Аншлюс: на першу агресію нацистів світ заплющив очі

Вісімдесят років тому – у березні 1938 року – стався аншлюс: Австрія була приєднана до Німеччини. У квітні аншлюс було оформлено на плебісциті. Це була перша агресія нацистської Німеччини. Про цю подію Радіо Свобода розмовляло із автором книжки «Провісники Другої світової війни» Іваном Гоменюком.

– Одним із наслідків Першої світової війни стало те, що Австро-Угорська імперія розвалилася на декілька держав. З імперського центру Австрія перетворилася на маленьку державу. Які в цій державі були настрої та яким було ставлення до Німеччини?

– Ідея аншлюсу існувала ще в часи середньовіччя. У ХІХ столітті були змагання Пруссії та Австрії щодо того, хто об’єднає Німеччину. Тоді Австрія програла, а Пруссія стала основою Німецької імперії. Німеччина пішла шляхом, який проклав прусський канцлер Бісмарк.

Після Першої світової війни австрійці були спустошені: ще вчора вони були центром досить сильної імперії. Можна було стати урядовцем чи офіцером і поїхати робити кар’єру в Боснію чи в Галичину, чи у промислово розвинуту Чехію. А тут люди опиняються в рамках маленької республіки, обмеженої міжнародними угодами. Обмеженої в армії, промисловості, в перспективах розвитку.

Але, на відміну від німців чи угорців, в австрійців не було імперських комплексів. Не було руху щодо повернення земель. Впала імперія, було спустошення, але якось почали призвичаюватись.

– Тобто не було бажання відновити імперію.

– Так, на відміну від, скажімо, Угорщини, що все-таки була в підлеглому становищі в Австро-Угорщині. Тут намагання повернути землі, що були під владою угорської корони до 1918 року, були дуже сильними. У міжвоєнні роки в Будапешті цим було пронизано все життя. Натомість у Відні політики про це не говорили.

Австрійська політика ділилася на два великі табори – право- і лівоцентристський. Тобто християнські соціалісти і соціал-демократи були провідними силами. Вони сконцентрувалися на поточних проблемах: безробіття, економічна криза. Адже втрата імперії зумовила втрату економічних зв’язків.

​– Як вибудовувалися відносини цього періоду між німецькою та австрійською державами?

– Австрійці орієнтувались на економічну співпрацю. Були ідеї митного та економічного союзів, хоча вони теж були прямо заборонені післявоєнними угодами. Намагання австрійських та німецьких політиків співпрацювати Антанта – Британія і Франція – обрубувала під корінь.

У Німеччині просували ідею аншлюсу, австрійці ставилися до неї доволі скептично, за винятком місцевих прихильників Гітлера, які оформилися у місцеву націонал-соціалістичну партію.

​– Наскільки сильними були австрійські нацисти?

– Досить слабкі. Основні суспільні сили концентрувались навколо соціал-демократів та християнських соціалістів. Серед робітників більшу перевагу мали соціал-демократи, а селяни та інтелігенція здебільшого підтримували християнських соціалістів.

– Що змінилося після того, як 1933 року до влади в Німеччині прийшли нацисти й канцлером став Адольф Гітлер, між іншим, австрієць за походженням? У програмі нацистів було гасло на кшталт «Відень наш».

– Так, Гітлер – австрієць за походженням, але він сам себе таким не вважав. У роки Першої світової він служив саме в німецькій армії. Гітлер ніколи не вважав, що Австрія має існувати як окрема держава, він вважав, що Рейх має бути об’єднаний. Після його приходу до влади в австрійських політиків вищого щабля виникло занепокоєння, що ідея аншлюсу стає державною політикою Німеччини. Адже тоді Німеччина завдяки чудовому пропагандистському апаратові показувала, що вона долає безробіття, відновлює армію… Крім того, говорили, що австрійці також німці, вони говорять тією ж мовою.

