Доступність посилання

ТОП новини

Павло Казарін: Військово-польовий туризм


Ілюстраційне фото

Спеціально для Крим.Реалії

У зоні АТО (ООС) насамперед звикаєш знову телефонувати. Царство переможця-EDGE не залишає альтернатив. Месенджери вимагають нескінченного терпіння, а тому ти знову привчаєшся відсилати СМС.

Я їхав до Карлівки – до волонтерів-дантистів з проекту ТризубДентал. Вони вже четвертий рік лікують бійцям зуби. Причому вздовж усієї лінії фронту – поряд зі стаціонарними стоматологічними кабінетами сформували кілька пересувних.

У цю ротацію до них приїхали лікарі з Одеси. У звичайному житті – дантисти престижних приватних клінік. І я – цивільний, який намагався менше плутатися під ногами.

Заїжджаємо до Авдіївки. Знайомимося з капеланами. Каплиця в одній з покинутих квартир. Згадуєш про те, що в окопах атеїстів не буває. У цій дев'ятиповерхівці регулярно обстрілюють ту сторону, що дивиться на Донецьк. У квартирах, які виходять у двір, продовжують жити люди. Не всюди.

Старі фрази з книг тут перестають бути трюїзмами. Тут слова взагалі звучать серйозно. Найбільше соромишся свого статусу «туриста». Чекінитись ніяково.

Тут інший ритм. Інша атмосфера. Шість годин потягом відокремлюють неонові вивіски Києва від хлопців зі зброєю. Поки вони тут тримають зовнішній периметр – неонові вивіски в тилу можливі. Головною помилкою буде забути про це.

У порівнянні з ними я в Києві як у Христа за пазухою

Під час ефіру на радіо «Тризуб» запитують про «список Бабченка». Мовляв, «як було знайти себе там». Незручність зростає за експонентою. Тут кожний у такому списку. У порівнянні з ними я в Києві як у Христа за пазухою.

Чистимо від трави пам'ятник загиблим недалеко від блокпоста. На флагштоках – прапори частин. За пару місяців кожний стає непридатним. Вітер.

Місцева продавчиня сумує біля входу. Її торгівля прив'язана до видачі зарплати. Зарплата буде 15-го числа. До війни місячний оборот її магазину – близько десяти тисяч. Тепер мінімум тридцять. Завдяки військовим окладам.

Вся твоя самовпевненість зникає в першу годину

Вся твоя самовпевненість зникає в першу годину. Кожний, кому випало бути тут, здатний розповісти про те, що ти бачив лише в кіно. Причому розповісти буденно, без хизування.

Фронт змінює оптику. В тилу легко дивитися на війну через призму перевернутого бінокля. Бачити загальне й не помічати частковостей. А тут все навпаки. Тому що у частковостей є імена та прізвища.

Зона АТО – відмінне щеплення від байдужості. І від дешевого пафосу. Тут взагалі куди доречніше слухати, ніж говорити.

Для цивільного війна – щось із фільмів. З ретельно вивіреним темпоритмом і сценарієм. Зі спецефектами та каскадерами. А в реальності це робота. В якій помилка загрожує мартирологом.

Роззявам тут не місце. Хоча потрібно бути неабияким циніком, щоб залишитися роззявою після поїздки сюди. Тут відчуваєш справжність того, що відбувається.

У слідах від мінометних пострілів. У сувенірних гільзах, які тобі дарують на пам'ять. У третьому тості, який тут звучить жахливо чесно.

А ще ти розумієш, що хлопці на фронті – це та сама тонка червона лінія, яка захищає твій затишний налагоджений побут. Побут, в якому є плани на літо. Побут, в якому залишається час на нудьгу.

Побут, в якому є місце тобі самому.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG