Двічі підсудний севастополець Ігор Мовенко вже два роки як «завсідник» місцевого суду. Проукраїнського активіста Ігоря Мовенка підконтрольні Росії судді вже зобов'язали заплатити штраф у розмірі 2000 рублів (приблизно тисяча гривень ‒ КР) за наклейки з логотипом українського добровольчого батальйону «Азов» на велосипеді. Помітив ці лого, що їх проросійськи налаштовані люди в Криму називають «нацистськими», колишній співробітник українського «Беркута». Екс-спецслужбовець, а нині ‒ співробітник Росгвардії ‒ побив Мовенка, тричі проломивши чоловікові обличчя, той потрапив на операційний стіл. Однак, поліція затримувати колегу відмовилася. Справа про побиття досі не передана до суду. Проте після цього життя проукраїнського активіста стало схожим на фрагменти російського бойовика. Його обшукували, били, й, нарешті ‒ звинуватили в екстремізмі. Зараз севастополець ‒ обвинувачений вже в кримінальній справі. А судять його за коментарі в соцмережі «ВКонтакте».
Ігор Мовенко в інтерв'ю Крим.Реалії розповів про атмосферу загального страху та порушення прав людини в анексованому Криму.
‒ Ігоре, що ви пам'ятаєте про напад?
Люди говорили, що я фашист, нацист, хохол, що мене треба каструвати
‒ Я під'їхав на велосипеді, припаркував його, зайшов до супермаркету, щоб зняти гроші з картки, потім хвилин через 15 я вийшов, підійшов до велосипеда. Краєм ока я вже помітив, що тут поряд зібрався натовп людей. Тут до мене з правого боку підійшов чоловік невисокого зросту. Потім виявилося, що це колишній співробітник «Беркута» Суходольський, нині ‒ службовець Росгвардії. Він у нецензурній формі запитав: «Що це в тебе на велосипеді наклеєне?». А у мене там була наклеєна українська символіка й логотип «Азова». Не чекаючи моєї відповіді, почав мене бити, просто бити. Він завдав три удари мені в обличчя, в груди, почав завалювати. Повалив на землю, надів на руки пластмасові стяжки.
‒ Вони в нього були з собою?
‒ Так. Я не знаю, звідки він їх узяв ‒ підготувався, напевно. Він почав усім розповідати, що я терорист, що в мене в сумці бомба, а в сумці в мене був волейбольний м'яч.
‒ Як люди реагували? Ви запам'ятали?
‒ Звісно, запам'ятав. Люди хотіли допомогти... добити мене. Вся ця юрба ображала мене всіляко, хотіли взяти участь у побитті... ця агресія була така абсолютна й некерована.
‒ Ви пам'ятаєте, що казали? Йшлося саме про українську символіку?
‒ Про те, що я фашист, нацист, хохол, що мене треба каструвати, щось ще таке. Я намагався сказати, що ця людина просто на мене напала, я нічого не робив.
‒ Як про побиття дізналася ваша дружина?
‒ До мене підійшла дівчина й намагалася мені допомогти, налила мені води, я попросив її зв'язатися з моєю дружиною, сказав номер телефону, вона набрала його, приїхала моя дружина, зняла трішечки відео в той момент, як приїхали поліцейські.
‒ А як поліцейські відреагували?
‒ Вони підійшли, привіталися з цим чоловіком. Дружина просила подивитися посвідчення того, хто мене побив, але він каже ‒ у мене воно є, але показувати не буду. Він сказав поліції, що вчинив затримання терориста.
‒ Вони склали якийсь протокол?
Охоронці мене супроводжували до лікарні в зв'язаному стані, з розбитим обличчям, зі стяжками на руках, я з цими стяжками перебував до операції. Їх не знімали з мене, поки сам лікар не наполіг
‒ Я не знаю, я цього всього не бачив, тому що я лежав обличчям у землю практично. Потім дівчина викликала так само швидку. У мене був потрійний перелом обличчя. Ну, це потім вже в лікарні з'ясувалося. Мене потрібно було терміново до лікарні везти. Я був не в тому стані, щоб мене затримувати. І ось так, з цими стяжками, мене посадили в швидку разом із двома охоронцями. Ці охоронці мене супроводжували до лікарні в зв'язаному стані, з розбитим обличчям, зі стяжками на руках, я з цими стяжками перебував до операції. Їх не знімали з мене, поки сам лікар не наполіг: «Нам потрібно взяти в нього пункцію спинного мозку, тому що незрозуміло, чи є у нього струс, може, він зараз взагалі знепритомніє».
‒ Чи вдалося вам у суді домогтися чогось?
‒ Я написав заяву, слідчий викликав на допит мене як потерпілого. Так само він викликав і цього Суходольського на допит, бо вже було відомо, що він із ним спілкувався, й були його свідчення у цій справі. І справа не рухається.
‒ Тобто навіть до суду це не дійшло?
‒ Немає справи. Є слідчі дії, а справа за два роки не з'явилася. У них ця людина вважається героєм, і заводити на нього справу ‒ всіма способами вони гальмують це.
‒ Де зараз той велосипед?
‒ Велосипед вже давно розібраний і розпроданий. У мене вже інший велосипед, набагато кращий. По-перше, за рішенням суду вимагали зняти з нього наклейки полку «Азов». А потім у процесі, коли вони мене вже затримували в другій справі, за коментарі в соцмережах, коли вони до мене увірвалися в квартиру й побачили велосипед просто з гербом України, вони вже самі в усній формі вимагали його зняти. У підсумку я все відклеїв. Я ще потім на цьому велосипеді їздив, але це вже не має значення.
‒ Ви вважаєте, що проти вас порушили дві справи, тому що ви вирішили судитися з тим, хто вас побив?
‒ Звісно, це безпосередньо все пов'язане. Коментар був написаний задовго до того, як мене побили, проте нікого це не хвилювало до того, як я став відомий тут зі своєю проукраїнською позицією. Я не соромився в місті демонструвати те, що я українець, я на велосипеді їздив з українською символікою, зі стрічками «жовто-блакитними», тобто я всім намагався показати, що я підтримую Україну, для мене це все нормально й природно.
‒ Ви були готові отримувати агресію у відповідь на символіку? Чому ви її не знімали?
Моя справа обов'язково має вплинути на розуміння світом ситуації в Криму, тому що інакше в цьому немає сенсу
‒ Я розумів, що цим може все закінчитися, але, як я міркував того часу, це потрібно було показати. Я вважаю, що світ мав побачити ставлення тут до людей, до українців. Це мали побачити... Моя справа обов'язково має вплинути на розуміння світом ситуації в Криму, тому що інакше в цьому немає сенсу. Очевидно, що це порушення прав людини.
‒ Я знаю, що вас показово затримували перед колегами. Розкажіть, як це було.
‒ Ну, затримання відбувалося дорогою на роботу. Я йшов зі співробітниками. Біля узбіччя стояли два автомобілі, ніби поламані, з відкритими капотами, й люди їх начебто ремонтували. А коли я порівнявся з цими автомобілями, звідти вибіг спецназ у масках. Вони попрямували в мою сторону, тут же завалили мене, наділи наручники за спиною й завели назад у цей мікроавтобус. Там мене побили.
‒ Вам щось говорили, коли били?
‒ Так, мені згадали ту справу, згадали того чоловіка, який мене бив, говорили, що можуть його запросити сюди, щоб він довершив справу. Намагалися з'ясувати мою причетність до цих коментарів, вони там їх озвучували: ти писав, не ти писав... Потім мене завели на роботу. І там відбувалися вже слідчі заходи з понятими, свідками. Мені до цього заборонили взагалі що-небудь говорити, сказали просто стояти мовчки ‒ і все. Відповідати коротко ‒ так, ні. Коли я спробував сказати, що я хотів би зв'язатися з дружиною, вони мене завели за ріг, знову побили, сказали: ми тобі раз сказали ‒ мовчати, ось стій мовчки.
‒ Співробітники ваші розуміли, що вас б'ють?
‒ Можливо, можливо. Тому що вони були перелякані всі. Я думаю, вони розуміли, що відбувається. Після цього мене знову запакували в цей мікроавтобус, знову почали бити ‒ всю дорогу, поки ми їхали до мене додому. У мене забрали ключі від квартири, самі відкрили її моїм ключем. І вся ця група, там чоловік, напевно, вісім, зайшла в квартиру, відразу розбіглися в різні боки ‒ в кімнату, в кухню, тобто скрізь, було таке відчуття, що вони просто збираються щось там підкинути. Дружина моя намагалася за ними бігати, збирати їх до купи, тому що очевидно було, що щось вони хотіли зробити. Я думаю, це не закінчилося б просто оглядом приміщення, там виявили б у мене якісь снаряди, автомати, патрони, я не знаю, що вони люблять підкидати. Удома вони заборонили дружині викликати адвоката, дзвонити куди-небудь, забрали в неї телефон. Мені сказали: сиди тут, дивись очима в підлогу, очі не піднімай, мовчи, поки вони робили ось цей огляд приміщення. Комп'ютер увімкнули мій, попросили мене зайти на свою сторінку, відкрити конкретно ось цей коментар. У них вже була адреса, за якою потрібно зайти конкретно, щоб потрапити на потрібну сторінку. Запитали, чи мій коментар.
‒ Ви були в наручниках увесь цей час?
‒ Я в наручниках був увесь час ‒ ыз моменту затримання перед роботою й до того, як мене привезли в ФСБ. Тобто, після того, як вони вилучили комп'ютер і телефони в мене вдома, вони мене знову забрали, посадили до мікроавтобуса, але вже не били, вже посадили нормально навіть на сидіння ‒ в мікроавтобусі. До цього я там раком стояв сяк-так, загалом, моторошна справа, незручно страшно, а тут вони мене вже посадили, мабуть, подивилися, що я адекватний. А до цього вони мені ще шапку натягнули так, щоб я не бачив, куди вони мене везуть. Думаю, якби шапки не було, вони мішок наділи б на голову. Вони мене привезли до ФСБ, і вже там зняли наручники, й був допит безпосередній.
‒ А адвоката пустили до вас на цей допит?
‒ Ні, звісно, адвоката не було. Ми ж не змогли його викликати, все відбувалося упродовж години. А вони не повідомили, куди мене повезуть.
‒ Люди, які були свідками цих подій, згодні підтримати вас у суді?
Усі нинішні мої знайомі, друзі, товариші дізнаються, що відбувається, розуміють ситуацію, але свідчити на захист бояться. Через об'єктивні причини, тому що їм тут далі жити
‒ Людей, які мене підтримують і розуміють, достатня кількість. У мене змінилися знайомі та друзі ‒ одні відпали 2014 року, інші ‒ з'явилися. Всі нинішні мої знайомі, друзі, товариші дізнаються, що відбувається, розуміють ситуацію, але свідчити на захист бояться. Через об'єктивні причини, тому що їм тут далі жити. Хоча для мене це дико насправді, але знайти свідків у цій справі дуже складно. Я, чесно кажучи, не скажу за всіх, але цей страх відчувається. Розмовляти з людьми на політичні теми тут в принципі небезпечно. Не знаєш, з ким діалог заведеш. Якщо є проукраїнські люди, то вони про це мовчать. І, я не знаю, напевно, ось тільки на таких політичних засіданнях вони зустрічаються.
‒ До вас приходять у суд активісти?
‒ Так, проукраїнські хлопці. Я нікого з них не знаю, перший раз бачив. Для мене важливо це, дуже важливо. Це піднімає настрій, це говорить про те, що все-таки хтось підтримує мене, що не дарма все це відбувається.
‒ Як ваші близькі з цим упоралися?
‒ Дружина переживає, звісно, хвилюється. Ну це природний стан, коли таке відбувається в тебе в сім'ї. Але, слава Богу, ми всі однієї думки. Тому що наскільки я бачу, інші справи політичні в Криму ‒ вони набагато жорсткіші, серйозніші. Той факт, що мене побили ‒ це серйозно. Але сама ця справа ‒ досить примітивна, смішна, я не знаю, наскільки вона взагалі вимагає уваги.
‒ Ви вірите в те, що вдасться себе відстояти в цьому суді?
‒ Ні, абсолютно. Тобто, я розумію, що вирок буде однозначно обвинувальний, питання тільки в кількості років. Може, штраф буде, не знаю.
Напевно, ніхто не думає, що може потрапити в подібну ситуацію. Це ж страшно, якщо ви просто йдете вулицею, до вас підходять люди й починають вас бити. У мене порівняння тільки з нацистською Німеччиною, коли там могли до євреїв підходити на вулиці й бити просто тому, що вони іншої національності, інших поглядів. У мене асоціація тільки з нацистською Німеччиною. Те, що відбувалося там, відбувається в Криму.
Із цим тут не борються, тобто влада не налаштована розслідувати подібні справи ‒ за побиття, переслідування за пости в соціальних мережах. По суті, кожного другого коментатора в соціальній мережі можна просто брати й притягувати до суду. Я вже взагалі нічого не пишу в соцмережах. Я розумію, що тепер... тепер це вже й не потрібне. Все, що потрібно, розкрилося...
