Доступність посилання

ТОП новини

(Попередній блог ‒ тут)

Поступово приходило розуміння, де я. Паніка й страх спали. Все ще було дуже боляче ходити після тортур. Але мені вже не було страшно. Було ніяк. Не хотілося нічого. Було боляче й соромно. Душа й тіло перебували в настільки змученому стані, що просили лише одного ‒ дати їм спокій. Але спокою не було, навіть коли інквізитори з ФСБ давали таку можливість. Час зупинився. Було дуже мало руху.

Нестерпне відчуття ‒ ніби викинутий із життя. Перебування в повній ізоляції. Слідчий ізолятор Лефортово немов накритий куполом, який нейтралізує шум. Немає нікого й нічого, окрім тебе, співкамерника та кроків охорони. У цьому аудіовакуумі починаєш багато про що замислюватися. Наприклад, про те, що більше немає ніякої можливості приватно поговорити з рідними, обійняти їх, доторкнутися. Близькими ставали туга й відчай. Я, як і багато хто, лежав на нарах, згадував все хороше, що було в житті, й розумів, що це втрачене назавжди. Згадував про погане ‒ й розумів, що це ніколи не виправити.

У такому підневільному стані швидко настає абсолютна апатія. Майже в кожного в голові одні й ті ж думки: «Все закінчене», «Немає сенсу в майбутньому», «Кому я тепер потрібний?». Воно й зрозуміло. Справжнє втрачене, а майбутнє зруйноване й вирішене. Немає бажання їсти, пити, ходити на прогулянки, займатися спортом, жити. Людина лежить на нарах і занурюється в безодню, відволікаючись лише на цигарки. Все ускладнюється постійними ударами в спину, з того острівця надії, з домівки. Я спостерігав, як приходили листи сусідам у камері, як їхні обличчя змінювалися. Найчастіше, їх надсилала одна-єдина людина, яка буде з тобою до кінця в будь-яких ситуаціях і умовах, ‒ мама. Друзі відвертаються. Дружини зраджують, розлучаються та приховують дітей. Біда розставляє все на місця, зриває маски й показує, хто є хто, але вона робить це все занадто стрімко, вибиваючи залишки життя з тлінного людського тіла.

Хтось ламається, хтось починає боротися з відчуттям розкладання, але частіше за все емоції перетворюються на гібридну суміш зневіри й волі до життя

Період розпачу не визначений. Все залежить від внутрішнього стрижня людини. Хтось ламається, хтось починає боротися з відчуттям розкладання, але частіше за все емоції перетворюються на гібридну суміш зневіри й волі до життя. Коли готовий рвати горла, не вірячи ні в що й не знаходячи сенсу ні в чому, окрім виживання й збереження того, що маєш. Озлобленість та агресія. Або ж зворотна сторона, яка виходить із початкового стану, ‒ тотальне придушення, підпорядкування обставинам, підпорядкування сильнішим і агресивним. Я бачив дуже багато таких людей, вони перебували в своїх племенах і відчужених колах спілкування. Вони були зламані остаточно.

Але була й ще одна категорія людей. Вони були не щасливішими й не найнещаснішими від усіх інших. Вони балансували між. Їх кидало то на саме дно, то підкидало до неба. Ці інші жили надіями та мріями. Створювали в головах фантазії й прагнули до них, як до рятівної нитки, скинутої Богом з неба. У цієї категорії людей була мотивація. Нехай і примарна, не справжня, вигадана, але вона була.

Починалася робота над собою. З самого нуля, з першого ступеня, заново. Але тільки вгору. Вперед. До свободи

Я, як і багато хто, уявляв собі інше майбутнє ‒ в ньому я буду жити по-іншому після вивчених уроків. У мене зміняться думки, поведінка, навіть мій вигляд буде іншим. Зрозуміти сенс цієї реінкарнації зможе той, хто вже все втрачав або був під загрозою все втратити. Створена в голові сюрреалістична картинка змушувала рухатися, служила важким стусаном, поштовхом вперед. Запущений двигун вже не міг зупинитися. Починалася робота над собою. З самого нуля, з першого ступеня, заново. Але тільки вгору. Вперед. До свободи.

Починав обживатися, оглядатися, звикати. Нічого більше робити й не залишалося. Продовжувати дивитися на вхідні двері з надією, що вони дивом відчиняться, а милий усміхнений співробітник ФСБ крикне: «Вибачте. Вибачте. Ми помилилися. Дуже винні. Ви вільні. Ідіть звідси швидше!» І кине пелюстки троянд в повітря ‒ було абсолютним ідіотизмом. Може в який-небудь іншій країні, але не в Росії. Тут правоохоронна система не помиляється й, тим більше, не визнає свої помилки. Винний, не винний ‒ будеш сидіти. Твоє життя в обмін на зірочки на погони доблесним захисникам вітчизни.

Після пробудження до життя нудьга стрімко почала підгризати зсередини, а голі стіни їй в цьому охоче підігравали. З радощів цивілізації було тільки радіо «Міліцейська хвиля» ‒ те ще задоволення. З ранку до вечора ‒ вихваляння співробітників доблесних російських правоохоронних органів, оди «великому й могутньому рідного краю» ‒ і все це пританцьовуючи й підспівуючи, з древніми хітами не менше старезних виконавців, які відверто цілувати ноги того, хто їх підгодовує. Нудотне й відверто огидне видовище. Від цього зомбування можна було зійти з розуму, тому що в більшості камер перемикачі гучності, а іноді й вся радіосистема були виламані з коренем. У підсумку повна тиша. Що не так уже й погано.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG