Хто такі західні татари і чому ми про них нічого не знаємо?

Західні татари – досить загадкова етнічна група, про яку складно знайти відомості в підручниках, проте яка була частиною історії України та Східної Європи загалом. Хто такі татари Правобережної та Західної України, у Національному музеї історії України розповідав старший науковий співробітник музею Олексій Савченко.

– Взаємини предків та сучасних українців зі степом та сходом і, відповідно, із тюркськими народами зазвичай є однією із центральних тем нашого історичного наративу. Хоча тему порушують часто, проте акценти роблять на військову складову сусідства зі степом. Така ситуація склалася ще в ХІХ столітті. Історія, як і в інші часи, залежала від політики. У той час було вигідно висвітлювати взаємини із своїми найближчими сусідами як негативні. Дослідники намагалися протиставити «розвинену» цивілізацію, землеробство, цивілізації «варварській», кочовій. Таке ставлення закріпилося і в радянські часи.

Західні татари – етнос, який сформувався внаслідок майже півтисячолітніх взаємин населення Великого князівства Литовського, Королівства Польського з тюркським населенням Східної Європи. Так склалося, що частіше їхню історію досліджували в Литві, Білорусі та Польщі. Зараз спільноти збереглися лише в цих країнах у незначній кількості – 25-30 тисяч, хоча впродовж останнього десятиліття чисельність зростає. Литовці називають їх татарами литовськими, білоруси – білоруськими, поляки – польськими. Ще є татари волинські, подільські, галицькі. Усі ці поняття – назви однієї і тієї самої спільноти, яка оселилися на території Великого князівства Литовського, пізніше – Речі Посполитої.

Західних татар сприймали в контексті історії сусідніх країн, а в історії України їх майже не розглядали, із українцями їх не асоціювали. І це помилка. Зображення, яке ілюструє лекцію, не випадкове: у польських медіа зазначають, що на ньому – польські татари. Дослідивши, виявляється, що на ньому татари саме з території України, а зображення використали із поштової листівки, яка підписана: «Україна. Татари з кінним екіпажом в національних костюмах. 30 червня 1917 року. Литва».

На території України общини західних татар були розпорошені, знищені радянською владою та німецькою окупацією. Показово, що навіть дослідників, які мали походження з цього етносу в Литві та Білорусі, репресували: частину заарештували і стратили радянські війська, частину – гестапо. Їхні долі ілюструють історію західних татар, у тому числі на українських землях.

Збереження через асиміляцію

– Формуватися як етнос вони починають у XIV-XV століттях. За князя Вітовта відбулося юридичне оформлення служивих татар – виходять перші привілеї, які гарантують їм служивий статус і покладають певні обов’язки. До цих привілеїв апелювали нащадки західних татар навіть у XIX столітті.

Татари досить швидко змішувалися із місцевим населенням. Показовим є рід Глинських, який походить від татарського темника Мамая. Його син Мансур-Кияк осів на території сучасної Полтавщини, де відбудував низку поселень. Син вже мав ім’я Андрій і одружився з донькою князя Острозького, а внуки були християнами. Таких прикладів було багато: втрачаючи владу, хани намагалися пересидіти в Литві. Литовські князі і королі польські хизувалися наявністю такого престижного союзника і почесного полоненого, який сидів праворуч від князя литовського і був на всіх почесних прийомах, як символ успішної степової політики.

На кінець XIV століття татари вже говорили місцевими слов’янськими мовами і приймали місцевий спосіб життя. Частина татар ідуть на земську службу і намагаються брати участь у політичному житті суспільств. Для цього їм потрібно було хрещення. Дослідники писали, що щонайменше третина служивої шляхти Київщини і Брацлавщини мала тюркське походження – кожен третій служивий шляхтич був зі степу.

Із кінця XV – початку XVI століття відбувається певний злам у політиці західних татар. Це пов’язано із геополітикою: загроза тевтонських походів та інтерес до зміцнення західних кордонів зникає, але виникає потреба зміцнення південних та південно-східних рубежів. Осадництво татарське переміщується саме на ці кордони – і, як наслідок, на теренах України з’являється набагато більше служивої татарської людності. Частину татар, які перебували на службі в князів та королів, можна порівняти із реєстровими козаками: вони мали дворянство, їх звільняли від фізичної праці, але політичних прав вони не мали, короля не обирали.

Уявіть, що в XVI столітті ви приїжджаєте в гості до православного князя, покровителя релігії Костянтина Острозького, а вас зустрічає пропускна татарська вежа із татарським гарнізоном. Для того, щоб дістатися до цієї вежі, треба було проїхати через Заріччя, де жили татарські стрільці та охороняли в’їзд до міста.

Чимало українських діячів мали тюркське походження. Сюди належить рід Козакевичів, звідки походить відомий етнограф, який досліджував українське Полісся, Мустафа Козакевич. Агатангел Кримський також безпосередньо стосується спільноти саме західних татар. Хоча його предок був мулою в Бахчисараї, але емігрував на територію Білорусі.

Де в Україні залишилися сліди західних татар?

​– Татари, які потрапляли на польські, литовські та українські землі, могли сповідувати свою релігію – іслам. Вони вже говорили слов’янськими мовами, носили місцевий одяг, проте притримувалися певних звичаїв. Татари писали молитовні книги арабськими літерами, але використовуючи слова українські чи польські. Вони жили в національних кварталах, які часто називали татарськими. У результаті, зараз на Правобережній і Західній Україні є чимало населених пунктів, вулиць, які називають Татарськими.

У передмісті Старокостянтинова (Хмельницька область) проживали татари у 24 будинках (по 3-4 сім’ї в кожному). До 1636 року ця кількість зросла до 60 будинків. Тривалий час у місті був магазин, де можна було купити халяльну їжу та випити татарського кумису. У ХІХ столітті російський полковник, який проїжджав через це місто, згадував, що мечеті в татар у той час вже не було, але коли він зайшов у місцеву синагогу, на одному із каменів побачив арабський напис. Йому пояснили, що цю синагогу перебудували із мечеті, адже будівельні матеріали були досить дорогими.

У Луцьку також була вулиця, на якій щільно проживали татари. Навіть існувала судова справа татар Луцька проти православного духовенства міста через незаконну забудову: на цій вулиці без татарського дозволу збудували православну церкву. Під Тернополем була татарська слобода, яка згодом ввійшла до території міста і перетворилася на сучасну вулицю Татарську.

Яскравий приклад осадництва – поселення Ковалівка (сучасна Вінницька область). Є дані, що навіть на другу половину XVIII століття там проживали кільканадцять родин татар. Вони мали мечеть, свого мулу, відправляли богослужіння арабською, але змісту вони не розуміли, лише заучували потрібні молитви. Через це траплялися цікаві випадки, про які писав Михайло Якубович: у Ювківецькому хамаїлі у XIX столітті згадується турецький султан, який правив ще в XVIII.

У сучасному Львові є вулиця Татарська, але, окрім неї, є вулиця Краківська, яка також раніше мала назву Татарська. Через Татарську браму можна було ввійти до міста з північного боку, а недалеко від брами мешкали сім’ї татар.

Не всі сучасні власні назви та населені пункти насправді мають безпосереднє відношення до татар: деякі татарські вежі так називали через те, що вони виходили в напрямок степу, татарські броди отримували таку назву, бо були розташовані на татарському шляху. В Івано-Франківській області є місто Татарів, проте до татар стосунку не має і до 1930 року воно називалося Тартарів.

Західні татари брали участь у нашому етнотворенні і були частиною нашої історії. Чимало слів мають східне походження, а деякі навіть стали для нас сакральними, наприклад, «майдан» також запозичене з мов степових кочівників.