18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними даними ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Аліє Керімова, кримська татарка, народилася 10 лютого 1928 року, уродженка села Дегерменкой (з 1945 року село Запрудне ‒ КР) міста Ялта Кримської АРСР.
До початку війни наша сім'я складалася з 5 осіб: батько Веліша Мустафаєв (1893 р.н.), мати Феріде Мустафаєва (1902 р.н.), брат Мустафа Мустафаєв (1922 р.н.), брат Алі Мустафаєв (1925 р р.) і я.
У сільраді його образили, вилучили іменний пістолет, подарований командиром за бойові заслуги, заарештували й 18 травня разом з нами мали вислати
Старший брат Мустафа Мустафаєв був бойовим офіцером, льотчиком-винищувачем, брав участь у визволенні Криму та Севастополя. 12 травня 1944 року йому дали відпустку на 7 днів, і він після прибуття в село, як годиться згідно з військовим статутом, пішов до сільради відзначити прибуття. У сільраді його образили, вилучили іменний пістолет, подарований командиром за бойові заслуги, заарештували й 18 травня разом з нами мали вислати. На станції «Сюрень» він втік і сховався у давніх знайомих-росіян, повернувся в свою частину, сподіваючись звідти допомогти нам. У серпні 1944 року вже в Узбекистані ми отримали лист від його командира (польова пошта 06962) про те, що «на території Східної Пруссії з бойового завдання не повернувся, як видно, загинув».
Другий брат Алі Мустафаєв був розстріляний німцями в жовтні 1943 року на території концтабору радгоспу «Червоний» (нині радгосп ім. Дзержинського Сімферопольського району) за участь у підпільній роботі. У концтаборі йому тільки виповнилося 18 років.
Таким чином, на момент депортації наша сім'я складалася вже з 3 осіб і жила в селі Дегерменкой міста Ялта Кримської АРСР.
У 1937 році я пішла в 1 клас. Жили в двоповерховому будинку з 8 кімнат (нині там живуть 4 сім'ї), мали присадибну ділянку, виноградник і домашню худобу (2 барани, 2 кози, птицю).
Ми думали, що нас вивели на розстріл. Так ми ‒ люди похилого віку та діти ‒ стояли, оточені автоматниками
18 травня 1944 року, на світанку, членів моєї сім'ї та односельців-співвітчизників зігнали на центральну площу села поблизу школи. Нам було дано на збори 15 хвилин і ми, звичайно, під дулами автоматів і добірною лайкою нічого не встигли взяти від несподіванки та розгубленості. Ми думали, що нас вивели на розстріл. Так ми ‒ люди похилого віку та діти ‒ стояли, оточені автоматниками, поки не прийшла колона вантажних машин «студебеккерів».
Нас заштовхали в машини й повезли через Ай-Петрі на залізничну станцію «Сюрень» Бахчисарайського району. На станції стояли товарні вагони, в які нас повантажили, і ми їхали без їжі, води та ліків. Дорогою в потязі в нашому вагоні померло 2 людини: бабуся та літній чоловік, імен яких я вже не пам'ятаю. На найближчій станції солдати їх викинули, як колоди, й ешелон пішов далі.
Так ми їхали 18 діб, не знаючи куди. Нас привезли до Узбекистану, в Самаркандську область, Катта-Курганський район, село Мітань, кишлак Шилхім. Поселили нас у вошивій халупі, без вікон із земляною долівкою, 3 сім'ї (12 осіб).
Жили ми, збираючи траву, коріння рослин і пили воду з водойм ‒ чеків, на яких був посаджений рис. Пізніше ми дізналися, що вода була заражена малярійною паличкою. Почалися масові захворювання на малярію, діарею. Люди помирали, як мухи. В нашій халупі помер Мустафа-ага Чарух (його сім'я потрапила в висилку на Урал). Мій батько його поховав. Потім тяжко захворіла мама. Ми з батьком зробили все можливе, щоб полегшити її страждання та врятувати її.
Врятувала нас жінка, яка носила харчування робітникам, що працювали у саду технікуму
У 1945 році тато зміг зв'язатися зі своїм старим довоєнним другом Яг'я-ага Аппазовим, який ще до війни жив у м. Самарканді та працював у сільгосптехнікумі завучем. Яг'я-ага через комендатуру виклопотав татові як фахівцю-агроному виклик із сім'єю в той же технікум. Я навчалася тоді в 7 класі. Нас все ще трясла малярія, їсти не було чого. Врятувала нас жінка, яка носила харчування робітникам, що працюали у саду технікуму. Кожного дня вона давала мені та мамі ополоник супу.
Закінчивши 7 класів, я вступила в 1945 році в м. Самарканді до харчового технікуму без вступних іспитів, як відмінниця, і закінчила його з червоним дипломом у 1949 році. У 1948 році я вийшла заміж за Джеббара Керімова (1919 р.н.).
Мій чоловік був мобілізований в армію у 1939 році. Незабаром почалася війна з Фінляндією, в якій він служив механіком-водієм танка Т-34. Після закінчення Фінської кампанії (Радянсько-фінська війна 1939-1940 років ‒ КР) їхню частину перевели в м. Ленінград. Так у Вітчизняну війну він опинився в блокадному кільці й усі 900 днів перебував у Ленінграді. Мій чоловік неодноразово брав участь у поїздках кригою Ладозького озера для підвезення медикаментів і провізії до блокадного Ленінграда. Після прориву блокади їхню частину переформували й спрямували на Захід. Так їхня військова частина, звільняючи країни, йшла Європою й дійшла до Угорщини, брала участь у боях на озері Балатон, звільнила Австрію. Перемогу над Німеччиною зустріли в м. Відень. Потім знову переформували частину, в якій служив мій чоловік, і послали їх на службу на Далекий Схід ‒ в Маньчжурію.
Демобілізувався чоловік 16 вересня 1946 року в Узбекистан. Знайшов матір, сестер, які потрапили в депортацію у Ферганську область, перевіз їх у м. Самарканд. У 1948 році його, учасника трьох воєн, людину, яка мала 24 урядові нагороди за самовіддану службу Батьківщині, поставили на спецоблік, що означало щомісяця особисто ходити на підпис до військової комендатури. На роботу його не брали, бо він ходив у військовій формі (іншого одягу не було). Сім'я жила у злиднях. У 1949 році, він все-таки влаштувався на роботу водієм вантажівки та його за непокору самодуру-коменданту Матлюбову заслали на будівництво Катта-Курганського водосховища.
У 1956 році Джеббара Керімова, як і всіх співвітчизників, зняли зі спецобліку, але виїжджати за межі області не дозволялося.
У березні 1988 року, серед перших, ми переїхали до Криму й придбали житло в м. Сімферополі тільки в червні-місяці, жили без прописки. У серпні, на підставі рішення міськвиконкому, як виняток, постановили: «враховуючи особливі заслуги перед Вітчизною, дозволити Керімову Д.А. і членам його сім'ї прописку».
Але пожити та насолодитися Батьківщиною йому не довелося: хвилювання, приниження, бойові поранення обірвали його життя в 1991 році.
(Спогад від 29 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
