назви команд були надекстравагантні: «Сині сідло», «Старий контингент», «Молодіжка», «Мерці»...

Звісно, для гри потрібно було знайти її головний атрибут. Для цього необхідно було передчасно подбати про наявність усіх необхідних складових, які допомогли б виготовити наш футбольний м'ячик. Усі сили спрямовувалися на пошуки старих кирзових чобіт, із яких наші чудові майстри-умільці могли зшити оболонку, ідентичну справжньому футбольному м'ячику. Виходило навіть дуже симпатично. Насоса в нас не було, тому нутрощі ми набивали папером, поролоном і зібраними в усіх непотрібними речами.

Коли м'яч був готовий, його треба було заховати, бо грати в футбол і мати спортивний інвентар для нас, особливо небезпечних і надмірно злісних порушників правил внутрішнього розпорядку, було суворо заборонено. Але на цьому робота майстрів-рукодільників не закінчується. На вулиці було снігу в людський зріст, тому найбільш спритні гравці примудрялися десь відірвати половичок для чищення підошов і просили нашити його на зимові валянки. У результаті виходило взуття, яке абсолютно не ковзає й має ідеальне зчеплення з «дорогою». Ті ж, хто був не настільки хитрий і виверткий, натягували на взуття шкарпетки ‒ і це теж мало рятівний ефект!

За нашим загоном стежив начальник. Це був дресирований, розлючений, допитливий дагестанець маленького росту

За нашим загоном із суворими умовами утримання стежив відповідний начальник. Це був дресирований, розлючений, допитливий дагестанець маленького росту. Він ненавидів арештантів, а ми ненавиділи його. У начальника загону було прізвище «Вахідович», але всі називали його «Вагінич». Кожного дня з ранку до вечора ‒ місяцями, роками, часом без вихідних і відпусток цей шуліка кружляв над нашим бараком. Він лаштував підступи, планував, кого з ким посварити, кого на кого нацькувати, а від кого позбутися й відіслати до штрафного ізолятора... Все, що потрапляло в його лапи, зникало безслідно. Він не гребував нічим. Тому єдиними щасливими для всіх днями були вихідні начальника загону, які найчастіше випадали на суботу-неділю. Якщо на ранкову перевірку «Вагінич» не прийшов, значить сьогодні свято. Значить сьогодні наступав улюблений і довгоочікуваний день для всього барака ‒ футбольний чемпіонат!

Після закінчення ранкової перевірки наставав час «ху». Цього дня ніхто не відсиджувався в бараку. Навіть незважаючи на найжорстокіший холод арештанти різного віку займали глядацькі місця. Справжній фанатський сектор, розміщений за імпровізованими футбольними воротами. Найчастіше це були стовпи для сушки білизни з одного боку й турнік з поставленим до нього сміттєвим бачком, з іншого.

Після того, як було пройдене жеребкування, нарешті починалося найцікавіше. Матч!

Бої були не на життя, а на смерть. Звісно, в межах спортивних правил

Бої були не на життя, а на смерть. Звісно, в межах спортивних правил. Але все-таки не можна було забувати, що це не вулична гра, що навпроти тебе стоїть конкретна людина, на якій висить або вбивство, або розбій. У процесі гри не можна було давати верх емоціям. За слово, сказане на чиюсь адресу, можна було серйозно поплатитися ‒ іноді навіть життям. Один раз я таке спостерігав, але тоді обійшлося. Так що адреналіну було ‒ хоч відбавляй. Битися та штовхатися, звичайно, було заборонено, але по ногах прилітало частенько, а мені й не тільки по ним.

У команді «Молодіжки» я був воротарем. Мені навіть прізвисько дали футбольне ‒ «Кішка». Все від того, що дуже любив стрибати за м'ячем. Грати на снігу ‒ зовсім інша справа, ніж грати на землі. Мені це дійсно подобалося. Але частенько від таких стрибків відбивалися коліна, розбивалися лікті або виверталися й без того ослаблені суглоби. А що могло прилетіти вслід за успішно зловленим м'ячем і врятованими воротами ‒ і зовсім можна не згадувати. Але ці ігрові травми доставляли лише задоволення. Ніколи б не подумав, що п'ять хвилин активної гри можуть настільки вимотувати. Нерозтрачена енергія виривалася на волю, легкі горіли вогнем, неймовірно нудило й здавалося, що світ розколеться навпіл. Відчуття, що дозволяли відчувати, що живий.

Дуже часто, як і все інше в тюрмі, ігри закінчувалися рейдом з боку служби охорони на наш барак

Дуже часто, як і все інше в тюрмі, ігри закінчувалися рейдом з боку служби охорони на наш барак. Адміністрація в них бачила пряму загрозу підвищеного характеру. Для них арештант має бути слабким і пригніченим, а не сильним і щасливим. Тому до нашої гри приєднувалися ще й охоронці. Починалася ціла спецоперація, яка має фактично одну мету ‒ забрати у нас м'ячик...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG