Кіномитці Прудкіни про Крим, лінію від Леніна-Сталіна до Путіна та про Олега Сенцова

У Києві відбувся показ української прем’єри фільму «NO-ONE» Володимира та Льва Прудкіних у рамках 47-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Кіномитці, батько й син розповіли Радіо Свобода про те, що вони прагнули висловити своєю картиною. Сюжет розвивається протягом кількох днів серпня 1991 року, спроби державного перевороту в тодішньому СРСР, вчиненої КДБ. Серед персонажів немає ані Горбачова, ані членів ГКЧП, ані захисників Білого дому в Москві. Але путч є передумовою для подій, у центрі яких головний герой «NO-ONE», генерал КДБ – естет, артист і вбивця. Більшість подій відбуваються в Криму – містичному місці, за визначенням Прудкіних. Саме в Криму зазнають краху й жертви генерала-кадебіста, і він сам, і радянська (російська) імперія. А недавній «Кримнаш» є не реваншем, а потраплянням у капкан, констатує Володимир Прудкін. Хоча це вже – сюжет інших фільмів.

Гості передачі: кіносценарист, продюсер, режисер Володимир Прудкін; кіносценарист, режисер Лев Прудкін.

Олександр Лащенко (переклад): Пане Володимире, що можете розповісти про цей фільм? Можливо, це невдячна справа для творця, але все ж таки...

Володимир Прудкін (переклад): Це невдячна справа.

– Хоча б в загальних рисах. Не видаючи тонкощів сюжету. Сюжет там доволі… інтригу витримано.

Володимир Прудкін: Цей фільм народжувався дуже непросто. Верхній план фільму, його сюжет пов'язаний з тими подіями, які відбувалися в серпні 1991 року в ще СРСР, що доживав свої останні дні. Вихідний сюжетний момент – це путч.

– ГКЧП. Форос. Михайло Сергійович, відрізаний від зовнішнього світу нібито.

Володимир Прудкін: ГКЧП. Так.

– Хоча Горбачова у вашому фільмі немає. Відразу попередимо.

Володимир Прудкін: І Єльцина немає.

– І Єльцина. І навіть Янаєва.

Володимир Прудкін: І навіть Янаєва. І навіть народу, який повстав.

Фільм вимагав певної локації, певної місцевості, тому що частина фільму відбувається у Москві, в КДБ, що і був творцем цього ГКЧП. Мізками цього путчу. Частина подій відбувається в Криму на урядових дачах, неподалік тих місць, де був в «ув’язненні» президент Горбачов. Неподалік Форосу. І це навіть згадується у фільмі. При цьому фільм (я думаю, що Лев про це детальніше розповість) зовсім не історичний. А складнощі були з тим, що потрібно було знімати Крим. А це 2015 рік.

– Зйомки фільму – 2015-й, на екрани вийшов фільм 2017 року. А де знімали, до речі?

Володимир Прудкін: В Ізраїлі, на берегах Середземного моря.

– Фільм українсько-російсько-ізраїльський? Три країни?

Володимир Прудкін: Ні. Все ж таки виробництво фільму – це Ізраїль-Україна. Але там знімалося багато відомих російських акторів. Але з точки зору юридичного моменту, чиє виробництво – це Ізраїль-Україна, в якому знімалися російські актори.

– Генерал КДБ і такий естет. Я залишаю за дужками, що наприкінці там відбулося. Я не видаю цієї таємниці, що зробив Олег Сергійович. Але розуміється на мистецтві, володіє кількома іноземними мовами. Якийсь генерал КДБ незвичайний. Ні? Чи я помиляюся?

Лев Прудкін (переклад): Ми спеціально створювали цей образ всупереч тому, що думає більшість про те, яким має бути генерал КДБ. Для нас було важливо створити образ абсолютно незвичайний, що йде в розріз із загальним уявленням про цих людей, людину гранично артистичну, незвичайну, дивну. Я думаю, що це великий успіх В’ячеслава Жолобова. І, звісно, фільм крутиться навколо цього персонажа і вибудовується на ньому багато в чому.

Володимир Прудкін: Але тут є один момент, що це не було самоціллю – показати розумного і талановитого КДБіста.

– Досить ревнивого…

Володимир Прудкін: Так. Абсолютно вірно описав Лев – якого ми досягали типажу, але ціль була саме в тому, щоб показати, до чого в принципі варіант будь-якого, навіть такого, виправданого для себе, інтелігентського конформізму, коли він доходить до межі – так.

– Але все-таки що є первинним – ось ці його особисті почуття...? Він – так, розумний, освічений, але не молодий чоловік. І молода дружина, яка йому постійно зраджує. Він – дуже ревнивий, і так, певні вчинки робить. При цьому він, плануючи свої вчинки, все продумавши, говорить (а вже ГКЧП провалилося): ми не програли, 5-10 років мине (він говорить своєму капітану), і вони до нас прибіжать. СРСР розвалився, КДБ залишиться! До речі, власне, ну через п'ять років – ні, але через 10 років відбулися певні події – і не генерал, але полковник КДБ, може, не такий естет і освічений, але...

Володимир Прудкін: На фортепіано грає.

– Так програв герой Жолобова чи ні?

Лев Прудкін: Це свого роду пророкування, що він зробив в одній зі сцен фільму. Це пророкування на майбутнє.

– Не помилився.

Лев Прудкін: Не помилився, звісно. А всі ось ці лінії, які пов’язані з дружиною, і з КДБ – це в принципі і є канва сюжету. Тобто це мало статися в один і той же час, в одні і ті ж дні. Це, можна сказати, катарсис героя, що це все відбувається одного дня фактично, фактично одного дня руйнується його доля. Це такий кінематографічний хід, який був необхідний для того, щоб достукатися до глядача, до його емоцій.

– Не виглядає він відчайдушним лузером? Ось ці його слова, що до нас прийдуть через 5-10 років і ми ще...? Як він сказав? Тисячу років це було, ну сотні років. Це продовжиться. Тобто в Росії.

Лев Прудкін: А це не лузерство, а покора.

Володимир Прудкін: Це ж розплата – все те, що з ним відбувається. Це розплата за той шлях, який він хотів... Він хотів лишитися не заплямованим.

– Але в особистому житті його наздогнало...

Володимир Прудкін: А все починається. Як каже Лев, і те, і те. І все одного дня. От все йшло і йшло, а потім одного дня – раз! Одного дня з усіх боків усе починає...

– Але при цьому, якщо не помиляюся (знову ж таки суб’єктивний погляд глядача), ті, кого він сприймає як людей, котрим треба помститися так чи інакше, і мститься їм, теж не виглядають позитивними героями.

Лев Прудкін: Там їх там немає.

Володимир Прудкін: «NO-ONE»

– «NO-ONE»! Ось тому і «NO-ONE».

Володимир Прудкін: Нікого.

Лев Прудкін: Вони абсолютно заслужили те, що й отримали.

– Це тодішня еліта. Це неспроста.

Лев Прудкін: Так.

Володимир Прудкін: А що, зараз інша?

– Шкода тільки хлопця-рятувальника. До речі, український актор грав, так?

Лев Прудкін: Дмитро Сова. Ну що? «Не відав, що коїв». Але це не звільняє ні від карми, ні від чого.

– Не штучно наприкінці, у фіналі, з’являється, скоріш за все, найвідоміший діяч в історії КДБ зараз, який випередив і Юрія Андропова – Володимир Путін? Шойгу, міністр оборони, приймає парад. Чорно-білі кадри, але сучасні. Це не штучно, ви вважаєте?

​Лев Прудкін: Ні, це не штучно. Ми ж показуємо всю лінію від Володимира Ілліча і Йосипа Віссаріоновича. Всю лінію, яку, власне, уособлює Олег Сергійович. Це все про нього. Це те, куди він потрапив добровільно, але не врахував того, що йому за це доведеться нести відповідальність. Він потрапив до цієї системи. І яким геніальним він не був би, талановитим, актором, як він говорив в одній зі сцен, як він не зневажав би всю цю систему глибоко в душі, все рівно він взяв на себе відповідальність за те, куди він потрапив.

– Ось цей момент, коли інший відомий сучасний російський актор Феклистов («прослушка», пік ГКЧП, у стінах Луб’янки звісно) адресує генералу: що ж таке, чому ми зволікаємо, чому «Альфа» не виконує своєї роботи в «Білому домі»? Адже там (він знає все, про що говорять в Єльцина і в оточенні – «прослушка» ж) чому немає остаточної крапки?

Лев Прудкін: А на самому початку є ж закадровий текст, коли мовиться: напевне, путч був недолугий, бездарний. Власне, це і є посилання до тексту, що прозвучав на початку. Напевне, він був просто недолугий і бездарний. Тому так і сталося.

Володимир Прудкін: До речі, в одній із перших сцен генерал говорить, що, бачиш, імперія руйнується, натовп верещить про свободу, влада згнила, а якісь «рятівники вітчизни» намагаються щось зробити – я, на жаль, серед них. Тобто він розуміє, як людина, яка серед них якби найрозумніша, абсолютну приреченість цієї справи. І вже там отримує, як вже сказав Лев, те, що він заслужив.

– Саме у Криму.

Лев Прудкін: Таке містичне місце. Там є прекрасна сцена – в готелі, коли Олег Сергійович приїжджає разом зі своїм помічником і промовляє, можна сказати, один із програмних монологів фільму, спілкуючись про долю Криму, про його значення, так би мовити, в російській історії, в загальній історії. Це одна з найважливіших сцен.

Володимир Прудкін: Містичне місце. Дійсно. Воно таке дивне, тому що всі докорінні зміни, скажімо так, революційні зміни якимось чином були пов’язані з цим місцем.

– Починаючи ще з Миколи Першого, ось ця Кримська війна, коли...

Володимир Прудкін: Починаючи з Катерини ІІ, яка перша анексувала Крим.

​– Тоді ось ці реформи, у тому числі Олександра Другого, якими б половинчастими вони не були, якби не було цієї поразки кримської, то...

Володимир Прудкін: І ця кримська поразка призвела так чи інакше за ланцюговою реакцією до 1917 року – до краху цієї імперії. Останні люди, які захищали цю імперію – Біла гвардія була повалена саме з Криму.​

– Так. Символічно. Генерал КДБ пригадує це у фільмі.

Володимир Прудкін: А потім у свідомості радянської інтелігенції замаячив «острів Крим».

– Так. Василь Аксьонов.

Володимир Прудкін: Як таке місце – рятівне від СРСР. У результаті, там і закінчився цей 70-річний проект під назвою «СРСР».

– А 2014 рік – навпаки, відродження – «Кримнаш». Ні? Реванш?

Володимир Прудкін: Ні. Я думаю, що це, як мовиться, (2014 рік – ред.) «потрапили в капкан».

Лев Прудкін: Погоджуюся. Але я думаю, що це буде приводом для інших фільмів.

– До речі.

Лев Прудкін: Це дуже цікава історія. Тут дуже багато чого цікавого і надихаючого.

– Володимир Маркович Прудкін і Лев Володимирович Прудкін. Ми ж не дарма зробили виняток для програми «Суботнє інтерв’ю», щоб було два гості. На жаль, Марка Ісааковича ми не можемо посадити за один стіл разом із нами. Царство Небесне йому. Але ви – одна сім’я.

Лев Прудкін: Династія, як нині кажуть.

– Не завжди так стається, коли у відомого актора син стає режисером і так далі. У вас так сталося.

Володимир Прудкін: І у мене, і в Лева не відразу так склалося. За першою освітою – ми обоє закінчували Московський державний університет. Я навчався на механіко-математичному факультеті, а Лев – на філологічному. Тобто спочатку ми пішли різко у бік...

– Ні театр, ні кіно? Жодних ВДІКів, «Щуки» жодної?

Володимир Прудкін: А потім не витримали. Все ж таки зламалися. І Лев вступив до ВДІКу, і я – в театральний.

Лев Прудкін: Так, я тільки на п’ятому курсі МДУ. У мене було таке спонтанне рішення. Можливо, це був якийсь фільм, що мене вразив.

– Який? Можете пригадати?

Лев Прудкін: По-моєму, це був фільм «Аггіре, гнів Божий» Вернера Герцоґа. І після цього вирішив вступити...

Володимир Прудкін: Змінити долю.

Лев Прудкін: До цього в мене й думок подібних не було. Думаю: іспанська, Латинська Америка... А потім вирішив: так!

– Ви ж російські кінематографісти? Ви ж цього не заперечуватимете, вірно?

Володимир Прудкін: Вихідці з Росії.

– Як вважаєте за необхідне.

Лев Прудкін: Просто кінематографісти.

– Чому я запитую? Пан Жолобов – дійсно, дуже талановитий актор. У тому числі на ньому, якби не він, то навряд чи фільм був би таким колоритним. Він продовжує грати у МХТ. Нещодавно Олег Табаков помер. Пам’ятаємо його деякі висловлювання. Він, щоправда, заперечував, говорив, що, мовляв, мене неправильно зрозуміли, неправильно інтерпретували. Є запис, де він стверджував, що в Україні, власне кажучи, другосортне все. Я не дослівно цитую.

Володимир Прудкін: Так, так і стверджував.

– Олег Табаков далеко не єдиний, хто подібне стверджував. Як ви почуваєтеся в подібній ситуації? Ви не почуваєтеся маргіналами? Нагорі такі, як Микита Михалков, інші актори, режисери. А ви, якщо завгодно, навіть дисиденти. Не знаю, якщо правильно щодо вас вживати це слово. Чи мистецтво є мистецтво, мине час – буде видно, хто мав рацію?

Володимир Прудкін: Ви почали з В’ячеслава Жолобова. Він сидів. Олег Павлович йому роботу й не давав.

– Був у трупі.

​Володимир Прудкін: Був у трупі. І за 17 років, коли Олег Павлович (Табаков) керував Московським художнім театром, В’ячеслав Жолобов практично не зіграв жодної ролі. Ось 17 років пропадав талант. І ми його зняли. Так що це все єдине. Люди, які не були «близькими серцю» пана Табакова, покійному, от талант нічого й не вирішував. Так що це...

А ми, я погоджуюся з Левом, ми просто кінематографісти. І те, що є люди, прізвища котрих ви називали...

– Можна продовжувати безкінечно.

Володимир Прудкін: Так. Вважають нас не своїми союзниками – це їхнє повне право.

​Лев Прудкін: Я вважаю, що, принаймні, актор (я зараз не буду говорити про режисерів, тому що режисер – це автор ідеї, який створює сенс) незалежно від того, яких точок зору дотримується, яких політичних поглядів, тим не менше, може залишатися хорошим актором. І просто я його використовуватиму в тій ролі, в якій мені цей актор потрібен. А на його політичну позицію і так далі я просто можу заплющити очі на певний час. Я думаю, що це можливо.

– Ви в Україні. Кінофестиваль «Молодість», представляєте свій фільм «NO-ONE». Чули на свою адресу критику, чому Єлизавета Боярська знялася?

Лев Прудкін: Ні, не чув. Більше того, Єлизавета Боярська приїжджала до Києва.

– Михайло Сергійович (не Горбачов) – відома його позиція. Батько.

Лев Прудкін: Так. Але Михайло Сергійович – це Михайло Сергійович, а Ліза – це Ліза. У них свої життя і свої позиції. Вона приїжджала до Києва. Вона з задоволенням тут гуляла містом. Вона дуже любить Київ. Вона озвучувала фільм тут.

– Якщо можна детальніше розповісти про Дмитра Сову. Український актор, який зіграв також одну з ключових ролей у фільмі.

Володимир Прудкін: Я думаю, що це питання до Лева – це його друг.

– Тим більше. Дмитро Сова – до речі, представлений саме так на афіші. Не Дмітрій.

Лев Прудкін: Із Дмитром (Совою – ред.) я познайомився дуже давно. 2008 року, по-моєму, коли намагався зняти один фільм, який мені не вдалося закінчити. Я його обрав просто по фотографії. Нічого про нього ще не знав тоді. Він ще не був відомим актором. Мені сподобався його типаж – він підходив. Коли ж приїхав на співбесіду, з’ясувалося, що він просто приголомшливий актор, приголомшливо підходить на цю роль. Надалі я з ним підтримував контакти. Звісно, коли зайшла мова про роботу в цьому фільмі, то я, не зволікаючи, його покликав. Це дуже сильний актор.

– Що далі – після «NO-ONE»?

Лев Прудкін: У мене є готовий сценарій. У мене є багато різних начерків.

– Сучасність? Ви знаєте, Сергій Лозниця у Каннах представляв фільм «Донбас».

Лев Прудкін: У мене сучасність, але все ж не настільки злободенна. Скоріш за все, це арт-хаус. Напевне, і Донбас – також арт-хаус. Але це арт-хаусне кіно, це не блокбастер. Роблю якісь начерки, нотатки. Сподіваюся, що...

​– Поки не вирішена, наскільки розумію, головна проблема – знайти фінансування, так?

Лев Прудкін: Це завжди проблема. Так.

– На представлені картини «NO-ONE» в Києві люди сиділи з надписами, прийшли у футболках, в бейсболках «#FreeSentsov».

Лев Прудкін: Так.

Володимир Прудкін: Так-так. Не просто, думаю, «#FreeSentsov», а треба, звісно, усіма силами, усіма поривами душі надіятися, бажати звільнення і нашому колезі Олегу Сенцову, і тим політичним в’язням, заради яких він оголосив своє голодування. Тому що, мені здається, неправильно... Та й він сам каже, що я не заради себе голодую, я голодую заради своїх друзів, заради тих людей, які там теж перебувають, у таких же жахливих умовах.

Так що я думаю, що свободу Сенцову й усім українським в’язням, які зараз неправедно перебувають в тюрмах.

Лев Прудкін: Мені подарували кепку «#FreeSentsov». Обов’язково я її носитиму. І взагалі я вважаю, що, звісно, режисер через свої погляди не повинен сидіти у в’язниці. Це нонсенс! І цього взагалі не повинно бути.