Недім Халілов, депортований до Узбекистану: «Я не втрачаю надії повернутися до Криму»

Кримськотатарський активіст Недім Халілов минулого тижня проти своєї волі опинився в Узбекистані. 15 травня співробітники Федеральної міграційної служби Росії посадили його в літак у Краснодарі, яким він вирушив до Ташкента. Тим самим співробітники ФМС привели у виконання рішення суду про депортацію кримського татарина, ухвалене в листопаді 2016 року.

Залізничний суд Сімферополя, підконтрольний Росії, ухвалив рішення про депортацію Халілова 7 листопада 2016 року. Суддя Тетяна Белінчук визнала активіста винним у «порушенні режиму перебування в Росії». Халілова судили як громадянина Узбекистану, хоча сам він вважає себе особою без громадянства. Він проживав у Криму з 1986 року, але не оформляв ні український, ні російський паспорт. Єдиний документ, яким він володів, ‒ паспорт радянського зразка, в якому зазначено, що Халілов народився в Узбецькій РСР.

Активіст не оформляв громадянство з ідейних міркувань: Халілов не визнає Крим ні частиною Росії, ні частиною України. Він вважає, що на півострові має бути відновлена кримськотатарська державність.

2014 року активіст засудив анексію Криму Росією. У березні 2014 року він оголосив про створення «Руху спротиву кримських татар», метою якого є відновлення кримськотатарської державності. Ця група за час існування себе майже не проявляла: час від часу «Рух спротиву» публікував політичні заяви та заклики до різних країн і організацій.

Активіст намагався оскаржити рішення про свою депортацію, але 8 листопада 2016 року підконтрольний Росії Верховний суд Криму залишив цей вердикт у силі. Цього ж дня співробітники міграційної служби вивезли активіста до спецзакладу тимчасового тримання іноземних громадян, що розташований у селищі Вардані Краснодарського краю Росії.

Перебуваючи там, він оголосив голодування з вимогою повернути його до Криму й надати статус особи без громадянства. Вживати їжу Халілов погодився через 43 дні. Під час голодування активіста перевели до іншого спецзакладу Краснодарського краю, розташованого в селі Новоукраїнське.

13 березня 2018 року, перебуваючи там, він пережив гіпертонічний криз. Всього Халілов провів у спецприймальнику півтора року. Його не могли відразу направити до Узбекистану, оскільки влада цієї країни довгий час не визнавала активіста своїм громадянином. Зараз Недім перебуває в Ташкенті й телефоном дав інтерв'ю кореспонденту Крим.Реалії.

‒ Недіме, як ви почуваєтесь?

‒ Почуваюсь добре. Ліками я забезпечений, люди допомагають, живу в готелі.

‒ Півтора року ви перебували в центрах для іноземних громадян, фактично в ув'язненні. І тут вас усе-таки депортували. Розкажіть, як відбувалося ваше депортування?

‒ Взагалі-то в мене були заяви до суду. 15 травня, коли мене вивозили, у мене було кілька нерозглянутих судових справ за моїми позовами. Це й адміністративні позови були, і мої заяви про припинення проваджень. Загалом, вони поквапилися.

Вранці мене викликали, кажуть: «Збирайся, поїхали в Узбекистан». Через краснодарський аеропорт посадили в літак і вивезли. Вони видали мені документ «Сертифікат про повернення на батьківщину». Це відбулося незважаючи на те, що я не підписував заяву про те, щоб мені його видавали.

‒ Тобто ви в'їхали в Ташкент на підставі сертифіката про повернення, який був виданий посольством Узбекистану в Москві?

‒ Так. Але в грудні минулого року вони мені надіслали лист про те, що для отримання такого сертифіката мені необхідно написати заяву й підписати анкету. Але я цього не робив, а вони все одно його видали.

‒ На якому літаку вас доставили в Узбекистан?

‒ Це був звичайний рейсовий літак узбецької авіакомпанії.

‒ Вас без проблем впустили до країни? Узбецького паспорта у вас не було.

‒ Так, у мене був тільки сертифікат і квиток, який мені купили в аеропорту Краснодара. Але в мене ще був червоний радянський паспорт. Щоправда, його ніхто не визнає. Вони просто подивилися, переконалися, що перед ними Халілов Недім Абдуллаєвич.

В Узбекистані в аеропорту мене зустріли співробітники Служби національної безпеки. Насамперед запросили на співбесіду, опитували півтори години. Перевіряли, чи не працюю я на якісь спецслужби.

‒ Наступні два дні ви провели в аеропорту. Як ви там почувалися? Які труднощі ви відчували через відсутність грошей і місця для ночівлі?

‒ Люди мені допомагали, підгодовували. У мене з собою був цукор, кава, печиво. До голодування в принципі я звик. Хоча в аеропорту я не голодував сильно. Навіть не хотів їсти особливо. Але коли приносили, то було незручно відмовлятися. Службовці аеропорту та міліція були дуже уважні до мене, привітно й доброзичливо ставилися.

‒ Ваші друзі з Криму писали, що з аеропорту ви вирушили до посольства України.

‒ Так, там додаткова допомога знайшлася. Земляки мене поселили в готель...

‒ Але надходили повідомлення, що в посольстві вас не прийняли.

‒ Ні, прийняли. Я туди прийшов, але там же потрібно порядку дотримуватися. А охорона мене не знала, їм не повідомили. Вони мене не пропускали, тому що хто я такий? Я їм показав документи, які були на руках. А вони кажуть, що на прийом треба записуватися. Але вони мали рацію. Вони дали дозвіл зателефонувати внутрішнім телефоном. І коли я це зробив, мене відразу прийняли, відкрили двері й впустили позачергово.

‒ Із ким ви говорили в посольстві України, про що йшлося під час вашої розмови?

‒ Говорив із консулом. Вона сказала: «Я не маю права втручатися в цей процес, тому що ви не громадянин України, ви громадянин республіки Узбекистан». Але моральна підтримка та допомога є. Вона порадила, що саме потрібно зробити. Зараз я близький до того, щоб виїхати до України. Вони пообіцяли сприяти в цьому всіма можливими засобами.

‒ Тобто ваш план полягає в тому, щоб отримати якесь посвідчення від Узбекистану й на підставі нього в'їхати на територію України?

‒ Так, хоча б тимчасовий документ.

‒ І будете оформляти українське громадянство?

‒ Так, але на умовах угоди.

‒ Якої угоди?

‒ Угоди країн СНД від 9.10.1992 року з питань відновлення прав депортованих осіб. Вона була підписана в Бішкеку, але досі не виконана. Я згоден із тим, щоб Україна в односторонньому порядку підписалася під моїм правом на реалізацію угоди.

‒ В'їхавши на територію України, чи збираєтеся ви повернутися до Криму?

‒ Так, я збираюсь. Планую звернутися до Європейського суду з прав людини. Я знаю, що рішення буде на моєму боці. Але я не знаю, скільки Росії знадобиться часу на скасування власного рішення. Питання підготовки та розгляду цієї справи в Страсбурзі ‒ три місяці. На інші питання зазвичай йде кілька років, а на питання висилки ‒ два-три місяці. Я не втрачаю надії повернутися до Криму через цю процедуру. А так заборона на в'їзд у мене до 21-го року.

‒ Тобто, якщо у вас не вийде отримати право на в'їзд через Європейський суд, ви можете повернутися до Криму 2021 року? Правильно?

‒ Так. Якщо Всевишній дозволить і буду живий.