Доступність посилання

ТОП новини

Дляра Суф'янова: «Люди намагалися насамперед нагодувати дітей, хворих і старих»


Акція пам'яті в річницю депортації кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2017 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.

Я, Дляра Суф'янова, кримська татарка, народилася 20 червня 1935 року, уродженка села Коккоз Куйбишевського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: мати, Сале-Шерфе Суф'янова (1912 р.н.), сестра, Зоре Суф'янова (1929 р.н.), я, Дляра Суф'янова (1935 р.н.) ‒ автор свідчень, брат, Длявер Суф'янов (1940 р.н.), брат Шевкет Суф'янов (1943 р.н.).

На момент депортації сім'я жила в селі Коккоз Куйбишевського району Кримської АРСР. Жили в будинку з шести кімнат, збудованому моїм батьком. Мали присадибну ділянку, домашню худобу: 2 коня, корову; а також курей.

Побачивши маму, яка читає Коран, вони сіли поруч, і стали пояснювати їй, щоб вона зібралася швидко, що нас повезуть дуже далеко

18 травня 1944 року, на світанку, прийшли 3 озброєних солдати. Ми всі спали, мама сиділа й читала Коран. Побачивши маму, яка читає Коран, вони сіли поруч, і стали пояснювати їй, щоб вона зібралася швидко, що нас повезуть дуже далеко. Мама розбудила нас, одягла, мені на шию повісила Коран, в одну руку дала таз для обмивання, в іншу ‒ кумган (традиційний вузькогорлий глечик для води з носиком, ручкою та кришкою ‒ КР), сестрі ‒ великий вузол з одягом, собі на спину взяла півмішка сухарів, маленького братика на руки, другого за руку й сказала, що ми готові.

Солдати про щось говорили між собою російською мовою, але мама нічого не зрозуміла. Тоді двоє з них, мусульмани, почали мамі пояснювати по-своєму, вона ледве розуміла, що від неї хочуть. Вони попросили її знайти порожні мішки. Мама принесла з комори порожні мішки й солдати самі стали збирати в мішки все, що траплялося в руки. Вони пояснили, що нас повезуть дуже далеко й ніхто не знає: чи у спекотні, чи в холодні краї. Наповнили 10 мішків, повантажили на віз і повезли нас на станцію Сюрень, де стояли вже повні ешелони.

Коли ми під'їхали до вагону, мамина сестра стала кричати, кликати до себе у вагон. Нас теж заштовхали у вагон, де була сестра. Виявилося, що їм взяти нічого не дозволили. Так ми знайшли сім'ю, якій в той момент було ще гірше, ніж нам (хоча здавалося, що гірше нікуди). Тепер в одному вагоні нас опинилося 8 найближчих людей. До нас додалися бабуся, Зеніфе Сейтумерова (1868 р.н.), двоюрідний брат, Рефат Сейтумеров (1930 р.н.) та тітка, мамина сестра, Сельме Емірсалієва (1914 р.н.).

Бабуся дуже зраділа, що ще одна дочка з нею. Ледве поклали матрац, в тісноті щільно лягли всі поруч, сховалися під ковдрою, бабуся насилу зігрілася. Так ми їхали довго. На кожній зупинці потягу або повороті всі починали молитися, сподіваючись, що нас повезуть назад. Народ думав, що сталася жахлива помилка, адже не можна карати ні в чому не винних людей. Адже, як відомо, надія вмирає останньою, але не судилося здійснитися надіям безвинно вигнаних з дому людей.

Дорогою з нашої родини ніхто не помер, завдяки двом солдатам-мусульманам, які попросили маму молитися за них

Дорогою з нашої родини ніхто не помер, завдяки двом солдатам-мусульманам, які попросили маму молитися за них, щоб вони повернулися з фронту живими. І мама до кінця свого життя молилася за них.

У вагонах не було жодних умов для життя: для відправлення потреби проробляли дірки в підлозі, а на зупинках, ті у кого був хоч якийсь посуд, бігали по воду. Часто траплялося так, що хтось не встигав набрати води, відставав від потягу й зникав безвісти. Раз на добу видавали відро баланди на вагон, люди намагалися насамперед нагодувати дітей, хворих і дуже старих. Дорослим майже нічого не діставалося. Від хвороб і голоду вмирало дуже багато людей, ховати або тримати у вагоні трупи не дозволяли, доводилося трупи рідних і близьких викидати з вагонів на ходу поїзда. Часто люди намагалися приховати смерть своїх близьких, сподіваючись, що зможуть винести трупи на станції і, можливо, хоч хтось закопає їх.

З далекої Костроми в 1951 році за викликом моєї тітки (материної сестри) ми потрапили в Узбекистан в Самаркандську область, селище Чархін Паст-Даргомського району. Нас тоді вже залишилося четверо: мама, брат, тітка та я. У маминого брата Сулеймана Сейтумерова кімната була більша, і він забрав нас до себе. П'ятеро їх і четверо нас жили в одній кімнаті, харчувалися разом. Ми дуже любили дядька, він завжди говорив: «Де добрі люди, там хата не тісна». Він був дуже старенький і добрий. Він був теслею, маму влаштував у лікарню санітаркою, тітку в школу ‒ прибиральницею. Ми стали жити непогано на той час, хворіли, але вже не голодували. Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця виселення, істотних змін не відбулося.

У 1991 році повернулася до Криму на свою Батьківщину, з якої мене, дев'ятирічну дитину, силоміць депортували. Коли поверталися, було прикро, що держава, яка так жорстоко з нами обійшлася, жодним чином не вибачилася перед нашим народом. Назви всіх вулиць, сіл і міст Криму були змінені. Зараз я живу в Криму, в купленому будинку, який коштував нам трьох будинків, збудованих власними руками членів моєї сім'ї в Узбекистані, ми змушені були продати їх за безцінь. А діти наші, їх четверо, досі будують собі житло.

Зі спогадів моєї сестри, записаних її дочкою Сідік'а Нежмедіновою. Моя сестра Зоре Ібраїмова померла 10 років тому, але вона була впевнена в тому, що її спогади знадобляться. Пишу від першої особи, так, як вона розповідала.

Дорога в нікуди була настільки страшна, що багато моїх співвітчизників померли в дорозі, їхніми трупами був встелений весь наш шлях

«Я, Зоре Ібраїмова (Суф'янова), народилася в селі Коккоз Кримської області. До виселення з Криму жила у власному будинку разом з батьками, 3 братами і сестрами. До виселення з Криму батька посадили до в'язниці в Кемеровській області, де він працював на секретному заводі. При виселенні з Криму нас було п'ятеро в родині. Маму виселили з 4 дітьми, мені було 15 років, решта дітей були зовсім маленькими. Дорога в нікуди була настільки страшна, що багато моїх співвітчизників померли в дорозі, їхніми трупами був встелений весь наш шлях.

Потрапили ми в Костромську область, Калагрівський район, сел. Пустинь. Нас поселили в церкві. Через вік мене не взяли на роботу в ліспромгосп, а взяли листоношею, вважалося ‒ на легку працю. Я носила пошту з села Велике в Пустинь, дорога йшла через густий ліс і часто мені доводилося нести пошту в сутінках або в темряві. Одна в глухому лісі, поряд снували дикі голодні тварини. Від страху я летіла лісом, голосно наспівуючи пісні, мені здавалося, що дикі тварини, почувши мій голос, розбіжаться. Так минув перший рік.

Потім мене взяли на роботу в ліспромгосп на лісозаготівлю, де ми жили в бараках. Всю осінь і зиму ми заготовляли ліс: рубали дерева, возили їх до річки, складали штабелями, робили плоти, щоб навесні його сплавляти. Досвіду такої роботи у нас не було і, як наслідок, ми втрачали людей. Одного разу зрубане дерево стало падати в іншу сторону, я встигла відскочити, але моя подруга не встигла. і її вбило. Звали її Назле. Там же під час сплаву лісу загинули дві рідні сестри Беляла Ібраїмова, який пізніше ще в Пустині став моїм чоловіком. Це були не єдині втрати мого народу.

Через голод, холод, непосильну працю та хвороби ми втрачали рідних і близьких. Працювали ми від темна до темна, без вихідних і без відпустки. Тільки за наявності високої температури нам дозволяли відлежатися один день. Я жила в бараках сіл Листовка, Свєтится, Тупик, залежно від того, де працювали. Отриманий пайок я відносила своїм молодшим Длярі та Дляверу, для цього мені доводилося вночі йти додому. Я долала великі відстані, незважаючи на страшну втому, адже на мене чекали голодні оченята моїх рідних. Село Тупик було на відстані 18 км від Пустині, Свєтится ‒ від 22 до 27 км, а Листовка ‒ 3 км. Як тільки я приходила додому, мама зігрівала воду, куди я опускала ноги в шкарпетках і постолах, а мої маленькі починали потихеньку знімати з мене взуття та шкарпетки, які примерзли до моїх ніг. Мама подавала мені моє в'язання, і я, не відпочиваючи, в'язала. Я в'язала хустки, шкарпетки, кофти, шапки ‒ все, що можна було обміняти на хліб. У дні, коли я не ходила додому, ми з іншими працівниками йшли на поле, де знаходили мерзлу картоплю та їли її, щоб вижити.

У 1948 році я вийшла заміж за Беляла Ібраїмова, а в 1950 році в Костромській області народила сина. Життя заміжньою не стало легшим. Голод був страшний, у нас на очах помирали наші близькі. З холодної Костроми ми переїхали в спекотний Узбекистан, щоб продовжувати помирати, вижили тільки найсильніші.

Я хочу, щоб наші діти й наступні покоління пам'ятали, що з нами зробив сталінський режим. Але, незважаючи на тяготи й злидні, ми підтримували один одного, захищали не тільки свої інтереси, а й інтереси своїх співвітчизників, були цілісним народом. Тільки поважаючи та підтримуючи один одного, ми збережемося як народ і повернемо свою Батьківщину і честь.

Ви просите нас розповісти все, що ми пам'ятаємо про депортацію. Так ось, в Бахчисараї живе моя двоюрідна сестра, яка в 13 років вивезли в Німеччину. Вона навряд чи зможе щось написати, але розповісти може дуже багато. Адреси її у мене немає, але ви можете взяти її в військкоматі, вона ‒ учасниця війни, народилася в Криму в селі Коккоз у 1926 році. Звати її Урмус Заїтова».

(Спогад від 10 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG