18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Ребія Ганієва, кримська татарка, 8 квітня 1926 року народження, уродженка села Сахтік (з 1948 року село Павлівка ‒ КР) Балаклавського району Кримської АРСР.
На момент виселення були мій батько Гані Муєдінов (1899-1900 р.н., уродженець села Сахтік Балаклавського району), мати Гульшан Усеїн к'изи (1902-1903 р.н., уродженка с. Байдари Балаклавського району), брати Кязім (1928 р.н.), Салім (1939 р.н.), Люман (1941 р.н.) та сестричка Еміне (1936 р.н.).
Найстарший брат Сулейман (1924 р.н.) та двоюрідний брат Амет оджа по лінії мами (він був директором школи) добровільно пішли на фронт у перші дні війни.
Після цього мій батько став директором школи, але навчальний процес не міг початися через постійні бомбардування німецькою авіацією. Перша бомба впала на наш будинок, і ми жили у шкільних хлівах. Я встигла закінчити 5 класів.
Наш будинок був новий, споруджений у 1931 році, з п'яти кімнат і веранди, були також літня кухня, господарські будівлі та фруктовий сад. Було 2 корови, 2 теляти, 7 баранчиків, 2-3 кози, 15 курей, 2 півні та 25 кроликів. У будинку було 3 великі красиві скрині з речами.
Мама працювала в колгоспі, я допомагала їй на збиранні тютюну. Дідусь Усеїн Шабанов був сторожем у фруктових садах нашого і сусідніх сіл Календа (з 1948 року Підгірне ‒ КР), Байдари (з 1945 року Орлине ‒ КР), Скеля (з 1945 року Родниковське, нині зникле ‒ КР), Саватка (з 1945 року Россошанка ‒ КР) та Уркуста (з 1945 року Передове ‒ КР). Він помер до війни.
У листопаді 1941 року небезпечно стало залишатися в селі, батько перевіз сім'ю в Сакський район, село Байгельди (з 1948 року Трудове ‒ КР). Жили в школі, допомагали рити окопи, збирали шинелі з померлих солдатів, віддавали нашим бійцям.
Терпіли холод, голод, але попереду чекало ще більше випробування ‒ депортація
У вересні 1942 року масово забирали підлітків до Німеччини. Мене батько встиг переодягнути старою бабою, вимазав обличчя брудом, і вночі ми з ним пішли пішки до родичів у Балаклавський район. Там ситуація була ще гіршою й довелося повертатися. Терпіли холод, голод, але попереду чекало ще більше випробування ‒ депортація.
Мій батько був грамотним, і коли почали масово розстрілювати євреїв (ми бачили, як їх сім'ями кидали в колодязі), він сказав, що за чутками наш народ буде наступним. Напередодні 18 травня, ввечері о 8-9 годині, прибуло дуже багато солдатів. Вони оточили село. Батько був напружений. О 5 годині ранку прийшли 4 солдати, на батька направили пістолет, дали 15 хвилин на збори й сказали нічого з собою не брати, тому що не знадобиться.
Батько взяв усі грошові заощадження, а мама встигла розбудити й одягнути всіх дітей і взяти священну книгу Коран. Кілька сімей посадили до вантажної машини та відвезли в місто Саки, десь 40-50 км їхали. Пам'ятаю назви сусідніх сіл: Алач (з 1948 року Суходольне ‒ КР), Хайпели, Тиш ‒ німецьке село (можливо, мається на увазі село Тешій зі змішаним населенням, з 1945 року Крайнє ‒ КР).
У Саках нас вивантажили на залізничному вокзалі. Кожна сім'я сіла окремим колом прямо на асфальті, чекаючи подальших дій. Ми просиділи добу, поки нас не посадили в смердючі, брудні вагони для коней з одним вікном. За цей час діти зголодніли й плакали, не розуміючи того, що відбувається. А в очах дорослих було потрясіння і страх невідомості. Люди шепотілися і говорили, що всіх везуть на розстріл.
Батько попросив дозволу в солдатів купити продукти для сім'ї. Його відпустили на півгодини. Він відірвав два рукави від сорочки, знизу зав'язав у вузол і вийшло два мішечки. Купив цукерки, печиво, 2 великих шматки масла, 10 булочок, 5 шматків хліба.
У вагоні було 4-5 сімей, в основному діти: наша сім'я з 7 осіб, Емірусеїн аг'а з дружиною та 8 їхніх дітей, Сеїт аг'а з дружиною Ліля апте, ще люди (їхніх імен не пам'ятаю). Через дві доби на станції дали по 200 грамів хліба на людину та суху солону рибу.
Батько передбачав, що після цього буде мучити всіх спрага й збігав на станцію в пошуках води та посуду. Він знайшов казанок і чайну ложку. Потім дорогою поїв усіх потрохи.
Наслідком такого харчування був розлад шлунку. На зупинках зривали гілки дерев, робили віники та прибирали ними вагон. Бачила, як на станціях з інших вагонів виносили трупи людей і навіть немовляти. Десь через 10 днів дороги нас привезли на станцію біля річки Волга. Там чекали дві доби, поки пересортують усіх людей, кого куди. Потім їхали ще днів 15, за цей час всі завошивіли, виснажилися, але ніхто у нас не помер, завдяки нашому батькові. І коли захворіла сусідка Ліля апте запаленням, він знайшов лікаря та ліки на одній станції, просив її госпіталізувати. Але не дозволили й усі доглядали за нею дорогою. Мама завжди молилася.
Прибули ми до Узбекистану, в Голодний степ, Мірзачуль, 4-е відділення. Відразу всіх відвели в баню, поголили. Речі у людей попалили, видали кілька метрів матеріалу. Мама пошила всім дітям сорочки у вигляді мішка з вирізом для голови. А батько свої речі ходив прати на річку Сирдар'я.
У вересні захворіла мама, місяць лежала в лікарні. 19 жовтня 1944 року вона померла від менінгіту
Нашу сім'ю та сім'ю Емірусеїна аг'а поселили в будинок одного узбека. Дали по одній кімнаті без зручностей. Посередині кімнати була яма для вогню, спали на соломі. У вересні захворіла мама, місяць лежала в лікарні. 19 жовтня 1944 року вона померла від менінгіту.
У січні 1945 року від голоду померли один за одним молодші брати Салім і Люман, а в червні – батько
З перших днів ми працювали всі на бавовні за тарілку супу до кінця серпня, а потім нам взагалі перестали давати їжу. І в січні 1945 року від голоду померли один за одним молодші брати Салім і Люман, а в червні – батько. Нас, трьох дітей, вигнали з дому, й ми з сусідськими дітьми Аметом та Уріє поїхали в Бухару, Каракум, потім в Самарканд. Бродяжили, голодували, потрапили до в'язниці.
Молодших Амета та Еміне забрали до дитбудинку №19. Мене відіслали працювати на шкірзавод. Жили з братом Кязімом у хліві, відзначалися в комендатурі, а коли дізналася, що живий старший брат Сулейман, на якого прийшла похоронка під час війни, з роботи відпросилася на тиждень, щоб побачитися з ним у місті Янгіюлі в 1947 році.
А в 1955 році ми переїхали жити до брата в місто Чирчик. Я влаштувалася на взуттєву фабрику й працювала там 24 роки. Жила в бараку до 1980 року, потім отримала двокімнатну квартиру.
У 1990 році повернулася до Криму з сином у Джанкойський район, а зараз живу з донькою в Бахчисарайському районі, смт Куйбишеве. Отримую пенсію без всяких пільг.
(Спогад від 3 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
