Олександр Подрабінек ‒ радянський дисидент, правозахисник, громадський діяч і журналіст. З початку 70-х він брав участь у демократичному русі в СРСР і створенні Робочої комісії Московської Гельсінкської групи з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Його двічі судили ‒ нібито за поширення завідомо неправдивої інформації, що ганьбить радянський державний і суспільний лад. Він пережив п'ять із половиною років тюрем, заслань і таборів.
У березні 2014 року Олександр Подрабінек написав статтю «Здача Криму», в якій висловився проти анексії півострова, засудив дії Кремля й розкритикував Захід за нерішучість. У червні 2015 року отримав медаль Свободи Трумена-Рейгана від некомерційної освітньої організації «Фонд пам'яті жертв комунізму».
В ефірі Радіо Крим.Реалії правозахисник розповідає про репресії в Криму та Росії.
‒ У вас же немає юридичної освіти?
‒ Вірно, але я намагався боротися з владою в правовому полі. Це звучить абсурдно, але спробувати варто. В умовах авторитарної чи тоталітарної системи й керованих судів важливо акцентувати увагу на конкретних прецедентах. Наприклад, справа Pussy Riot ‒ кримінальне покарання за художній твір. Цей випадок став відомим і найбільш яскравим, шоковим.
‒ У чому ваше завдання як громадського захисника?
Наше завдання ‒ не довести судді, що правда на нашому боці, а показати суспільству: підсудний не винен
‒ Нехай не можна виграти процесуальний бій, а система дотримується тільки формальних ознак права ‒ проте все це стає очевидним. Тут не потрібна юридична освіта. Наше завдання ‒ не довести судді, що правда на нашому боці, а показати суспільству: підсудний не винен. Це спосіб тиску на суд через громадську думку.
‒ Тобто ви берете участь тільки в резонансних процесах?
‒ Я не захищаю всіх ‒ я обираю людей, які мені симпатичніші, ближчі. Мені не шкода тільки тих, хто вибрав собі несвободу. Після 2014 року я почав допомагати кримським політв'язням, дуже зацікавила історія Олега Сенцова. Доля пов'язує мене з кримськими татарами ще з 1970-х. А взагалі захист прав людини не має державних кордонів. Доля людей у Північній Кореї теж має хвилювати всіх.
‒ Як ви познайомилися з Ільмі Умеровим?
‒ Спочатку я познайомився з його братом Бекіром Умеровим ‒ це було в середині 1980-х, коли в Москві відбувалися масові маніфестації кримських татар. І потім я через нього познайомився з Ільмі Умеровим. Тоді кримські татари поверталися з Узбекистану в Крим, був такий ажіотаж і підйом. Дуже багато людей брало участь у цьому. Я часто приїжджав до Криму з Мустафою Джемілєвим. Коли Ільмі Умерова почали переслідувати після анексії півострова, я написав відкритого листа до тодішнього російського прокурора Наталії Поклонської, вона нічого не відповіла. Потім я вирішив виступити як громадський захисник, щоб показати: в Москві є люди, які підтримують кримських татар і засуджують анексію Криму.
‒ Яка у вас була стратегія в цьому процесі?
Ті, хто сповідують «Кримнаш», вважають, що все добре: «Ну судять там якихось бузотерів, так нехай судять»
‒ Все та ж: інформувати суспільство про зловживання й таким чином тиснути на суд. Окрім мене було три професійних захисники. Моя перевага в тому, що на мене не можна натиснути, скажімо, вигнавши з колегії адвокатів. Я в ній просто не перебуваю! Не знаю, наскільки нам вдалося домогтися свого. У Росії справами кримських татар майже ніхто не цікавиться, та й Крим лежить за межами уваги. Детально описує ці процеси хіба що заблокований ресурс Грани.ру. Ті, хто сповідують «Кримнаш», вважають, що все добре: «Ну судять там якихось бузотерів, так нехай судять». Однак таких небагато, основній масі ‒ просто все одно. Проблеми Криму їх не стосуються. Завдання людей на зразок мене ‒ довести, показати, що це не так.
(Текстову версію матеріалу підготував Владислав Ленцев)
