Ця публікація з'явилася 8 серпня 2015 року, через рік після порушення першої кримінальної справи проти групи кримчан. Фотографії зроблені майже по гарячих слідах, сліди фальсифікованих підпалів ще не змиті. Вирок Сенцову і Кольченку на момент публікації ще не було винесено, і залишалася дуже слабка надія на більш благополучний результат справи. Тому і апеляція до елементарної логіки читача, серед яких я сподівався побачити і представників російського «правосуддя», зрозуміла.
Суд, особливо за замовленою політичною справою, як правило, не привід для веселощів. Але на фотографіях із залу Північно-Кавказького окружного військового суду в Ростові-на Дону ми бачимо посмішки на обличчях головних дійових осіб, хоч і посміхаються обвинувачені з-за ґрат. Серйозно сприймати ахінею, яку несуть «таємні» свідки звинувачення навіть Олег з Олександром не в змозі ‒ надто вже безглузді ці погано вивчені пропагандистські штампи.
Давайте й ми оцінимо «серйозність» основних звинувачень, пройшовши вулицями Сімферополя та поглянувши трохи пильніше й не так серйозно на те, що ховається за словами прокурора.
Будівля офісу «Російської громади Криму» за адресою вул. К. Лібкнехта 11/2. Саме ці двері й підпалили «невстановлені особи» в ніч на 14 квітня 2014 року, інших дверей, як видно на фотографії, в будівлі немає. Цей підпал інкримінують зокрема й Сенцову та Кольченку.
«Невідомі кинули горючу речовину в двері офісу, що розташовані за ґратами. В результаті обвуглилася одна стулка дерев'яних дверей, горів ґанок, постраждав також один із прапорів над входом. За зовнішніми ознаками, вогонь далі не поширився», ‒ писали тоді газети.
Складно сказати, як міг горіти мурований ґанок, але привід для ремонту вийшов блискучий. Заодно й двері замінили на броньовані. Зараз будівля виглядає так.
А ось офіс кримського відділення «Единой России», що на Аксакова 7, який підпалаили чотирма днями пізніше, в ніч на 18 квітня, ремонтувати чомусь не стали. Може, за прикладом міст-героїв Севастополя та Ленінграда ‒ там на деяких відновлених після обстрілів будівлях спеціально залишили невеликі невідреставровані ділянки стін. Щоб майбутні покоління могли бачити сліди варварських авіабомбардувань та обстрілів важкої артилерії фашистів.
Якщо в приміщенні «Російської громади Криму» підпалили двері, то офісу «Единой России» не пощастило з вікном, точніше, з підвіконням. І взагалі простежується якась парність у долі цих приміщень. Над обома майорять прапори Росії та Республіки Крим. Обидва офіси розташовані в симпатичних маєтках на тінистих тихих вуличках у престижних частинах міста, неподалік центру. Обидва практично не постраждали від пожеж-терактів. І горіли вони майже одночасно.
Але, головне, обидві будівлі фігурують в одній судовій справі як основний доказ. Хоча тут можна провести ще одну паралель, тепер уже з іншою справою, яку теж можна трактувати як навмисний підпал і за яку її фігуранти отримали 20 років (пам'ятаєте, скільки прокурор просить для Сенцова та Кольченка?). Щоправда, ті нелюди підпалили не підвіконня з дверима, а дванадцять убитих ними людей, і розташований той будинок не в звільненому з української неволі Сімферополі, а в споконвічно російському регіоні, в станиці Кущевській Краснодарського краю. І звали тих вбивць у народі не «правосеками» та «бендерівцями», а Цапками. Хоча, як відомо, страшніше «бандерівців» звіра немає, недарма кубанські казаки, які заполонили Крим саме навесні минулого року, так ревно їх вишукували.
Вічний вогонь над могилою невідомого солдата в парку імені Гагаріна в Сімферополі. Саме його, за версією звинувачення, хотіли підірвати Сенцов, Кольченко, Афанасьєв та Чирній за допомогою невеликої саморобної бомби.
Меморіальний комплекс зроблений на совість, з натурального граніту. Щоб оцінити обсяг вибухових робіт, необхідних для мінімально помітних пошкоджень такого об'єкта, варто побувати на екскурсії на 35-й береговій батареї в Севастополі. Там, як стверджують ветерани, німецько-фашистські нелюди скинули на кожен квадратний метр укріплення десятки тонн снарядів, але потрібного ефекту так і не домоглися. Наші моряки билися до останнього і, якби не відсутність боєприпасів і наказ Ставки залишити Севастополь, невідомо, скільки б ще вони попсували крові фельдмаршалу Манштейну. На що тільки розраховували ті, хто хотів, за версією слідства, підкинути сюди пару шашок самопального тротилу?
Ще, як стверджує звинувачення, Сенцов і Кольченко збиралися підірвати ось цей нікому не потрібний пам'ятник Леніну навпроти залізничного вокзалу Сімферополя. Дивлячись на дідка, розумієш, що все, що дідку залишилося ‒ це наглядати за автостоянкою, яка розташувалася під самим п'єдесталом.
Закладати вибухівку планували в тріщини пам'ятника. Ну, якщо цю тріщину розколупати киркою, то, можливо, й вийшло б закласти, але не динаміт, а лише пару прокламацій, та й то щільно складених вчетверо. Треба було, звичайно, попросити допомогти довбати габро-діабаз таксистів з колорадськими стрічками на машинах, які цілодобово чергують поруч, і видати їм для цього ломи.
За розповідями старожилів, поруч із Леніним на лавці сидів кам'яний Сталін, але в одну з ночей після ХХ з'їзду КПРС Сталін зник, відрізаний разом з меблями.
Швидше за все, якби зараз зник і Ленін, то городяни навряд чи б помітили пропажу ще місяці два. Квітів, в усякому разі, сюди давно не приносять. Та й сам пам'ятник потихеньку обсипається.
Ну, і наостанок невелика шарада на тему ленініани. Спробуйте швидко відшукати на фотографії зовсім невійськовий, неурядовий об'єкт, який має мінімальне відношення до культури й абсолютно не впливає на життя сучасного міста, вибух якого зміг би настільки сильно дестабілізувати ситуацію в напханому російськими військами Криму, щоб Крим на ранок знову став українським?
Знайшли? Хотілося б цим жартом і закінчити нашу невеличку подорож Сімферополем. Але стає не до сміху, коли в жертву маленькому кам'яному ідолу на пустельній привокзальній площі намагаються цілком серйозно принести молоді життя кримчан...
Степан Біда, кримчанин, блогер (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Вперше цей текст був опублікований у серпні 2015 року
