Доступність посилання

ТОП новини

Айше Читак: «Мої спогади можуть бути свідченням геноциду»


Акція пам'яті в річницю депортації кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2017 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Айше Читак, кримська татарка, 1928 року народження, уродженка села Ай-Васил (у 1945 році перейменоване в село Василівка, яке згодом було ліквідоване, а його територія увійшла до складу Ялти ‒ КР) Ялтинського району.

Батько мій, Мустафа Читак, помер у 1933-му голодному році. Нас у матері, Бейє Читак (1895 р.н.), залишилося дев'ятеро дітей. У батька була невелика справа, що дало можливість збудувати двоповерховий будинок, який зараз розташований у мікрорайоні Василівка в Ялті, на вулиці Рєпіна, 7. Була величезна присадибна ділянка, яка нас і годувала. Окрім того, ми працювали в колгоспі й отримували трудодні. Старші сестри Еміне, Арзи та Аніфе ще до війни вийшли заміж, але у воєнні роки всі зі своїми дітьми жили з нами.

З трьох братів, двоє ‒ Бекір та Ібраїм ‒ за віком були мобілізовані в армію. Ібраїм служив у Прибалтиці й загинув у перші ж дні війни разом з полком. Бекір прослужив усю війну, після війни розшукав нас в Узбекистані, але на той час був одружений і залишився в Україні.

Третій брат, Мемет, був теж мобілізований в армію вже у воєнні роки. Їх зібрали, вишикували, довели до Севастополя й там всіх розпустили: не було навіть зброї для того, щоб їм її видати. Згодом він служив у Трудовій армії в Тулі. Перед війною я закінчила три класи, потім постійно з мамою та старшими сестрами працювала в колгоспі.

За день до депортації низка порожніх машин проїхала дорогою в бік Денюм, мені це здалося дуже дивним, ми в цей час саджали тютюн у полі.

У нас були хороші знайомі з «російського селища», що було розташоване в районі сучасного тролейбусного парку Ялти на річці Гува. Звали цю дівчину Віра, прізвище її було Корсак, навчалася в Ялтинському педінституті. Вона попереджала маму про виселення, сказавши, що вони отримали секретного листа. Але мама не повірила, відповівши, що «цього не може бути, мої сини служать в армії і воюють на фронті».

Коли проходили повз наш будинок, було видно, що там уже хтось хазяйнував, шукали цінні речі

18 травня, годині о 4 ранку, нас розбудили озброєні солдати. На збори дали п'ятнадцять хвилин, сказали, що можемо взяти найцінніше, але навіть подушку не дали забрати, мовляв, це вам не знадобиться. Мама одягла пальто брата й взяла тільки лампу. Зібрали нас під дулами автоматів біля нинішнього тютюн-сараю, тоді там був пустир, росла пшениця на гірці, що звалася Бушма. Потім разом із сестрами, племінниками (нас було 14 осіб) та односельцями повели туди, де зібралося все село. Це було на місцевості, що називалася Вілга, біля кладовища. І всіх пішки погнали в Дерекой (в 1945 році перейменоване в село Ущельне, яке згодом було ліквідоване, а його територія увійшла до складу Ялти ‒ КР). Коли проходили повз наш будинок, було видно, що там уже хтось хазяйнував, шукали цінні речі.

У Дерекої народ Ай-Васила і Дерекоя зібрали на місці, яке називалося Парапетин азбари (місцевий топонім, що означає, мабуть, двір біля невисокої стінки ‒ КР). Там повантажили на машини й відвезли до Бахчисарая, де завантажили у вагони для худоби та відіслали в невідомому напрямку.

Через добу половину вагонів відчепили й відіслали в іншому напрямку. Так багато сімей втратили один одного: одні потрапили на Урал, інші ‒ в Середню Азію. Вагони з людьми охороняв озброєний конвой із собаками. Харчувалися абияк, гарячої їжі не було, навіть окропу. Однак мої брати читали газети того часу, в яких писали, що наш народ, «втомлений від війни, везуть на відпочинок до Середньої Азії, люди забезпечені гарячою їжею, медикаментами, спецобслуговуванням» тощо.

В туалет ходили на зупинках під вагони. Дуже багато людей похилого віку та маленьких дітей загинули через це на рейках, коли несподівано рушив потяг, а вони не могли в цей час вибратися з-під вагонів. Потім змушені були зробити дірки в підлозі вагонів для цього.

Дуже добре пам'ятаю один епізод. Дорогою була зупинка. Хлопчик років десяти (з родини Бекір аг'а Бурібаш, який був тоді на фронті) задрімав на сходинках вагона. Потяг несподівано рушив, і хлопчик впав під колеса, йому відрізало руку. Він, бідний, стікаючи кров'ю, другою рукою схопив свою вже відрізану руку, а односелець Алі-Різа Адаманов, знявши сорочку, біг і махав нею, щоб зупинити поїзд.

У вагонах люди помирали від голоду та хвороб, їх ніхто не ховав. На станціях померлих залишали уздовж залізниці

З 14-тьох членів сім'ї семеро були дітьми. Мені тоді було 15 років, сестричці Фатме ‒ 13 років, племінники ‒ один менший за одного. У момент переселення нашій сім'ї дивом вдалося вижити. Але у вагонах люди помирали від голоду та хвороб, їх ніхто не ховав. На станціях померлих залишали уздовж залізниці.

Нас привезли до Середньої Азії, в Узбекистан. За нами приїхали люди з місцевого населення на великих гарбах, поселили в глинобитних приміщеннях з дахами, що протікали, де не було підлоги.

В одній кімнаті селилися по 15 осіб. Це було в селищі Беш-Капа Ургутського району Самаркандської області. Через погану воду люди хворіли на малярію. Я теж захворіла на малярію, яка дала ускладнення на селезінку. Будинки опалювалися гузапаями ‒ це висохлі кущі бавовника.

Хто працював у колгоспі, отримував на трудодні лише редьку та кукурудзу. Борошна, крупи, звичайно, не було. Багато хто помирав від голоду. Це були діти та люди похилого віку. Ми ж врятувалися тим, що вміли шити і в'язати. В'язали шкарпетки, за це добували трохи борошна на базарі, щоб іноді пекти коржі. У нас померла від хвороби племінниця трьох років, звали її Зюре. У інших ‒ немовлята. В одного земляка, звали його Сетмер, померло немовля й не було сил поховати як слід, поховали як могли, але не глибоко. Наступного дня тіло цієї дитини тягала селом собака. Жахливі спогади.

Спілкуватися з родичами ми не могли. Ходили відзначатися в МГБ. Потім переїхали до Самарканда. Навчатися можливості не було. Треба було працювати, якось утримувати себе та своїх близьких. У Самарканді нас всіх посилали копати канал, де ми возили землю й босими ногами місили глину. Звідси у багатьох ревматизм та інші хвороби. Спали на соломі. Це було на 71-му роз'їзді. У мене від малярії був абсцес селезінки, довелося оперуватися під місцевим наркозом.

В одного земляка, звали його Сетмер, померло немовля, поховали як могли, але не глибоко. Наступного дня тіло цієї дитини тягала селом собака

Потім пішла на шовкоткацьку фабрику в крутильний цех, вийшла заміж. З чоловіком збудували будинок із глиняної цегли, яку виготовляли самі. Допомоги держава не надавала.

Одного разу мама отримала «допомогу» ‒ дві тисячі рублів. Тоді буханець хліба коштував 800 рублів. А через деякий час працівники фінвідділу прийшли й забрали майно, бо ми, виявляється, мали погасити цю «допомогу», тобто повернути ці гроші державі. Зароблених грошей не вистачало. Окрім того, держава змушувала на частину зарплати брати різні державні позики, що не мали жодної цінності, просто папірці, тому ходили голодними. Після демобілізації нас розшукали мої брати: Бекір приїхав з фронту, Мемет ‒ з Тули після роботи в Трудовій армії.

Вчитися чи навчати дітей рідною мовою було неможливо. Діти могли вивчати рідну мову тільки в родині. Обговорювати питання повернення до Криму було важко: активістів завжди переслідували, викликали в спецоргани, саджали в тюрми.

Коли народ у день жалоби, 18 травня, збирався пом'янути своїх загиблих і померлих на цвинтарях, то ці цвинтарі спеціально оточували озброєними солдатами й писали оголошення, що цвинтар відвідувати не можна через «ящур», тобто встановлювався карантин. Містом ходили патрулі з автоматами. Влада боялася заворушень і мітингів з боку нашого народу.

Але попри все нам вдалося створити сім'ї, збудувати будинки та, знову залишивши їх уже в Середній Азії, повернутися на Батьківщину, до Криму.

Обговорювати питання повернення до Криму було важко: активістів завжди переслідували, викликали в спецоргани, саджали в тюрми

Мені зараз 82 роки. У мене троє дітей, шестеро онуків і правнук. Живий мій брат Мемет, який був у Трудовій армії в Тулі. Він із сім'єю живе в селі Краснолісся Сімферопольського району.

Я з сином живу в недобудованому будинку на вулиці К'аранфіль у Сімферополі, хоча в Ялті, в мікрорайоні Василівка, на вул. Рєпіна, 7, стоїть наш рідний двоповерховий будинок. Нинішній господар продав половину нашого двору за великі гроші. А я та мої діти досі мучимося після такої «спадщини»: будуємо знову собі дім, віддаючи майже всі зароблені гроші на це.

Вважаю, що всі дії держави того часу були спрямовані на знищення мого народу, мої спогади можуть бути свідченням геноциду.

(Спогад від 11 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG