Геннадій Афанасьєв: Машенька

(Попередній блог ‒ тут)

Людські емоції як вулкан. Коли вони сплять, то не являють собою жодної небезпеки ні для себе, ні для оточення. Але от якщо цей древній дрімаючий звір у результаті прокидається, то бережися ‒ пощади буде чекати нізвідки. Лавина емоцій почне пожирати хвилею все те, що траплятиметься їй на шляху, не розбираючи й не замислюючись про наслідки своїх дій. У емоцій немає минулого та немає майбутнього, у почуттів є тільки сьогодення й неуникність доконаного, що завжди приводить до неминучості.

Усе те, що не буде поховане під палючим розпеченим полум'ям, виявиться похованим під тоннами вулканічного пилу. І ось ненаситний монстр засинає й знову перетворюється на мирну та невинну істоту. Йому спокійно. Він більше не розривається на частини, викидаючи червоний вогонь зі своїх вен.

У долині мороку взяти приклад зі могутнього каменю не просто. Тут не заснути й не сховатися. Душа та тіло тріщать по швах і, вибухаючи, розносять свідомість. У цьому місці з ран сочиться невгамовна гаряча кров, і її нестача приводить до нескінченного лютого холоду. Це те, що повністю не вщухне вже ніколи. Це чудовисько може причаїтися й чекати, поки не випадає можливість встромити кинджал у тіло.

Життя після арешту змінюється радикально, разюче. Минуле б'ється з тріском порцелянового посуду, що падає на підлогу. Нічого вже не склеїти, залишаються лише хворобливі непотрібні спогади. Стає зрозуміло, що попереднє було лише чимось примарним і по-справжньому не існувало. Все життя людини ‒ міражі, піщані замки, що їх ми будуємо власними руками, палаючий будиночок фз ляльками. Складно зрозуміти, переконатися та побачити таку кількість мрій та сподівань, що руйнуються в одну мить, що без вибору й безвихідно доводиться спостерігати арештанту.

Уявні друзі, знайомі, колеги, однокурсники та однокласники тануть як вогники в багряній заграві небосхилу за секунди перед настанням світанку. Відбувається перевірка на справжню, нічим не прикриту сутність тих, кому уявно був дорогим. Іноді з цього непроглядного відбору залишаються лише одиниці, але й цей сумний результат уже можна вважати за щастя та неймовірну вдачу.

Так і виходить: те, що служило завжди опорою, дає величезну тріщину й, здавалося б, міцно збудована будівля людських зв'язків та відносин руйнується, не залишаючи надії на відновлення і перетворюючи все на руїни та прах.

Сім'я часто є єдиним рятівним колом. Батько, мати, брат, сестра. Але не їхнього тепла шукає чоловік, йому потрібна його половина, та єдина, якій була віддана любов. Серце рветься, серце мріє, серце любить. Але марно.

З Машенькою я познайомився задовго до мого арешту. Вона красива модель, а я фотограф. У неї була сніжно-біла оксамитова шкіра, немов покрита снігом, який щойно випав, довгі миготливі вії та вогонь зелених, одночасно невинних очей. Таку хотілося любити й захищати, щоб вона, не розуміючи суті речей, що відбуваються довкола, просто сміялася у відповідь. Ця гримуча суміш зробила свою справу, я розтанув. Лавина понеслася з гір.

Нам було добре разом. Ми ніколи не сварилися й весело проводили весь свій вільний час. Безтурботне життя в мирі та спокої країни, уподобаної сонцем. Так нам здавалося. Але пазуриста лапа ведмедя вже рвала зсередини наш спокійний устрій. Почалася революція. Вийшло так, що й ми побували в епіцентрі боротьби за свободу. Спільні переживання та спільне майбутнє. Далі тільки жорсткіше. Окупація. Війна.

У день мого викрадення я йшов до неї на зустріч, але так і не зміг дістатися до мети. Зараз здається, що я ще два з половиною роки прямував на зустріч до коханої, але щось постійно йшло не так. Мене не було, а вона ще довго чекала мене в призначеному місці, читаючи телефонні повідомлення, ті, які відсилали їй співробітники ФСБ Росії з мобільного телефону, який забрали у мене.

І ось мене немає. Я десь то у підвалах, то під струмом, то під чимось ще гіршим, бажаючи лише відмучитися швидше. Розбиті горем батьки й вона поруч із ними. Не зникла, стала їм крилами та підтримкою. І якось все розкрутилося. Я писав їй щирі листи, де сам себе переконував жити й попутно намагався вдихнути життя в неї, а вона відповідала не менше зворушливо, залишаючи сліди відбитків своїх губ на паперових розворотах заповітних конвертів.

Безумовно це було прекрасно. Я міг лише позаздрити сам собі. Адже кому ж може випасти таке щастя? Хто ще знайшов того, з ким можна пройти крізь вогонь? Попри все з нею я жив, мріяв, планував майбутнє. З нею попереду ще був шлях. Був порятунок. У ті місяці, втративши все, я зміг віднайти ще більше. Від сплеску всіх цих емоцій наважився на дуже ризикований, але неймовірно бажаний крок ‒ зробити їй пропозицію.

Звісно, було присутнє абсолютне розуміння, що тяготи та страждання, які випали на мою долю, випробування жорстоко били не тільки мене, а й моїх близьких, її. У такому становищі мало шансів на успіх, занадто мізерна ймовірність так званого «хепі-енду», але серцю не накажеш. Минали дні, протікали струмками тижні, а я все дужче чекав на відповідь. У результаті отримав. Прості наївні слова, які говорять про те, що нічого не вийде, адже вона, вже три місяці спить з іншим...

У такі моменти люди перестають відчувати.

Така ситуація складається практично в кожного арештанта й лише одиницям уготоване щастя везіння. Справжньої любові так мало, лише ширма, що згорає швидше ніж солома на вогні труднощів і тривог.

Потрапивши до місць позбавлення волі, чоловіки перестають вірити в жіночу вірність, як і в щиру любов. Воно й не дивно. Сумна статистика говорить сама за себе, і показує світ зовсім в інших фарбах. Але незважаючи на це, чоловіки продовжують любити.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут