В Україні важко знайти негативний вчинок, де б не стирчали вуха Кремля – Беліцер

Закарпатське Товариство угорської культури закликало ОБСЄ направити постійну місію на Закарпаття. Про це йдеться в офіційній заяві громадської організації. Потребу в цій місії Товариство угорської культури пояснює кількома нападами на їхній офіс в Ужгороді. Експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталя Беліцер в ефірі передачі «Ранкова Свобода» зазначила, що таким чином угорське товариство просто озвучило те, на чому наполягало Міністерство закордонних справ Угорщини.

– ОБСЄ розглядає запит на постійну місію у випадку, коли регіон визнається нестабільним. Чи є підстави визнавати регіон Закарпаття нестабільним? Чи хтось стоїть за цією ситуацією? Кому це може бути вигідно?

– На міждержавному рівні відносини надзвичайно напружені. Я думаю, що Товариство просто озвучило те, на чому наполягало Міністерство закордонних справ Угорщини. Угорщина, на жаль, робить багато таких кроків, явно недружніх, і дуже інтенсивно грає на тому незадоволенні, яке стимулював закон «Про освіту», мовною статтею.

– Угорські політики раніше виступали ще за надання подвійного громадянства членам угорської меншини Закарпаття, створення автономії. Хіба це не суперечить Конституції, договору «Про основи добросусідства і співпраці між Україною та Угорщиною»?

– Все це не має жодного підґрунтя юридичного. Це суто політичні заяви і наміри. Але я б розділила ці речі. Стосовно громадянства, в принципі, можна створити окремі договори, не взагалі можливість множинного громадянства для громадян України, а можливість доповнювати двосторонній міждержавний договір симетричними договорами про можливість подвійного громадянства саме з цими країнами. Теоретично, нічого кричущого тут немає.

Інша справа, що де-факто угорці вже дають свої паспорти, і за наявної ситуації це грубо порушує чинне законодавство України й Конституцію України. Щодо автономії, відомо, що Україна не єдина держава, де етнічні угорці намагаються здобути автономію, при чому територіальну автономію. Такі самі напружені ситуації виникають і в Словаччині, і, особливо, в Румунії. Мені дуже шкода, як прореагував на це заступник міністра закордонних справ України, який написав у Facebook, що неможлива автономія за визначенням. Тут позиція України навіть значно сильніша, ніж позиція з громадянством, оскільки є дуже сильні аргументи правові, чому це не можна зробити. І заступник міг би це пояснити, замість того, щоб таку робити заяву, нічого не пояснюючи.

– В чиїх може бути інтересах розпалювання міжнаціональної ворожнечі на Закарпатті? Павло Клімкін (міністр закордонних справ України – ред.), наприклад, написав у Twitter, що за цим «стирчать російські вуха». Ви як гадаєте, це дійсно російський вплив чи в угорців суто свої інтереси?

– На жаль, зараз в Україні практично дуже важко знайти негативний вчинок, де б не стирчали вуха Кремля. Це ж без сумніву провокації.

В одному випадку напад здійснили з проросійської польської організації. Що здавалося б тим полякам, хоч і правим, угорська культура і їхній офіс на Закарпатті. Смішно, щоб це було самостійно. Тобто я вважаю, що втручання Росії очевидне.

– Чи можна говорити, що насправді пересічне населення живе собі мирним життям, а хтось намагається спроектувати, зробити своєрідну виставу і подати це у світлі загострення?

– Я не один раз бувала на Закарпатті. І завжди оця поліетнічність була звичною, дружньою. Відносини між громадами ніколи не відрізнялися ворожнечею. І губернатор Геннадій Москаль виступав із заявами, що незважаючи на ці провокації, ніщо не може зірвати справжній мир, порозуміння і притаманну цьому краю толерантність взаємну міжетнічну, міжрелігійну. Тому штучність, і намагання такими провокаціями брутальними зіпсувати імідж України в цьому регіоні очевидний.

– Пригадуєте, коли одразу після окупації Кримського півострова циркулювали в медіа, в соціальних мережах повідомлення про те, що влада, зокрема Київ, занадто довго не звертали увагу на внутрішні проблеми, на підводні течії, які були в Криму. Тобто півострів жив собі своїм життям. Чи не вважаєте Ви, що, може, і нині є така загроза, що влада недостатньо звертає увагу на оці такі дзвоники із Закарпаття?

– Крим – це абсолютно окрема історія. Її не можна порівнювати із ситуацією в жодному іншому регіоні України. Зі звинуваченнями влади я не просто погоджуюся, а можу висловити ще жорсткішу критику. Але, я дуже сподіваюсь, що влада хоч якісь уроки винесе з того, що відбулося. Угорщина – це лише авангард, флагман оцього незадоволення, викликаного законом. Ми ж знаємо, що і Румунія, і Словаччина, і Болгарія, і Польща висловлювали незадоволення.

– Але ж Україна погодилася на перегляд Венеціанською комісією цього закону. Погодилася на перехідний період із застосування мовної статті.

– На експертизу Венеціанській комісії треба надсилати не ухвалений закон, а розроблений, до того як ставити на голосування. Це серйозний прорахунок. Треба було проводити на стадії розробки консультації і з експертами, і з лідерами національних громад. Тоді б представники нацменшин відчували, що вони є причетними до процесу. І в перебігу цього процесу можна було скорегувати відповідні позиції без шкоди для необхідності значно підвищити рівень вивчення української мови і домовитися, як це зробити, щоб не було обурення.

– На цьому етапі може відбутися якийсь компроміс між Україною та Угорщиною?

– Я сподіваюся, що компроміс можливий. Позиція Угорщини невиправдано жорстка, безкомпромісна. Це виглядає непривабливо. Але Україні треба бути і дуже мудрою, і обережною, і такою, щоб не втрачаючи власної позиції, гідності, державності, шукати переконливі аргументи в розмовах з представниками угорської влади, що є набагато важче, ніж домовитися з представниками угорської нацменшини.

– Якщо Угорщина скаже «ні» і не буде йти на переговори, чи можуть бути залучені посередники для врегулювання ситуації?

– Якщо ця третя сторона, наприклад США, безсумнівно, це може бути ефективним. Але найефективніші дипломатичні зусилля третьої сторони відбуваються, коли вони не надто публічні. Так, щоб жодна сторона не втратила обличчя.