Доступність посилання

ТОП новини

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.

Я, Ельміра Меравієва, кримська татарка, 26 березня 1937 року народження, уродженка м. Сімферополя Кримської АРСР.

Склад сім'ї на момент депортації: мати Наджиє Асанова (1919 р.н.), я, Ельміра Меравієва, молодша сестра Зарема (1939 р.н.), племінниця мами Фемія (1929 р.н.) ‒ це з вулиці Кантарної, 55; з вулиці Субхі (по батьківській лінії) ‒ прабабуся Фатма Халіль Бекірбаєва (90 років), бабуся Нуріє (50 років) та її молодший брат Ереджеп (30 років), психічно хворий. Через те, що ми жили на різних вулицях, то під час депортації потрапили до різних вагонів.

Домоволодіння наше розміщене на вулиці Чехова в Сімферополі, на вул. Кантарній, вона потім була перейменована після нашої депортації на вулицю Чехова. Є документ ‒ акт купівлі-продажу, завірений нотаріусом 1937 року, звідки видно, що будинки на вул. Кантарній 53, 55 належали: перший ‒ прабабусі Фатмі Халіль Бекірбаєвій та другий ‒ моєму батькові Анафі Меравієву.

Батько після трудармії знайшов нас в Янгіюлі Ташкентської області, де нас ‒ маму, мене та сестричку ‒ врятували від голодної смерті родичі батька, які 1929 року були розкуркулені й перед війною з Уралу перебралися до Середньої Азії, в Янгіюль. Завдяки дядькові Сеїт-Джелілю, який мав бронь від служби в армії і працював він головним спеціалістом на Янгіюльському винзаводі, та його батькові Еміру-Салі Салієву, ми залишилися живими.

Коли 18 травня 1944 року солдати розбудили нас, ми плакали, а мама питала солдат: «Може мій чоловік щось зробив? Утік з армії? Скажіть!».

Думали, що нас везуть на розстріл. До цього ми були свідками, як німці вивозили з нашої вулиці євреїв на розстріл

До приходу машини ми перебували на вулиці, накрапав дощ, а коли люди почали сідати в машини, стояв плач, крики. Люди шукали своїх рідних, допомагали немічним старим і хворим, адже чоловіків не було з нами, вони воювали. Думали, що нас везуть на розстріл. До цього ми були свідками, як німці вивозили з нашої вулиці євреїв на розстріл. Бабуся Нуріє, намагаючись заховати двох єврейських дівчаток, просила їхню мати, нашу сусідку тітку Сару, залишити її дочок нам, але та не погодилася. Потім ми чули, як їх усіх німці розстріляли. Загинули й ті дівчатка, з якими ми гралися. Ми думали, що нас чекає така ж доля.

Речей, звісно, майже не взяли. Пам'ятаю на зупинках потягу мама та її племінниця Феміє бігали по воду, намагалися в степу на залізному листі спекти коржі, їхали так 18 днів. Солдати, які нас охороняли біля будинку в очікуванні машини, під дрібним дощем, жартували з нашою мамою, їй було 25 років: «Не хочеш, красуня, залишитися з нами?».

Привезли нас на станцію Велика Олексіївка (Узбекистан), потім на гарбах відвезли до колгоспу, поселили в якийсь хлів кілька сімей. Дорослих вранці погнали на бавовняне поле, ми, діти, залишилися зі старими. Місяці через три родичі з Янгіюля (ст. Кауфманська) викрали нас вночі звідти, дядько Сеїт-Джеліль влаштував нас у садрадгосп, відділення 3 (Туркменсад), куди потім прийшли дві мамині сестри ‒ Еміне та Фатіме, їх вивезли з с. Коккоз Куйбишевського району.

До цього часу в Фатіме померли двоє дітей, одне з них немовля, а також їхня мати, тобто моя бабуся Катібе з маминого боку.

Мама, Наджиє Асанова, народилася в березні 1919 року, її батько повернувся з Першої світової війни з численними пораненнями й до народження дочки не дожив, помер. Жили вони в Коккозі. Бабуся Катібе сама одна ростила трьох дочок. Працювала в колгоспі, дочки виросли, теж стали працювати, вирощували тютюн.

Еміне та Феміє ‒ померли одного дня в радгоспі, куди поселив нас дядько Сеїт-Джеліль. Мама в 25 років одна ховала двох сестер

Двоє дочок ‒ Еміне та Феміє ‒ померли одного дня в радгоспі, куди поселив нас дядько Сеїт-Джеліль. Мама в 25 років одна ховала двох сестер, розірвавши підковдру на двох. Дочка старшої сестри Феміє залишилася жива завдяки маминій працьовитості, великій та сильній волі. Померла вона на початку 2009 року в віці 80 років.

