18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб).
У 2004-2011 роки Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації.
Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Фарик Меметов, кримський татарин, 1930 року народження, уродженець села Орталан (з 1945 року село Земляничне ‒ КР) Карасубазарського (з 1944 року Білогорського ‒ КР) району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили:
батько, Фазил Меметов (1898 р.н.),
мати, Едіє Фазил (1907 р.н.),
сестра, Салія Фазил (1928 р.н.),
я, Фарик Меметов (1930 р.н.),
брат, Веджді Фазил (1932 р.н.),
сестра, Сулія Фазил (1934 р.н.),
сестра, Бедріє Фазил (1936 р.н.),
сестра, Тензіле Фазил (1938 р.н.),
брат, Асан Фазил (1940 р.н.),
брат, Союн Фазил (1940 р.н.).
Перед депортацією ми жили в селі Орталан Карасубазарського району Кримської АРСР. Мали свій будинок, корову, коня, овець, птахів і сад.
У перші дні війни батька Фазила Меметова мобілізували в Червону армію. Він повернувся контужений і помер у депортації в 1944 році.
Опівночі 18 травня 1944 року гучно постукали в двері. Коли батько відкрив, до будинку увірвалися двоє озброєних солдат і один офіцер Червоної армії. Солдати лаялися нецензурними словами; ми, діти, були в ліжку й від переляку сховалися під ліжко. Офіцер прочитав указ Сталіна про наше виселення, куди ‒ не сказав, дав 15 хвилин на збори. З будинку нічого не дозволили брати, окрім їжі на 3 дні.
Офіцер прочитав указ Сталіна про наше виселення
До місця збору нас супроводжували солдати з автоматами. Там були в основному діти, жінки та люди похилого віку ‒ чоловіки перебували на фронті. Нас протримали до ночі, потім завантажили в машини «Студебекери» й повезли на Сейтлерський (з 1944 року Нижньогірський ‒ КР) залізничний вокзал.
Там простояли цілий день, а увечері нас завантажили в телячий вошивий вагон. Вікна були обтягнуті колючим дротом. Так з нашої сім'ї були виселені десять чоловік. Вагони були переповнені вщерть у два яруси. У вагоні не було жодних умов: ні води, ні туалету, дихати було нічим ‒ задуха. Люди стали хворіти, про медичну допомогу не було й мови. Харчування видавали один раз на добу: суп з солоної риби ‒ одне відро на вагон. Дорогою люди помирали від голоду та хвороб. Ховати чи тримати трупи в вагонах не дозволяли, тому тіла викидали на ходу з поїзда.
Нас привезли на Мірзачульський залізничний вокзал Ташкентської області Узбецької РСР, потім почався розподіл. Наша сім'я потрапила в колгосп Кизил-Кахрамон Мірзачульского району Ташкентської області. Нас поселили в маленьку будівлю без вікон і дверей.
У 1944-1945 роках від голоду та хвороб померли дев'ять осіб з нашої родини:
батько, Фазил Меметов (1898 р.н.),
сестра, Салія Фазил (1928 р.н.),
брат, Веджді Фазил (1932 р.н.),
сестра, Сулія Фазил (1934 р.н.),
сестра, Бедріє Фазил (1936 р.н.),
сестра, Тензіле Фазил (1938 р.н.),
брат, Асан Фазил (1940 р.н.),
брат, Союн Фазил (1940 р.н.),
брат, Сенар Фазил (1944 р.н.).
Серед живих залишився я один... Виховувався в дитячому будинку. До 1956 року я та мої співвітчизники перебували під жорстоким комендантським режимом. Порушення комендантського режиму каралося в'язницею.
Я повернувся на батьківщину, до Криму, в 1996 році. Одружений з Фатмою Меметовою, у нас тре дітей. Дітям дали освіту. Живу в Сімферополі, в селищі Кам'янка, у сина Фазила Меметова.
Примітка історика
Свідок депортації Фарик Меметов передав до Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду також варіант своїх спогадів кримськотатарською мовою. Наведемо його переклад повністю, адже в ньому є додаткові відомості.
«При виселенні 18 травня 1944 року з Криму наша сім'я складалася з 10 осіб: батько, мати і восьмеро дітей. В Узбекистані з'явилася на світ ще одна дитина. Спочатку помер батько, потім один за іншим в 1944-45 роках померли діти.
Мама, поклавши тіло на шматок жерсті з прив'язаним до нього дротом, одна тягла його на кладовище й ховала. Неможливо було знайти когось для копання могили ‒ всі були недужими. Через 2-3 дні після того, як поховали сестричку Бедріє, померла ще одна сестричка. І коли ми вдвох з мамою доправили її на кладовище, то побачили, що тіло Бедріє з'їли шакали. Мама зомліла і після цього захворіла...
Побачили, що тіло Бедріє з'їли шакали
Харчуючись травою та кропивою, проживали день за днем... Потім я, взявши братика Веджді, пішов з ним до дитячого будинку. Братика взяли, але через місяць він помер... Мене не взяли, сказавши, що віком завеликий. Я спав під дверима дитячого будинку 3-4 дні, бо мені не було куди йти. Працюючі там вихователі й кухарі ‒ кримські татарки ‒ жаліли мене й виносили поїсти. Хай віддячить їм Всевишній! Взяли мене в дитячий будинок і призначили вожатим.
При виході з дитячого будинку як подарунок дали матрац, ковдру й подушку. Влаштувався на роботу в організацію (ДСУ), закінчив водійські курси й став водієм. Звідси мене послали на навчання, після чого призначили завідувачем гаражем, і на цій посаді я працював на одному місці 43 роки.
Збудував будинок, вивчив трьох дітей. Дві дочки стали лікарями, син ‒ підприємцем. Є семеро онуків. Слава Аллаху, повернулися на свою батьківщину, в Крим. Живу з сином в Сімферополі».
(Спогад від 10 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків