Доступність посилання

ТОП новини

«Найстрашніше ‒ очі матері, яка тебе проводжає» ‒ Ольга Скрипник


Ольга Скрипник

До анексії Криму українська правозахисниця Ольга Скрипник жила в Ялті, але в березні 2014 року їй довелося виїхати до Києва. Чим вона займалася в Криму до анексії? Хто змусив її з чоловіком залишити півострів? Хто з Криму звертається до неї за допомогою?

Про це координатор Кримської правозахисної групи розповіла в «Денному шоу» на Радіо Крим.Реалії.

Некреча: Чим ви займалися в Криму до анексії?

‒ Теж правозахисною діяльністю, але трохи з іншим акцентом. Метою нашої організації ‒ Центру громадянської освіти «Альменда» ‒ було просвітництво в сфері прав і свобод. У нас був клуб соціального та правового кіно, ми дивилися складні фільми на тему прав людини, гострих соціальних проблем. Також ми надавали правову допомогу людям, які не можуть собі оплатити адвокатів. З 2009 року я також викладала в Кримському гуманітарному університеті.

Пашаєв: Що ви викладали?

‒ Кримінальне, адміністративне право, в останній рік перед окупацією ‒ історію слов'янських народів. У нас була досить прогресивна кафедра, прекрасний колектив, який намагався вводити інновації. У нас були авторські курси, наприклад, курс критичного мислення.

Пашаєв: Студентам це допомогло? Як вони сприйняли окупацію?

‒ Цікаво, що більша частина хлопців з нашого кіноклубу, де ми саме вивчали критичне мислення та права людини, з листопада 2013 року підтримали Євромайдан. Вони самі виходили в Ялті, окупацію не підтримали. Звичайно, деякі з них залишилися в Криму, але це не означає, що вони стали проросійськими.

Некреча: Чи були у вас плани виїхати з Криму до анексії?

Ти не можеш людям сказати: ні, я вам не допоможу

‒ Думки були різні. У 2011 році я познайомилася з моїм нинішнім чоловіком Віссаріоном Асєєвим. Він з Осетії, з Беслана. Він був очевидцем і намагався врятувати людей у Бесланській трагедії ‒ теракт, коли захопили школу. Він був тоді поранений, коли рятував дітей. Після цих подій він заснував рух проти Путіна й мав багатий досвід боротьби з цим режимом. Він також працював у 2008 році в Цхінвалі (столиця окупованої Росією Південної Осетії, Грузія ‒ КР), збирав там свідчення про тортури та військові злочини. Цей досвід мене зацікавив, тому були думки переїхати на якийсь час на Північний Кавказ і займатися питаннями подолання конфліктів і тим, як людям, які пережили війну, далі жити разом.

Некреча: Ви з Ялти, переїхали до Києва в 2014 році. Як це відбувалося?

‒ Ми з чоловіком змушені були залишити Крим 16 березня 2014 року. Нам дали кілька годин на збори.

Некреча: Хто?

‒ Як вважав мій чоловік, це частково були ГРУшники російські, які керували «зеленими чоловічками». Я їх вперше побачила в Ялті 25 лютого. Вони приїхали на територію ЧЧФ ‒ це санаторій Міноборони Росії. Це нормальна була практика, що цілі ділянки землі в Ялті належали Росії. Перша реакція була: зняти, зафіксувати номери, шеврони ‒ все, що може свідчити про те, що це іноземні війська. Ми почали допомагати нашим військовим.

Пашаєв: Який настрій тоді був в українських військових?

‒ Та частина, де ми були ‒ це прикордонна частина в Масандрі ‒ була в досить бойовому настрої. Вона була укомплектована в основному хлопцями з материкової України, багато хто був зі Львівської області. Ми допомагали їм їжею, ліками, повідомляли про переміщення військової російської техніки. Їхнє кримське командування взагалі не відповідало на дзвінки, з Києва не надходило виразних наказів. Цю частину збиралися штурмувати з 15 на 16 березня. Ми там постійно перебували, саме тоді пролунали погрози. Тоді вже були викрадені Андрій Щекун, Анатолій Ковальський... Ці люди («зелені чоловічки» ‒ КР) підійшли до мого чоловіка й сказали, що я буду наступною.

Ці кілька годин були для мене найстрашнішими. Я збирала речі, тільки літні... Думала, що ще повернуся. Найстрашніше ‒ це очі матері, яка тебе проводжає. Це неможливо забути й неможливо пробачити.

Некреча: Ваша мама в Криму зараз?

‒ Так.

Некреча: Як часто до вас звертаються люди з Криму?

‒ В основному, щодня. Є люди, з якими ми постійно спілкуємося вже кілька років, наприклад, родичі політв'язнів. Зазвичай пишуть напливами, це пов'язано з якимись подіями або напередодні якихось подій, наприклад, перед виборами. Люди запитують, як уберегти себе.

Некреча: Чому ви займаєтеся правозахисною діяльністю? Невже це найлегший хліб зараз у Києві?

‒ Зовсім не легкий хліб. Навіть більше, це складно назвати роботою. Це такий собі спосіб життя. Ти не можеш людям сказати: ні, я вам не допоможу. Уявіть ув'язненого, якого незаконно засудили. Незалежно від того, чи є в тебе офіс, чи є зарплата, ти все одно будеш допомагати. Якщо когось турбують фінанси, то їх небагато, й це видно по власності, якої у мене особливо немає. Ніяких дорогих машин або чогось такого.

Якщо щось виходить, якщо мама ув'язненого може сказати тобі «спасибі» ‒ це найцінніше, що можна отримати

За чотири роки з моменту окупації у мене була єдина відпустка на п'ять днів. Навіть коли було наше весілля, ми з чоловіком так і не змогли поїхати у весільну подорож. Тобі можуть телефонувати о 2-3 ночі, серед інших і ув'язнені. І ти не можеш їм не відповісти, тому що у них єдина можливість зараз з тобою поговорити. А їх, можливо, катують, незаконно тримають...

На мене, напевно, вплинув досвід моєї мами. Вона все життя працювала на «швидкій допомозі», на викликах. Я бачила, як вона допомагає людям. Мені здається, це сформувало потребу бути корисною. І якщо щось виходить, якщо мама ув'язненого може сказати тобі «спасибі» ‒ це найцінніше, що можна отримати.

Пашаєв: Є люди, які живуть у Криму й не бачать жодних порушень.

‒ І в більш страшні часи завжди були ті, хто цього не помічав. Це питання бажання. Можна пройтися вулицею й побачити, що вільно виходять ті, хто за Путіна, але не виходять ті, хто проти. Навіть якщо ми приберемо питання України та Росії, в Криму величезна кількість соціальних проблем: незаконна забудова пляжів, обмеження доступу до якихось ресурсів, відбирають власність, обшуки в кримськотатарських будинках... Питання не в тому, чи є це, а в тому, бачиш ти це чи ні. Можна зайти на наш сайт, там кожен день мінімум п'ять-шість повідомлень про порушення прав людини.

Найпростіше ‒ прийти в будь-який Сімферопольський суд і побачити, скільки там стоїть родичів і друзів у розпачі. Вони вам розкажуть, що відбувається.

Відповіді Ольги Скрипник на запитання радіослухачів про Крим читайте тут

(Над текстом працювала Катерина Коваленко)

XS
SM
MD
LG