На початок 1934 року в Австрії сталася громадянська війна між соціал-демократами та християнськими соціалістами. На допомогу правим прийшла армія.

– Настільки був масштабний конфлікт, чи можна його назвати громадянською війною?

– Так, повноцінна громадянська війна. Праві й ліві мали свої збройні формування з ветеранів Першої світової, які були досить потужними і перевищували австрійську армію. Праві пішли шляхом заборони лівих партій. Конфлікт спалахнув після обшуку однієї зі штаб-квартир лівих, де знайшли зброю. Дійшло до протистояння: у містах виникли барикади, в урядові війська стріляли, а ті застосували артилерію і навіть отруйні гази. Після придушення лівого руху його керівників ув’язнили, а активних учасників боїв проти урядових військ стратили.

– А яким було місце австрійських нацистів у цьому конфлікті?

– Вони стояли осторонь і дивилися.

– Отже, до влади в Австрії прийшов правоконсервативний режим, близький до нацистів?

– Він був близький до фашистів, тому що за приклад австрійські праві політики взяли італійську корпоративну державу Муссоліні. Він їх і підтримував. Значною мірою ті ідеї, які вони просували у своїй новій конституції, – це були ідеї від Муссоліні. Деякі історики навіть вживають термін «австрофашизм».

– І як у цих австрофашистів складаються відносини з нацистами?

– Погано. Нацисти за сигналом з Берліна у липні 1934 року, через півроку після громадянської війни, роблять спробу путчу. Цього разу не йдеться про широкомасштабні бойові дії. Просто приблизно півтори сотні нацистів, перевдягнутих у форму урядової гвардії, захоплюють резиденцію канцлера Дольфуса і намагаються його змусити оголосити про приєднання до Третього рейху.

Канцлера поранили при спробі путчу й не допускали до нього лікаря, вимагаючи підписати звернення до Гітлера. Він відмовляється і помирає, стікаючи кров’ю. Проте урядові сили опановують ситуацію й нейтралізують заколотників.

– Як у Берліні реагували на ці події?

– Берлін хотів підтримати цей путч, ледь не дійшло до військового втручання. Але тут головну роль зіграв Муссоліні: Італія висунула війська на кордон з Австрією, і Муссоліні попередив, що Італія не згодна на окупацію Австрії Німеччиною, не згодна на аншлюс. Він підтримує своїх союзників в Австрії й дає зрозуміти, що готовий воювати з Німеччиною.

– Ми багато чули про німецько-фашистських загарбників, а виявляється, між нацистами й фашистами 1934 року мало не дійшло до війни.

– Насправді, вони були ідеологічно супротивниками. Їхній пізніший союз – це політичний союз.

– Що ж змінилося 1938 року, коли німецькі війська увійшли до Австрії, не зустрічаючи жодного спротиву?

– По-перше, змінилася позиція Італії. Вона погодилася на плани Гітлера щодо Австрії в обмін на підтримку Гітлером прагнень Італії, насамперед колоніальних. Тому що після 1934 року Італія загарбала Ефіопію та виказала претензії на нові територіальні завоювання. Гітлер погодився на зростання сфери впливу Італії. Фактично це був як пакт Молотова-Ріббентропа.

По-друге, Британія та Франція, що стримували від зближення Німеччину й Австрію, тепер заплющили очі, хоча претензії Німеччини суперечили усім попереднім домовленостям. Змінилася ситуація у самій Австрії. Нацисти поступово здобували підтримку, насамперед завдяки економічним успіхам Третього рейху й успішній пропаганді.

Окрім того, вище керівництво Австрії опинилося у міжнародній ізоляції. Париж і Лондон мовчать, Рим підтримує Берлін. Австрія опинилася під безпосереднім тиском. Ситуація доходить до того, що спочатку Берлін ставить ультиматум Відню випустити заколотників із в’язниці й допустити місцевих нацистів в органи влади. А відтак ставиться питання про приєднання.

– На початку березня 1938-го канцлер Австрії Шушніг виступив з ініціативою плебісциту про те, чи зберегти незалежність, чи приєднатися до Німеччини. Причому там був такий хитрий хід, що пропонували ледь не один варіант відповіді.

– Так, відповідь «Чи підтримуєте ви збереження Австрії?» – і далі йшло визначення держави, записане в конституції. Він оголосив, що проведе плебісцит. У відповідь Гітлер поставив ультиматум: Австрія повинна приєднатися.

Представник нацистів, який уже був міністром внутрішніх справ, говорив канцлерові, що вже немає іншого виходу. Місцеві нацисти почали брати під контроль вищі органи влади. У цій ситуації Гітлер, не чекаючи відповіді на ультиматум, віддав наказ німецьким військам вступати в Австрію.

– Австрійська армія не чинить їм спротиву?

– Ні, бо канцлер Шушніг віддає наказ не чинити спротиву.

– А чому? Він же був супротивником аншлюсу.

– Так, він був супротивником, і за це опинився у німецькому концтаборі, де пробув до кінця Другої світової війни. Але Шушніг до останнього сподівався, що австрійці якось інакше висловляться з цього приводу. Бо Гітлер обіцяв, що буде плебісцит.

Крім того, Шушніг боявся кровопролиття. Люди жили зі спогадами про Першу світову. Показово, що невдовзі президент Чехословаччини Гаха також підписав подання про приєднання до Третього рейху.

– Австрія не відчувала жодної підтримку з-за кордону?

– Не відчувала. Париж і Лондон мовчали. Натомість була надзвичайно успішна пропагандистська діяльність Третього рейху.

– 12 березня німецькі війська увійшли до Австрії, 13 березня Гітлер вже був у Відні.

– Гітлер урочисто в’їхав й миттєво ухвалив закон, що Австрії не існує, а існує так звана Східна марка. Він нівелює саме поняття Австрії.

– Східна марка – це як східна область?

– Радше східний регіон, навіть не адміністративна область.

– Потім у квітні стався плебісцит у Німеччині й Австрії. І там, і там було 99% за аншлюс. Як так сталося? Коли канцлер Шушніг хотів плебісцит, він же розраховував на інший результат – а тут така однодумність.

– Думаю, це той випадок, що, значною мірою, хто рахує голоси, той визначає результат. Неможливо при тому впливі й чисельності соціал-демократів, лівих та й австрофашистів, які були проти аншлюсу, отримати результат 99,7% на плебісциті в Австрії. У Німеччині показник навіть був нижчий – 99%. Думаю, тут прямий аналог зі 146% в усім нам відомій країні.

– Ви досліджуєте той період і спостерігаєте за подіями останніх років з Росією й анексією Криму. Наскільки часто виникають аналогії?

– Так, тут так і хочеться провести паралелі між Україною та Австрією, між тодішньою Україною та тодішньою Чехословаччиною. Очевидна причина у тому, що диктаторські режими, загарбуючи території, які вони вважають «своїми», діють однаково: попрання міжнародного права, військовий тиск, фальсифікація референдумів і потужна пропагандистська кампанія. Усе це на тлі безсилля влади, слабкості армії та міжнародної байдужості.

– Щодо слабкості влади: наскільки я розумію, в Австрії був побудований однопартійний режим. Чому партія влади виявилася такою безсилою?

– Не така диктатура, як в СРСР або у нацистській Німеччині. Вони все ж таки залишилися ще під враженням демократичного існування. Як на мене, в Австрії не виявилось сильного лідера. Так само, як невдовзі й у Чехословаччині. Частина суспільства – була проти, частина армії – була проти, але не було лідерів, які б узяли на себе відповідальність і були готові відстоювати незалежність. Ключова причина полягала у безсиллі еліти, яка вирішила, що їй краще інкорпоруватися у Третій рейх. Хоча значна частина з них поплатилася ув’язненнями чи навіть стратою.​