Доступність посилання

ТОП новини

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). Протягом 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Абількерім Веліляєв, корінний житель Криму, за національністю кримець (кримський татарин), народився 21 березня 1936 року (за паспортом, фактично 1934 року) в селі Баші (нині Голованівка) Карасубазарского (нині Білогірського) району Кримської АРСР.

Перед депортацією сім'я складалася з дев'яти осіб: батько, Ебубекір Веліляєв (1894 р.н.), мати, Абібе Веліляєва (1900 р.н.), сестра, Гулізар Веліляєва (1928 р.н.), сестра, Насія Веліляєва (1930 р.н.), сестра, Рабія Веліляєва (1932 р.н.), брат, Абільваїд Веліляєв (1938 р.н.), сестра, Гульнар Веліляєва (1941 р.н.), сестра, Гульнас Веліляєва (1943 р.н.).

18 травня 1944 року солдати зі зброєю в руках, коли ще всі спали, увірвалися до будинку й оголосили, що нас висилають. На збори дали 15 хвилин. Найбільше розгубився батько, тому що він дуже погано чув. Він учасник першої світової війни, його ще 1914 року контузило, і він майже оглух. Поки мати нас одягала, батько взяв Коран та інші релігійні книги. Мати та старші сестри зібрали деякі продукти в вузлики, а солдати нас, як злочинців, під зброєю повели до колгоспного двору.

До війни батько працював у колгоспі тютюнником-бригадиром. Мати працювала колгоспницею. У нас був великий двір. У ньому були будинок, хлів для корів і овець, стайня, а також приміщення для домашньої птиці й багато всякої всячини, всього не перелічити. І все це залишилося без господаря. Солдати нас уже до свого дому не пускали. Нас усіх протримали в колгоспному дворі до появи студебеккерів. А ці машини під'їхали приблизно о четвертій годині вечора.

Дорогою, а ми їхали 18 діб, всяке було. У нашому вагоні померла бабуся, її «поховали» недалеко від залізничного насипу. А в сусідньому вагоні народився хлопчик

Нас швидко повантажили у машини й повезли в сторону Карасубазара. До вечора приїхали в Сейтлер (нині Нижньогірськ), на станції очікував ешелон із телячих вагонів, в які нас почали вантажити. Коли зовсім стемніло, наш потяг рушив у напрямку на схід.

Дорогою, а ми їхали 18 діб, всяке було. У нашому вагоні померла бабуся, її «поховали» недалеко від залізничного насипу. А в сусідньому вагоні народився хлопчик. Були випадки, коли відставали від потягу.

Перед моїми очима стоїть випадок, який я досі не можу забути: на одній із стоянок моя мама, як й інші жінки, спорудила вогнище з каменів і поставила каструлю на вогонь для приготування чергової юшки. А в цей час уздовж потягу йшла молода жінка у військовій формі в супроводі кількох осіб, теж у військовій формі, усіх змушувала прибрати свої каструлі, а коли підійшла до маминого вогнища, то так штовхнула каструлю, що будь-який футболіст позаздрив би її удару...

Але найстрашніший випадок у моєму житті ‒ це те, що трапилося ще до висилки нашого народу, коли радянські війська визволяли від німецьких фашистів, мою Батьківщину ‒ Крим. На початку квітня 1944 року звільнили й моє село. Цілий день ішли солдати через наше село, жителі нашого села, люди похилого віку, жінки й діти, зустрічали визволителів із радістю та квітами. До вечора прибула ще одна колона. Група солдатів, людей 8-10 на чолі з офіцером, відокремившись від колони, попрямувала до нашого дому, бо він був розташований на самому краю села. Зайшли до будинку й один із них більше всіх говорив, напевно, він був командиром: він похитувався й вимагав горілки в батька. Батько пояснював, що мусульманам пити спиртне не можна ‒ гріх, у нас горілки не буває. Після такої відповіді розлючений «визволитель», діставши з кобури пістолет, змусив батька відкрити рот і, встромивши в нього дуло пістолета, лівою рукою схопивши за комір піджака, став його тягати з кімнати в кімнату, наказавши в той же час своїм підлеглим обшукати будинок. А ми, діти й мати з немовлям на руках, навколо батька плачем, боїмося, що батька застрелять. Незадоволений результатом обшуку цей виродок уже був готовий застрелити батька. На щастя, в цей час на столі з'явилася пляшка горілки ‒ хтось із сусідів врятував батька від вірної смерті. Побачивши пляшку, «герой визволитель» повеселішав і, наповнивши склянку, випив залпом. А через кілька хвилин він навіть голову не міг підняти зі столу, сп'янів і заснув. У цей час з'явився один із начальників і наказав відвести цю свиню куди слід.

Незадоволений результатом обшуку цей виродок уже був готовий застрелити батька

Але найбільша несправедливість було в тому, що двоє синів людини, якій встромили дуло пістолета в рот, Муслім (1920 р.н.) і Аблятіф (1922 р.н.), теж воювали проти фашизму в лавах Радянської армії. Старший син 1941 року був учасником оборони Москви, потім 1945 року битиметься за взяття Варшави, другий син до цього часу згорів зі своїм танком на Курській дузі й про це ніхто навіть не знав. Чим не геноцид?! Ось такими були дії «славних визволителів» відносно до нашого мирного народу!

Отже, через 18 діб 4 червня 1944 року наш потяг прибув до міста Коканда Ферганської області УзССР. Повели нас у баню. Потім ми одяглися в свій дезінфікований одяг, нас завантажили на двоколісні гарби з величезними колесами й повезли у кишлаки. Нас привезли в колгосп ім. Тельмана за дев'ять кілометрів від м. Коканда. Помістили нашу сім'ю в одній кімнаті без стелі, без підлоги, з двома прорізами для дверей та вікна. Всі дев'ять чоловік жили в одній (правда великий) кімнаті.

Температура повітря 40-45 градусів у тіні, неможливо дихати, кожен день від голоду й спеки помирають люди похилого віку. А діти, наївшись різних фруктів, зокрема й тутових ягід, від спраги напиваються каламутної води, яка тече в ариках, і мруть як мухи. Кожен день кілька трупів...

Доросле населення працює в колгоспі на різних роботах. А діти самі собою, але теж зайняті пошуком їжі

Усе доросле населення працює в колгоспі на різних роботах. А діти самі собою, але теж зайняті пошуком їжі. Одного разу після збирання зернових ми, діти, пішли шукати колоски, нас було людей 5-6, і серед них найстарший був я. Йдемо ми до поля, де вже пасуться корови. Але раптом одній дівчинці стало погано, вона похитнулася й сіла на землю, її вирвало, потім і зовсім стала харкати кров'ю. Коли кашель стих, я хотів її підняти, вона не могла встати, лежала й весь час просила, щоб я її залишив помирати там, де вона лежить. Коли дівчинці трохи полегшало, я її підняв, і вона притулилася до мого плеча. Я обхопив її тендітне тіло рукою, і ми тихенько пішли в сторону кишлаку. Але йшли недовго, їй знову стало гірше. Тоді я її взяв на плече й поніс до кибитки, де вони жили вдвох із матір'ю, більше з ними нікого не було. А батько в неї теж бився на фронті. Дівчинку звали Шевк'іє, поки її ніс, вона мене благала, щоб я її залишив. Коли я її доніс до матері, вона була ще жива, але, на превеликий жаль, ні в чому не винна дівчинка померла майже на моїх руках. Її хвора мама, не витримавши цю втрату, теж померла, їх поховали разом. Ну що ви на це скажете, панове комуно-шовіністи, це теж не геноцид?!

До осені 1944 року двох моїх сестер шістнадцяти і чотирнадцяти років взяли на навчання в ЗУ (залізничне училище), розташоване в місті. Жили вони в гуртожитку, додому приїжджали раз на тиждень з ночівлею, а на другий день після обіду їхали в місто на навчання. Це я до того, що вони весь тиждень живуть на один пайок хліба удвох, другий пайок отримують наприкінці тижня й заощаджену цілу буханку привозять нам, і в той день у нас свято...

Наближалася зима й ми з батьком почали заготівлю дров до зими. Приблизно за два кілометри від кишлаку перебував тугай (ділянка терас долин річок Середньої та Центральної Азії, затоплює під час паводків і повеней ‒ КР), а там сухих дерев багато. Батько їх валив, і ми їх тягнули додому. Самі топимо й до міста на продаж несемо. Уявіть собі хлопчика десяти років з дровами на спині, яким ціна 50-60 рублів, у той час як ціна одного кілограма хліба 100-120 рублів, який долає дев'ятикілометрову відстань щодня, й так усю зиму. Це теж не геноцид?!

До кінця літа 1945 року з війни повернувся старший брат у чині старшого лейтенанта, усі ми дуже зраділи. На другий день приїхали з комендатури, його теж поставили на облік, і він став спецпереселенцем. Брат у місті влаштувався на роботу, але нас до себе забрати не міг ‒ не дозволяли. Минуло місяців два, захворів батько на черевний тиф і на сьомий день помер. Батька поховали, потім захворіла мати, лежить як живий труп. Одного разу вночі вантажівкою приїхав брат і без дозволу перевіз нас до міста.

1950 року я закінчив сім класів узбецькою мовою і вступив до ФЗО при ППК (панчішно-прядильний комбінат). Після річного навчання, став самостійно працювати помічником майстра при ППК у місті Коканді Ферганської області УзССР.

Усюди нас ображали й ім'я нам було зрадник

Міське життя в порівнянні з сільським було справжнім пеклом. У всіх смертних гріхах звинувачували тільки нас, кримських татар. Усюди нас ображали й ім'я нам було зрадник. Ніби не Німеччина, а ми, кримці, почали війну проти СРСР.

А комендантський режим ‒ це вже приниження з боку можновладців. Кожен комендант знущався по-своєму, іноді цілий день доводилося стояти в черзі: то він обідає кілька годин, то у справах кудись піде. Спробуй пискнути, отримаєш 15 діб, тому що кожен «зрадник батьківщини», який досяг 18-річного віку, зобов'язаний був раз на місяць ходити на відзначення до комендатури. Ось так і минуло моє «щасливе дитинство». 1955 року мене призвали до лав Радянської армії. Відслужив три роки, 1958 року повернувся додому до матері.

Указам не вірю, особливо якщо вони стосуються нашого кримськотатарського національного питання. Вони не виконуються, їх просто ігнорують. Навіть не визнають.

На Батьківщину, до Криму, повернувся в жовтні 1992 року. Зараз живу в селі Партизани Сімферопольського району.

(Спогад від 20 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG