Чи можливі реформи в Україні під час війни? Які процеси в країні запустила анексія Криму? Чому в 21-му столітті модернізація країни виходить на перший план?
На ці та інші запитання в ефірі Радіо Крим.Реалії в бесіді з ведучим Павлом Казаріним відповідав викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновник платформи «Нова Країна» Валерій Пекар.
‒ Наскільки сильно, по-вашому, змінилося українське суспільство після подій 2014 року?
‒ Є дві точки зору на це питання. Одні кажуть, що суспільство зробило гігантський стрибок вперед, і сьогодні українці в більшості своїй кращі за власну політичну еліту, та й взагалі врятували країну. Інші кажуть, що ми залишилися на тому ж місці, не готові брати на себе відповідальність і ласі до закликів популістів. Яка з цих точок зору правильна? Насправді обидві, тому що вони не суперечать одна одній. Дійсно, є 15-20% громадян, у кого Майдан і війна спричинили значні зміни у житті. Хтось повністю присвятив себе захисту країни, хтось допомагав армії, хтось вистояв як підприємець і сьогодні починає відроджувати економіку. Але десь для 80% людей нічого не змінилося, війни вони досі не бачать, тому що вона не йде на їхній вулиці. Я б сказав так: активна меншість визначає напрямок нашого руху, а пасивна більшість ‒ темп руху. Цінності цієї меншості ‒ проєвропейські, модернізаційні, а більшості ‒ пострадянські.
Для 80% людей нічого не змінилося, війни вони досі не бачать, тому що вона не йде на їхній вулиціВалерій Пекар
‒ У нас заведено вважати, що регіони типу Криму та Донбасу завжди були цим гальмом прогресу, якщо так можна сказати.
‒ Це міф ‒ те, що Крим і Донбас, з точки зору цінностей, гірші за інші регіони України. Ми, до речі, бачимо дуже багато кримських, луганських, донецьких підприємців, волонтерів, інноваторів. Носіїв пострадянських цінностей багато й на Західній Україні. Як правило, чим менше місто, аж до села, тим більше там тих, хто проти модернізації, і навпаки. Українська революція ж була саме революцією модернізації ‒ за те, щоб застрягла в Середньовіччі країна зробила крок у сучасність. Я кажу про олігархів, про клани в політичних партіях і так далі. Кожна країна в якийсь момент стояла перед таким бар'єром.
‒ Що стане індикатором успіху? Як зрозуміти, що Україна впоралася із завданням модернізації?
‒ Є дуже простий показник, який актуальний для всіх країн без великих нафтових ресурсів. Це середня заробітна плата. Коли в Україні вона стане такою ж, як у сусідів у Центральній Європі, це буде означати успіх. А зараз Україна займає 150-е місце в рейтингу економічної свободи. Так що нам потрібно бігти марафон, в той час як на руках і ногах вантажі на ланцюгах. Але перш ніж засмучуватися, подивіться на інші країни: чому тільки кілька десятків з них виконали цей шлях до кінця? Що з іншими? А в інших немає тих 15-20% людей з модернізаційними цінностями, які є у нас. Критична маса для змін ‒ 8-10%. Подивіться на Африку, Азію: там немає такої активної меншості. У випадку з Україною питання лише в тому, коли ми впораємося із завданням.
‒ Але ж є безліч сучасних країн на кшталт Польщі, Угорщини чи навіть США, де виникає запит на відкат від модернізації вже після досягнутих успіхів.
‒ У світі відбуваються неймовірні зрушення в технологіях і зміни в соціальному житті. Вчені називають таке фазовим переходом. Те ж саме ‒ перехід від феодалізму до капіталізму. Коли зміни відбуваються дуже швидко, природна реакція ‒ футурошок. Перше, що роблять люди, це голосують за політиків, які говорять: «Зі мною майбутнє не настане, все буде добре». Але це тимчасове явище, й на наступних виборах такі політики програють. У випадку з Росією ‒ країна не те щоб стоїть на місці, а активно рухається в минуле. Саме тому я вважаю її розпад неминучим. І це величезна проблема для України, тому що ми поруч.
Люди, це голосують за політиків, які говорять: «Зі мною майбутнє не настане, все буде добре»Валерій Пекар
‒ У Росії на такі висловлювання відразу навішують ярлик русофобії.
‒ Я не проти Росії та всього російського, я проти минулого. Тільки й усього. На жаль, ця країна стала жертвою «ресурсного прокляття». Коли є стільки нафти, газу тощо, то потрібні дуже сильні демократичні інститути, щоб утриматися від падіння в прірву. На щастя, Україна не має такого прокляття, але у нас часто бояться проводити реформи під приводами на кшталт: «Ви що, навіщо ви чіпаєте медицину? Зараз же все завалиться!» А вибір у нас не між Сходом і Заходом, не між Європою та Росією ‒ це вибір між минулим і майбутнім. Росія намагається перетворити Крим у «всесоюзну здравницю», але в 21-му столітті це нонсенс. Цей контраст на таких трагічних для України прикладах насправді штовхає її в майбутнє.
