Доступність посилання

ТОП новини

Віталій Портников: Сергій Шойгу та «крива війна»


Зліва направо: міністр оборони Росії Сергій Шойгу, президент Росії Володимир Путін, начальник Генерального штабу Збройних Сил Росії Валерій Герасимов, архівне фото

Спеціально для Крим.Реалії

Міністр оборони Росії Сергій Шойгу сказав італійському виданню Il Giornale, що вважає неможливим прямий військовий конфлікт між Росією та Україною. Ці його слова деякі спостерігачі сприймають як готовність Москви до зміни політичного курсу зразка 2014 року. Але їх можна розцінити й інакше ‒ як готовність цей курс продовжувати.

Анексія Криму зовсім не була актом «прямої війни» Росії та України. Москва завжди наполягала, що відділення півострова стало наслідком «народних виступів» після перемоги Майдану. Навіть коли російське керівництво змушене було визнати присутність своїх військ у Криму під час підготовки анексії ‒ тобто коли навіть, на російську думку, півострів був частиною України ‒ Кремль підкреслював, що кількість цих військ відповідала вимогам відповідних російсько-українських угод. Тобто ні про яку «пряму війну» мови бути не може.

Та сама тактика застосовувалася й відносно Донбасу. Спочатку цей український регіон дестабілізували за допомогою диверсійних груп, потім ‒ за участі так званих «добровольців», причетність яких до регулярних російських Збройних сил Кремль ніколи не визнавав. Навіть коли кадрові російські військові потрапляли в полон і говорили про службу в армії, в Москві у відповідь говорили, що вони зі збройних сил звільнилися й діяли на українській території за своєю ініціативою. У крайньому випадку ‒ «заблукали». Хто ж тоді воює з Україною? «Корпуси» так званих «народних республік» Донбасу. І, таким чином, є так званий «внутрішній конфлікт». Ніякої «прямої війни» ‒ одна «крива», гібридна.

Але чи означають слова Сергія Шойгу, що пряма війна між Росією та Україною дійсно виключена, що Москва діятиме на українській території лише гібридними ‒ а значить, обмеженими методами? Ні, не означає. І про це свідчить приклад Грузії. З початку 90-х влада Росії також стверджувала, що їхні військові не присутні в конфлікті Тбілісі та бунтівних автономій Грузії ‒ тобто це такий же «внутрішній конфлікт», як конфлікт на Донбасі. Навіть коли в 1993 році регулярні російські війська брали участь у військових діях на території Абхазії, Кремль продовжував говорити про те, що прихильникам відділення Абхазії від Грузії допомагають якісь «кавказькі добровольці». А російські військовослужбовці там нібито беруть участь винятково в миротворчих зусиллях за мандатом СНД.

Пряму війну, яку раніше вважали неможливою і неприпустимою, оголосили операцією з «примусу до миру.

Неможливість прямого військового зіткнення Росії з Грузією в Москві тоді пояснювали приблизно так само, як зараз виключають пряму війну між Росією та Україною ‒ загальною історичною пам'яттю, дружніми відносинами російського та грузинського народів, які століттями жили в одній державі. Однак у 2008 році ці пояснення не завадили Росії почати відкриту військову інтервенцію в Грузії. При цьому на території Абхазії, за офіційною російською версією, військові дії вели абхазькі війська та російські «добровольці», а в Південній Осетії та самій Грузії ‒ регулярні сили російської армії. І цього не приховували. Навпаки, пряму війну, яку раніше вважали неможливою і неприпустимою, оголосили операцією з «примусу до миру».

Чи може перерости в таку війну російсько-український конфлікт? В усякому разі, ми знаємо рецепт такого переростання з грузинського досвіду: керівництво сусідньої країни звинувачують у розв'язанні військових дій проти бунтівної території, а Росія змушена ввести свої війська для захисту мирного населення та «примусу до миру». За цим рецептом, до речі, почалася не лише російсько-грузинська війна 2008 року. Так починалася і Друга Світова.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG