Якою має бути політика України стосовно Криму? Чому за чотири роки після анексії півострова не розслідувана жодна справа проти кримських колабораціоністів? Як у Криму борються за молоде покоління? Про це в «Денному шоу» на Радіо Крим.Реалії говоримо з головним редактором Центру журналістських розслідувань Валентиною Самар.
‒ Якою має бути українська політика щодо Криму? Адже окупація може тривати довгі десятиліття.
‒ Ви мене в цьому не переконаєте. Будь-яка людина, яка жила в Криму й бачила початок окупації, скаже, що там картонного набагато більше, ніж нам здається. Тому не треба говорити, що це надовго. Багато що з того, чим ми себе лякаємо, не має підстав. Треба реалістично дивитися, прораховувати зокрема й ціну утримання наших територій для Росії. Ми кожен день допомагаємо Росії зменшувати цю ціну. Ми просимо Захід посилювати санкції, давати нам великі можливості для спротиву на Донбасі, але не робимо свою домашню роботу.
Ми мали зрозуміти: Росія більше в іграшки не грає
У 2014 році ми мали зрозуміти: Росія більше в іграшки не грає. Але ми продовжували грати в гібридну гру, яку вона нам запропонувала. Ми робимо півкроку там, де можна зробити два. Тому що правда на нашому боці, міжнародне право на нашому боці, ООН, ЄС, НАТО на нашому боці.
Що стосується політики стосовно Криму. Перш за все, вона має бути, тому що зараз її немає. Точніше, є, але не така, як ми хочемо.
Громадяни України в Криму залишаються нерезидентами, вони обмежені в правах
Політика щодо Криму почала формуватися в 2014 році ‒ дуже чітко і правильно. Був якісний закон про гарантії прав і свобод громадян України на тимчасово окупованих територіях. З нього тоді викинули розділ про економічні взаємовідносини. І щоб не наробити помилок, депутати дали Кабміну місяць на розробку документа. Але ініціативу перехопили олігархи й пролобіювали дуже зручний для себе закон, щоб зберегти там бізнес і можливість колаборації з окупантом. Тим часом громадяни України в Криму залишаються нерезидентами, обмежені в правах ‒ це абсолютно дискримінаційні норми.
Навіть більше, ми цим законом підриваємо ті санкції, які самі ж просимо посилити. Шкода, що люди часто не знають, хто формує політику щодо окупованих територій. Виборці мають бути дуже чітко поінформовані, щоб вимагати від влади кроків щодо деокупації Криму. А українські журналісти бояться критикувати владу, тому що треба ж критикувати Путіна.
‒ Критикує дуже багато хто. Я маю на увазі популістську критику з боку людей, які не є журналістами. Багато з них приїхали з окупованих територій і продовжують свою антидержавну діяльність тут. І ми їх знаємо.
‒ Звичайно, ми їх знаємо, але чомусь з ними не працюють спеціальні служби. І тому ми не можемо називати прізвищ ‒ немає доказів. Правоохоронці не зробили свою роботу ‒ не викрили і не розслідували злочини, не передали обвинувальні акти до суду, а суд не виніс вирок. За останній рік ми побачили, що немає стримувальних політичних чинників для правоохоронців ‒ від прикордонників до СБУ, прокуратури тощо. У нас щотижня тепер затримання: то депутата якогось, то заступника міністра... Вони почувалися вільно.
‒ А історії з суднами?
Ми маємо рятувати дітей, яких уже вчать вбивати й ненавидіти нас
‒ Чотири роки ялтинський евакуйований портал BlackSeaNews і Майдан закордонних справ роблять моніторинг. Кожен день розповідають нам, скільки суден зайшло, вийшло, з яким вантажем тощо. За чотири роки лише 5 суден затримали. Щодо жодного з них справа не дійшла до суду. Немає жодного вироку щодо колабораціоністів. Це означає, що та система, яка є сьогодні, недосконала.
Окупанти розуміють, що для них найважливіше зараз ‒ утримати молоде покоління. І вони роблять це дуже грамотно: будують дитячі садки, створюють програми. Ось що має бути головним для України. Ми маємо рятувати дітей, яких уже вчать вбивати й ненавидіти нас.
(Текст підготувала Катерина Коваленко)