Мама жива, в березні їй буде 91 рік. До війни вона працювала на Сімферопольському радіо, була солісткою хору, двічі їздила на декади нашої культури до Москви разом із Сабріє Ереджеповою, Едіє Топчі, Зейнеп Люмановою, з якими дружила. Подавала великі надії, відзначали її талант викладачі та професор, які займалися з нею. Якби не було війни... Мама досі носиться з відром, кричить, якщо у неї забираєш відро ‒ адже в вагоні всі ходили у потребі в відро; їсть і ховає хліб ‒ у свідомості залишилися ті голодні роки.

Померла наша біюк-ана (прабабуся) Фатма Халіль Бекірбаєва, очі їй закрила наша п'ятирічна Зарема

Там же в радгоспі, в Янгіюлі, померла наша біюк-ана (прабабуся) Фатма Халіль Бекірбаєва, очі їй закрила наша п'ятирічна Зарема, бо ніхто не міг до неї підійти, всіх трясла малярія, всі лежали пластом.

До речі, сини прабабусі, дядьки мого батька, Анафі Меравієва, закінчили вищі навчальні заклади. Осман Бекірбаєв ‒ Бакинський сільгоспінститут, був заслуженим агрономом у Махачкалі, працював до старості, в Баку зустрічався з Бекіром Чобан-заде. Другий дядько, Сеїт-Бекір Бекірбаєв, жив у Дніпропетровську, він заслужений шахтар, гірничий інженер. Сини обох дядьків Керім та Темір працювали авіаконструкторами в КБ Антонова. Старший онук прабабусі Керім Бекірбаєв брав участь у створенні та випробуванні літака ЯК-40, на випробувальному літаку літав до Ірану, про це писала газета «Известия».

Онук прабабусі, син її дочки Гульзар, Енвер Муратов жив у Тамбові, до кінця життя працював директором НДІ гумово-технічної промисловості. Зараз цю посаду займає його син Сервер Муратов. Сини бабусі не були депортовані, а були 1929 року розкуркулені на Урал. Урядових нагород їм не давали, тому що вони були кримськими татарами.

Хлопчика з нашого класу Ернеста Алмазова, майбутнього музиканта в ансамблі «Хайтарма», вчителька з ботаніки називала фашистом

Школу закінчила 1955 року, навчалася добре, вчителі мене не кривдили, в інституті теж. А хлопчика з нашого класу Ернеста Алмазова, майбутнього музиканта в ансамблі «Хайтарма», вчителька з ботаніки, вона ж завуч Янгіюльської середньої школи ім. Юсупова, називала фашистом, ображала двох братів Канарових, уродженців Алушти, за те, що батько у них кримський татарин, а мати росіянка. Вчителі знущалися з цих хлопчиків, бачили їхнє збентеження, для них це питання було болючим, вони не знали, що сказати, червоніли. Чомусь у школі того часу часто практикували складання списків, обов'язково запитували національність.

В інститут вступила 1955 року, для цього треба було взяти дозвіл у коменданта. Комендант був казанським татарином, того часу спеціально на цей пост їх призначали, щоб протиставити їх нам, кримським татарам, кожного разу наголошуючи при цьому, що ми зрадники, а вони ‒ ні.

Інститут закінчила добре, до цього часу нас зняли з обліку, працювала в банках, Республіканській конторі Держбанку, Міністерстві фінансів Узбекистану.

Якось у середині 1986 року, захотіла перевестися на роботу фінансистом в Міністерство заготівлі УзССР, так мене туди не взяли, потім я дізналася, що, виявляється, кримських татар туди не беруть. Парадокс. В Узбецькій конторі Держбанку, Міністерстві фінансів можна було працювати, а в Міністерстві заготівлі не можна. Мабуть, у керівництві та в кадрах сиділи колишні працівники КДБ.

До Криму повернулася 1995 року вже пенсіонеркою. Живу в с. Білоглинка Сімферопольського району. Маю двох дорослих дітей, онуків, облаштувалися самі, а могла б жити в центрі Сімферополя, на вулиці Кантарній, 55.

Слава Аллаху, був би мир у Криму. Роки депортації ніколи не забудуться.

(Спогад від 25 грудня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG