Доступність посилання

ТОП новини

Справжній український філософ (пам’яті Мирослава Поповича)


Мирослав Попович

Із Мирославом Поповичем мені довелося познайомитися двічі. Вперше заочно, коли прочитав видану 1985 року його монографію «Світогляд давніх слов’ян». Вона справила на мене враження. Тому почав шукати інші роботи цього автора.

Другий раз із ним мене познайомили очно – на початку літа 1989 року. У той час Попович став одним із організаторів Народного руху України. Створив перший осередок цієї організації. Це мені не могло не імпонувати. Адже співтворцем Руху була знана у філософських колах людина, доробок якої я високо цінував. Ось тоді рухівці з Інституту філософії, де мені доводилося бувати, познайомили мене з Поповичем. Як сьогодні пам’ятаю картину: Попович у своєму кабінеті радився з В’ячеславом Брюховецьким – головним рухівцем з Інституту літератури.

Після знайомства нам доводилося зустрітися ще не раз. Мені Попович імпонував як строгий раціоналіст, котрий, попри цю строгість, був м’якою й толерантною людиною. Видається, саме таким і повинен бути справжній український філософ.

Таємний дисидент?

Для декого, можливо, видавалося дивним, що Попович, якому в час створення Народного руху було під 60 років і який займав високе становище в Інституті філософії, будучи завідувачем відділу філософії, логіки й методології науки, пішов у опозицію до чинного режиму. Він же до дисидентів не належав. Однак це має пояснення.

Треба зрозуміти ситуацію, в якій опинилася філософія в радянській Україні в післясталінській період.

У 30-х роках тут відбувся розгром філософських інституцій, а деякі знані українські філософи (Володимир Юринець та Петро Демчук) були арештовані й страчені.

Але наприкінці Другої світової війни ситуація дещо змінюється. 1944 року в Київському університеті був відкритий філософський факультет, а 1945 року в Києві почав працювати Інститут філософії Академії наук УРСР. Відкриття цих інституцій було зумовлено, зокрема, тією обставиною, що починаючи з 1946 року в середніх школах Радянського Союзу почали запроваджувати викладання логіки й психології. Тому вищі школи мали готувати відповідні кадри. Саме з цими інституціями й був пов’язаний Попович. Спочатку він вчився на філософському факультеті згаданого університету (1948–1953), а потім – в аспірантурі Інституту філософії (1956–1959).

У другій половині 40-х – на початку 50-х років філософія перебувала під тотальним ідеологічним контролем. Вийшло чимало постанов ЦК ВКП(б), які стосувалися ідеологічної роботи. Як правило, кожна з них мала наслідком боротьбу з відповідними «ворогами народу».

Однак у період короткочасної «відлиги» (кінець 50-х–початок 60-х років) цей контроль трохи зменшився. Керівництво СРСР пішло на певне зближення із Заходом, забувши про ідею «світової революції». Виникла можливість (принаймні часткового) ознайомлення із культурними, в тому числі й філософськими, надбаннями «капіталістичного світу». Правда, знайомство з тогочасною західною філософією відбувалося переважно у формі критики «буржуазних концепцій». Тоді з’явилися роботи, в яких «розвінчувалися» погляди новітніх західних філософів. Хоча часто вони мали на меті не стільки критику, скільки популяризацію поглядів «ворожих» авторів. Саме в контексті цієї тенденції й варто розглядати наукові зацікавлення молодого Поповича, який 1960 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії». Вчений добре вивчив французьку мову і працював з оригінальними текстами. Не дивно, що у часи незалежності України Попович став президентом товариства «Україна-Франція».

Лібералізація філософського мислення часто відбувалася «підпільно», виражалась у зверненні до «неактуальних» для радянського марксизму тем, у зміщенні акцентів. «Втеча» від радянського марксизму знаходила вияв у дослідженнях у сферах логіки й історії філософії.

Дехто із радянських «філософських зубрів» дозволяв собі вільнодумство, вважаючи «творчий розвиток» діалектичного матеріалізму малоперспективним й орієнтуючись на логіко-семантичні підходи. Не будемо зараз вдаватися в ці філософські тонкощі. Скажемо лише, що і на цій ниві Попович відзначився. Його докторська дисертація називалася «Про філософський аналіз мови науки».

Захищена вона була 1966 року. У той час дисертанту було лише 36 років. Мало хто тоді в такому віці захищав докторські дисертації. Це був певний показник талановитості вченого. Після захисту докторської Попович очолював у Інституті філософії відділи, які вивчали питання логіки наукового пізнання. І саме в цій царині Попович довгий час був відомий як філософ.

Ще одним напрямком філософських досліджень, який певним чином сприяв відходу від радянського марксизму, стали студії над історією філософської думки України періоду Середньовіччя та ранньомодерного часу. І хоча це ніби не входило у сферу безпосередніх наукових зацікавлень Поповича, але й тут ним було зроблено чимало. У 80-х роках він написав і видав низку монографій на цю тематику – згадувана робота про світогляд давніх слов’ян, книги про Григорія Сковороду (у співавторстві) та Миколу Гоголя. Це свідчило про україноцентричність Поповича. У часи незалежності вона отримала своє вираження в таких його знакових монографіях, як «Нарис історії культури України» (1998) та «Червоне століття» (2005), котрі стали інтелектуальними бестселерами.

Звідки корені такої україноцентричності? Із давнього Ізяслава, де збереглося чимало пам’ятників давнини. Тут минуло дитинство та юність Поповича. І в це волинське містечко він неодноразово навідувався, працюючи в Києві. Цю україноцентричність, певно, посилило його вчителювання після закінчення університету в галицькому містечку Золотий Потік, де теж українська історія «дихає» на кожному кроці. Та, зрештою, Київ, попри його русифікованість, навіть у радянські часи «дихав українством»… Було би бажання відчути це дихання. А Попович якраз належав до тих, хто його відчував.

«Філософська біографія» Поповича засвідчує: прилучення його в період «перебудови» до українського демократичного руху не було випадковим. Фактично він став інтелектуальним обличчям Народного руху, ведучи публічні дискусії на телебаченні з Леонідом Кравчуком, який представляв компартійні органи. Про ці дискусії майже забули. А шкода…

Учасник ініціативи «Першого грудня» Мирослав Попович, 2014 рік
Учасник ініціативи «Першого грудня» Мирослав Попович, 2014 рік

(Не)поцінований мислитель

На перший погляд, Поповича достатньо цінували за життя. Він був директором Інституту філософії, став академіком Національної академії наук, лауреатом Шевченківської премії, отримував і в Україні, і за її межами різноманітні нагороди… Хоча часто (мені так видається) його шанували не стільки як філософа, скільки як громадського й політичного діяча, організатора науки. Так, він не цурався цієї роботи. Хоча, схоже, вона забирала в нього чимало часу, який він би міг присвятити філософії.

Боюся, що для багатьох філософський спадок Поповича – це «терра інкогніта». Хоча Попович тут не одинокий. Українці в більшості випадків знають імена своїх філософів, а не їхню філософію.

Хотілося, щоб було інакше. І філософія цього мислителя для українців стала відомою. Вона на це заслуговує.

Петро Кралюк, проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG