Доступність посилання

ТОП новини

Зекер'я Асанов: «Народ став плакати та прощатися один з одним»


Акція до річниці депортації кримських татар «Запали вогонь у своєму серці». Київ, 18 травня 2017 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Зекер'я Асанов, кримський татарин, народився 20 травня 1930 року в м. Євпаторія Кримської АРСР.

Склад сім'ї: мати Есма (1883 р.н.), брат Шевкет (1922 р.н.), брат Ільяс (1925 р.н.), брат Яг'я (1927 р.н.) та я, Зекер'я.

Напередодні депортації проживали в селі Садир Баг'ай Ак'мечетського району (з 1948 року Хмельове Чорноморського району ‒ КР), у будинку №3.

Ми переїхали в с. Садиров Баг'ай через те, що в Євпаторії був голод і відбувалися щоденні облави з насильницького відрядження осіб до Німеччини

Ми всією сім'єю 1943 року переїхали в с. Садир Баг'ай через те, що в місті Євпаторія був голод, і до того ж відбувалися щоденні облави для насильницького відрядження осіб, які досягли 16-18 років, до Німеччини. Ось тому ми й переїхали в село, а будинок залишили без нагляду, тобто закрили та поїхали, доручивши сусідам. З моменту окупації Криму ніхто з членів нашої сім'ї ніде не працював.

В Євпаторії у нас був будинок у провулку Ламаному, 20, тут стояло два будинки в дворі. Один будинок мав п'ять кімнат загальною площею 80 кв.м., а інший будинок був загальною площею 60 кв.м. У будинку стояли сім ліжок, три білизняних шафи, чотири столи, 12 стільців (віденські). А коли переїхали в Садир Баг'ай, у нас вже були одна корова, теля, 30 курей, шість гусей ‒ все це майно нам допомогли завести жителі села Садир Баг'ай.

Мій найстарший брат Касим Джанклич (1909 р.н.) приблизно 1931 року не порозумівся з батьком Асаном Джанкличем, у них була якась сварка, за словами моєї матері. Причина сварки була в тому, що Касим вступив до комсомолу. Це й позначилося на долі мого брата, він пішов з дому. Касима, за словами моєї матері, мобілізували до Червоної армії, після армії він проживав в м. Челябінську. Листування з сім'єю було. 1936 року мій батько Асан Джанклич помер. Після смерті батька Касим наше прізвище змінив на ім'я батька, й ми всі формально стали Асановими. Касим залишився жити в Челябінську.

Під час війни сестра була теж мобілізована до лав Червоної армії та була учасником бойових дій на Далекому Сході

Окрім шістьох братів у нас у родині була й досі жива сестра Сафіє Асанова (1916 р.н.). Сестра 1935 року закінчила Сімферопольський технікум будівництва та за путівкою комсомолу поїхала в м. Комсомольськ-на-Амурі 1940 року. Вона приїжджала у відпустку, так що не була в Криму під час депортації. Під час війни сестра була теж мобілізована до лав Червоної армії й була учасником бойових дій на Далекому Сході.

Окрім старшого брата Касима у мене був ще брат Садик Асанов. Він працював перукарем у Євпаторії, потім в м. Саки, й звідти був мобілізований до лав Червоної армії на початку війни, в червні-місяці.

Касим 1939 року був мобілізований до лав Червоної армії, але на Фінську війну, він там був поранений і комісований з армії, йому дали інваліда війни II групи. Після початку Вітчизняної війни Касим переїжджає до Магнітогорська й працює начальником цеху з будівництва танків. 1943 року Касим, зі слів дочки брата Валі Асанової, яка й до цього дня проживає в Магнітогорську, не запитавши ні у кого, самостійно їде на фронт із танком, який вони будували. Окрім дочки у брата перед війною народився ще й син Віктор Асанов.

У Польщі стоїть обеліск загиблим радянським воїнам, на якому є прізвище гвардії капітана Касима Асанова

Касим 1944 року, приблизно у вересні або жовтні, гине на території Польщі. Знову ж таки зі слів Валі Асанової, танк Касима був підбитий німецьким танком. Тоді брат (а він був командиром танка й мав звання гвардії капітан) вигнав весь екіпаж і направив свій палаючий танк на той самий німецький танк, який його підбив. Обидва вони загорілися. У 1960-ті роки польські жителі тої місцевості, де був цей бій, дали свідчення. Валя Асанова їздила до Польщі на прохання очевидців, які бачили трагічну загибель брата. Брата з танка витягали обгорілого, але ще живого, потім він помер. У Польщі стоїть обеліск загиблим радянським воїнам, на якому є прізвище гвардії капітана Касима Асанова.

Зі звільненням Криму, прибувши додому, Ільяс був покликаний до Трудової армії

Два брати, Шевкет Асанов та Ільяс Асанов, із 1942-го до квітня 1944 року були в бігах, ховаючись від німецьких окупантів. Зі звільненням Криму, прибувши додому, Ільяс був покликаний до Трудової армії, а брат Шевкет так і не з'явився, будучи як і раніше втікачем. Де вони й що з ними було, ми так нічого не знали, навіть перебуваючи в Узбекистані й Таджикистані, ми про них не знали. Тільки 1948 року я їх сам знайшов у Таджицькій РСР, в м. Чкаловск Ленінабадської області ‒ вони були в Трудовий армії, я напишу про це пізніше.

Після звільнення Криму Червоною армією народ був натхнений, почав орати землю та сіяти, щоправда, не тракторами, а вручну

Наша сім'я ‒ моя мати Есма, брат Яг'я та я ‒ нічого не знали про те, що нас хочуть виселяти з нашої Батьківщини ‒ Криму, навіть слуху й духу про це не було. Після звільнення Криму Червоною армією народ був натхнений, почав орати землю та сіяти, щоправда, не тракторами, а вручну.

18 травня 1944 року, в 4-5 годин ранку, в наші двері стали голосно прикладами гвинтівок стукати. Ми всі ‒ моя мама Есма, брат Яг'я та я ‒ спали. Мати та ми з братом встали, мати відкрила двері. До нас увірвалися з гвинтівками двоє солдатів і один офіцер у званні старшого лейтенанта, в руках якого був пістолет. Офіцер став нам зачитувати наказ, чий і від кого я не знаю, але в наказі було сказано, що нас виселяли з Криму як зрадників Батьківщини. Нам сказано було в наказі зібратися упродовж двадцяти хвилин і брати з собою найнеобхідніше: матрац, подушку, відро, кружку та, якщо є, на два-п'ять днів їжі.

Офіцер сказав: «Моя справа виконувати наказ». І вони пішли, попередивши, що прийдуть через 20 хвилин. Мама почала плакати, а ми стали збиратися

Мама погано говорила російською. Але стала наполовину татарською, наполовину російською пояснювати офіцерові, що у неї троє дітей служать у Червоній армії. Офіцер сказав: «Моя справа виконувати наказ». І вони пішли, попередивши, що прийдуть через 20 хвилин. Мама почала плакати, а ми стали збиратися. У нас було всього три-чотири матраци, чотири-п'ять подушок, дві-три ковдри, а решта наше майно залишили в Євпаторії. Мама зняла з матраца чохол і почала в нього набивати ковдру, подушки, покривала, простирадла й у нас вийшов матрац розміром два-три метри. Через деякий час прийшли знову солдати та офіцер. Запитали: чи готові ми до відправки. Побачивши наш чохол довжиною 2-3 метри, офіцер крикнув: «Ти, стара, з глузду з'їхала, так?».

У цей час мама збирала з дерев'яної скриньки голки та нитки. Офіцер вирвав із рук мами скриньку та став у ній колупатися, потім перевернув її, став шукати в ній щось і знайшов у ній маленьку сережку ‒ то вона була срібна, то чи мідна, я не знаю, я її бачив уперше в житті. Так ось цей офіцер взяв цю сережку, поклав до власної кишені й став нас виганяти з дому. Матрац наш він взяв із рук мами й викинув вглиб квартири, закрив двері на замок, ключ залишився в дверях і вигнав нас на вулицю без нічого.

На вулиці йшов дощ, був дуже сильний вітер, нас погнали майже голими й босими до школи, там уже було дуже багато наших співвітчизників, усі вони плакали. Дув холодний вітер, люди були хто як одягнений: одні як ми зовсім погано одягнені ‒ штани та сорочка, а хтось у плащі та пальто. Це було вже на світанку, приблизно о 6 годині ранку.

Плач і прокляття в бік наших гнобителів були жахливі. Корови, вівці, кури, собаки підняли сильне виття ‒ адже вони були всі замкнені

У нашому селі Садир Баг'ай проживали приблизно 80-100 сімей. У кожній родині було чотири-п'ять чоловік. Нас протримали до 6-7 години вечора. Плач і прокляття в бік наших гнобителів були жахливі, але ще гіршим було те, що творилося в нашому селі. Корови, вівці, кури, собаки підняли сильне виття ‒ адже вони були всі замкнені. Це виття та шум досі не вщухають у моїх вухах. Нас, жителів села Садир Баг'ая, стали вантажити на студебеккери (американські машини) по 40-50 чоловік у машину, їх було приблизно 20. Коли ми стали від'їжджати з села, собаки бігли за нами й вили, а ми, у свою чергу, всі плакали.

Привезли нас до Євпаторії, на станцію близько моря, не було ні душі. Народ став плакати та прощатися один з одним, ми думали, що нас привезли топити або розстрілювати, але через деякий час під'їхали товарні телячі вагони. Нас стали стусанами, прикладами заганяти в смердючі вагони, де було дуже брудно та кругом лежав коров'ячий гній. Повантажили нас у вагони по 70-80 чоловік і тут же закрили двері вагонів.

Дихати було нічим, води та їжі не давали. У кого була їжа, поділилися. Туалету немає, чоловіки (а їм було всім за 60-70) сяк-так видовбали в кутку дошку в вагоні, вийшла дірка й там виник туалет, обгороджений простирадлами. Двері вагонів не відчиняли три дні, лише під Мелітополем, і то десь у степу далеко від міста.

Коли повантажили у вагони, то знову нас супроводжували озброєні солдати, які їхали на початку та в кінці ешелону

З нами, коли виселяли з села, в кожній машині сиділи озброєні солдати з автоматами. Коли повантажили у вагони, то знову нас супроводжували озброєні солдати, які їхали на початку та в кінці ешелону.

Виселено було з нашої сім'ї три особи: моя мати, брат Яг'я та я. За весь час нашого виселення нас годували тільки один раз: десь у степах Казахстану на якійсь станції дали юшку та була вона до того солона, що їсти її не можна було. Їли те, що було один в одного. Коли потяги стояли десь на станціях, народ біг шукати воду, але ніколи солдати не говорили, скільки буде стояти ешелон. Під час стоянки люди примудрялися закип'ятити чай і якусь юшку, ешелон починав рухатися. І наш чай, і юшку солдати починали штовхати, всіх заганяючи в вагони. У нас були випадки, коли люди шукали воду на стоянках і не могли потім наздогнати ешелон. Був також випадок, коли померла одна бабуся, їй було приблизно 70-75 років. Ми залишили її на зупинці, тільки встигли накрити тіло знайденими каменями. І ще був випадок, коли померла в однієї жінки дочка 1,5-2 місяців, так вона її тримала при собі три дні й нікому не говорила; дізналися про це тільки тоді, коли вже приїхали на місце висилки.

Увесь час, поки ми були в дорозі, ні разу нам не була надана медична допомога.

Прибули до Узбекистану, Андижанська область, Аїмський район. Під конвоєм узбеків, у яких у руках були гвинтівки, йшли ми пішки. Були й хворі, їх везли на великих двоколісних гарбах, у яких не було амортизації, ось уявіть, як було хворій людині їхати на такій гарбі бездоріжжям.

Поселили нас у врем'янках, в яких не було півдаху, стінами повзали змії, а долівкою бігали скорпіони

Жодної організованої зустрічі не було, дивилися на нас, як на звірів, говорили узбецькою, що нібито ми людоїди, від нас шарахалися люди. Поселили нас у врем'янках, в яких не було півдаху, стінами повзали змії, а долівкою бігали скорпіони. Вікон не було, а двері висіли на одній петлі. Кімнати були розміром п'ять на шість кв.м., жили ми в ній три людини. У будинку не було печі, а палива тим більше не було. Воду пили з арика, а вона була брудна. Ми її брали й залишали відстоятися на добу, у відрі на дні залишався шар глини в 2-3 см завтовшки.

Жили ми в колгоспі «Соціалізм» Дардакського с/с. У перші дні нам видавали борошно та джугару (на кшталт кукурудзи) в кількості по 2 кг на кожного, а всього видали такий пайок два або три рази, більше ми нічого не отримали від колгоспу. Жодної допомоги від держави теж не отримували ‒ ні землі, ні худоби, ніякої грошової позики.

Нас, напівголих і напівголодних, виганяли на збір бавовни, а хто не хотів, то того били батогом і за роботу не платили нічого

Жили тим, що знаходили на полях, збирали снопи, гнилі абрикоси, сухі плоди шовковиці та залишені на полях колоски пшениці. Ось цим ми й жили. Коли почалася бавовняна кампанія, нас, напівголих і напівголодних, виганяли на збір бавовни, а хто не хотів, то того били батогом і за роботу не платили нічого.

У місцях заслання був жорсткий комендантський режим, без дозволу не можна було покинути село в радіусі п'яти км. У моєї мами були на фронті троє червоноармійців, і хтось підказав мамі, що їй належить виплата компенсації на дітей, які були на фронті. Мама протягом двох-трьох місяців із дозволом коменданта майже щодня пішки ходила до районного військкомату, щоб отримати що-небудь. Але нічого не отримала, тільки заробила собі хвороби, розлад шлунка (пронос із кров'ю). Ми весь цей час голодували, жили абияк на підніжному кормі, тим, що я міг принести з поля. Жодної медичної допомоги не надавали.

Моя мама злягла десь наприкінці серпня, більше вона вже не піднімалася

Моя мама злягла десь наприкінці серпня, більше вона вже не піднімалася. Брат Яг'я теж лежав цілий день, бо в нього була малярія: як тільки піднімалося сонце, він лежав трупом, його трясло до заходу. Жодної медичної допомоги ні мамі, ні братові не надали.

Мене мама при житті вирішила відіслати до дитячого будинку. Я прийшов з поля, де ходив і збирав що-небудь, щоб із цього щось приготувати. Коли повернувся, навіть не встиг увійти до будинку, мене схопив наш сусід-узбек Айваз і сказав, що він мене відвезе в дитячий будинок в Аїмському районі. Я почав відбиватися, кричати та кликати маму. Але мама лежала в дворі під деревом і сказала: «Синку, це я веліла сусідові тебе відвезти в дитячий будинок». Мама думала, що вона та брат все одно помруть: «Хоч ти залишайся живим. У тебе є ще чотири брати та сестра, яких знайдеш коли-небудь». Я став кричати й вириватися в узбека, відповівши, що я нікуди не піду та їх не покину. Мама сказала: «Підеш, якщо не підеш, то прокляну тебе». А що таке прокляття мами, я знаю.

Я змирився, й мене узбек відвіз на коні в районний дитячий будинок №6 сел. Аїм. У дитбудинку мене не захотіли прийняти, дізнавшись, що я кримський татарин. Айваз умовив начальство, і мене прийняли за умови, що я буду зарахований до дитбудинку як сирота, який не має батька й матері, безпритульний, і ніби я за національністю узбек. І я «став» узбеком за національністю, прізвище мені дали Хасанов, на ім'я звався Закир.

У дитбудинку було багато дітей, чоловік 200, із них відсотків 40-50 були росіянами, переселенцями з Росії. Я через два-три дні втік додому, прихопивши при цьому свій хлібний пайок. Нам видавали на день 150 грамів хліба, ось цей пайок я, два-три дні не ївши, приніс мамі та братові. Увечері я знову повернувся в дитячий будинок, а це відстань 15-20 км. Так я кожні п'ять-шість днів бігав із дитячого будинку додому до мами та брата й увечері носив їм свій хліб.

Під деревом лежала моя мама мертва, а брат без свідомості поряд, він навіть не знав, що померла мама

17 жовтня я знову втік додому. Коли я увійшов до села, то почув, як якийсь хлопчик років 10-12 кричить і скликає народ на похорон. Я запитав його хто помер, він мене не впізнав і сказав, що померла Есма-апте, більше я нічого не пам'ятав, побіг додому. І що я побачив? Під деревом лежала моя мама мертва, а брат без свідомості поряд, він навіть не знав, що померла мама.

Маму ховали кримські татари, узбеки не приходили на наші похорони. Маму не омивали, не читали молитви, взяли та поклали на узбецькі ноші (а вони важчі, ніж покійник). Поки маму ми несли на цвинтар, її два-три рази скидали з нош. Ви можете мене запитати, чому маму скидали з нош. Тому що всі, хто ніс її, були самі як трупи, ледве-ледве могли ходити. На похоронах мами було чоловік 8-10, яму копати було дуже важко, тому викопали всього на один метр і не більше, бо земля була дуже жорсткою.

Вранці до нас прийшла одна татарка-бабуся й сказала: «Підемо на кладовище, почитаємо молитву». Коли ми прийшли на кладовище, то не змогли знайти могилу матері, бо за цей день були поховані чоловік 10-15. Ось так ми і повернулися, не знайшовши маминої могили. Після похорону наш сусід-узбек Айваз сказав мені, щоб я повернувся в дитячий будинок, а брата Яг'ю, якщо той буде жити, він його усиновить. Так я повернувся назад у дитячий будинок, але один-два рази на місяць я завжди відвідував брата, який вижив.

У дитячому будинку я незабаром захворів і до того ж серйозно, там не дуже добре годували. Я вже не міг ходити, не було сил, а їдальня була від нашої спальні метрів 50-60. Гарячий обід давали тільки тим, хто ходив до їдальні, а сніданок приносили в спальню на підносі. За дверима всередині стояли здорові російські хлопці, вибивали з рук офіціантки наші пайки та з'їдали, сміючись, при нас. Ось так ми іноді снідали...

Подумали, що я вже помер, і мене винесли в морг. Там я пролежав, як потім мені говорили хлопці, два-три дні

Так я довго протягнути, мабуть, не міг, і одного дня зліг. Подумали, що я вже помер, і мене винесли в морг. Там я пролежав, як потім мені говорили хлопці, два-три дні. Я прийшов до тями й нічого не пам'ятаю, тільки бачу, що темно. Я весь тремчу, я був голий і зі мною на ліжку лежав труп ‒ я, повернувшись до стіни, а він із краю, і я не міг через нього перелізти або його скинути. Я став кричати та кликати на допомогу, але ніхто не озивався. Я був при свідомості, коли відчинилися двері, і побачив людей, які прийшли за трупами, вони стали виносити трупи, а їх було п'ять-шість чоловік. Коли вони взяли мене, то побачили, що я ще живий і мене відіслали до лікарні. Коли я був ще життєздатним, і ходив як усі до школи, провчився там два-три місяці. І ось одного разу в дитячий будинок заглянула наша шкільна вчителька, звали її Тетяна, вона запитала у директора будинку, де Закир Хасанов і чому він не ходить до школи.

Тетяні сказали, що я в лікарні. Вона там мене знайшла, тільки завдяки їй я залишився жити. Вона мене виходила, щоранку приходила до лікарні, приносила бутерброди, хліб із ковбасою або маслом. Так вона мене врятувала, потім, коли я одужав, вона мене привела в дитячий будинок. Мене не взяли, сказали, що тих, хто був відісланий до лікарні, ще нікого не повертали. Мене заново оформили в дитячий будинок. Так я піднявся на ноги, завдяки вчительці Тетяні, красно їй дякую (я її шукав після дитбудинку, але не знайшов).

У нашому селі було приблизно 40-50 чоловік, із них залишилося до 1948 року всього приблизно 10-15 чоловік, померло більшість від голоду та хвороб

У нашому селі колгоспу «Соціалізм» було приблизно 40-50 чоловік, із них, за словами брата Яг'ї, залишилося до 1948 року всього приблизно 10-15 чоловік, померли більшість від голоду та хвороб ‒ тифу, дизентерії та малярії. Я сам бачив, коли ще не був у дитячому будинку, що помирали від голоду та хвороб цілими сім'ями, по шість-вісім чоловік на день і ховати було їх нікому, адже залишилися одні старі, яким було 60-70 років.

У Червоній армії служили два брати, Касим Асанов (1909 р.н.) і Садик Асанов (1912 р.н.), а також сестра Сафіє Асанова (1916 р.н.). Два брати загинули на фронті: Касим Асанов у Польщі, Садик Асанов у Кенігсберзі (Калінінград). Садик помер, за словами санітарки, в Ленінграді, в госпіталі. Вона листувалася з моєю сестрою Сафіє. А адресу їй дав брат, коли його пораненого перевезли до Ленінграда, там він і помер 1945 року десь у травні-червні місяці. Сафіє, моя сестра, і зараз жива, їй 94 роки, живе в Івано-Франківську, я щороку їжджу до неї на іменини.

Два брати ‒ Шевкет Асанов (1922 р.н.) та Ільяс Асанов (1925 р.н.) ‒ були в Трудовій армії. Шевкет перебував у Трудармії під Москвою, а брат Ільяс ‒ в Рибінській області. 1947 року Ільяс був переведений із Рибінська до Таджицької РСР, у м. Чкаловск Ленінабадської області. Туди ж був переселений і Шевкет.

Вступив до сільгосптехникуму. Кримських татар не брали на навчання, але завдяки моїй завзятості, я був зарахований

У 1945-48 роках я навчався в узбецькій школі, потім продовжив навчання в ФЗО при авіаційному заводі №84 м. Ташкента, закінчив 1951 року сім класів, вступив до сільгосптехникуму. Кримських татар не брали на навчання, але завдяки моїй завзятості, я був зарахований, закінчив 1955 року. Потім 1960 року вступив до сільгоспінституту й закінчив 1966 року.

У місцях депортації дотримуватися національних свят не забороняли, але релігійні обряди ми, кримські татари, виконували, в основному в мечеті ходили люди похилого віку.

Кримські татари, які проживають у Ташкентській області, тобто в містах Ташкент, Бекабад, Алмалик, Той-Тепе, Чирчик, сел. Кибрай, де я проживав, починаючи з 1950-их, дуже активно стали вимагати від влади повернення нашого народу на споконвічну Батьківщину до Криму. Проводилися приховано по домівках засідання з питання про повернення, відновлення наших прав.

Нас там стала розганяти наша «доблесна» армія та міліція. Поливали нас із пожежних машин і били, але й ми не мовчали у відповідь

Я хочу Вам розповісти один епізод з мого життя. 1971 року я був кандидатом у члени КПРС, у той час якраз відбулася подія в Чирчику ‒ відбулася акція, учасником якої я був. Ми, жителі селища Кибрай, у кількості 20-30 чоловік пішки попрямували до Чирчика, дороги всі були перекриті, ми змушені були пішки бездоріжжям йти до міста. Нас там стала розганяти наша «доблесна» армія та міліція. Поливали нас із пожежних машин і били, але й ми не мовчали у відповідь. Нас розганяли, але все ж мітинг відбувся, незважаючи ні на що.

Коли я став членом КПРС, мене кілька разів намагалися вербувати співробітники КДБ

Тепер я хочу розповісти ось про що: через 10-15 днів мене мали прийняти в кандидати КПРС. Коли я прийшов на бюро райкому партії, члени райкому й особисто секретар райкому Бабаєв запитали, чи був я на тому мітингу в Чирчику. Скажіть мені мої співвітчизники, що я мав відповісти, коли мене запитали, чи був я там і сказали, що весь процес був знятий на фотоплівку? Я відповів, що я там не був, тобто їх обдурив, мене прийняли без всяких питань у кандидати партії. А коли я став членом КПРС, мене кілька разів намагалися вербувати співробітники КДБ, щоб я став їхнім інформатором і лякали, що я ніколи в житті нічого доброго не побачу й навіть мої діти будуть страждати, якщо я не буду їм допомагати, тобто видавати членів кримськотатарського руху. Я відмовився, адже в моєму колі зрадників не було. Мене особисто вмовляв генерал КДБ Яг'яєв.

Після 1956 року я одружився та переїхав до Узбекистану, в с. Кибрай Ташкентської області. Там я влаштувався працювати в інститут бавовництва СоюзНІХІ. Пропрацював я лаборантом до 1966 року, потім був молодшим науковим співробітником після закінчення сільськогосподарського інституту. 1976 року перейшов працювати в районну Агрохімлабораторію начальником відділу радіології, а 1990 року переїхав на споконвічну батьківщину ‒ Крим, на землю наших предків, моїх рідних. Живу в с. Михайлівка (Тузли) Сакського району.

Родове наше прізвище Джанклич, відгукніться хто є з Джанкличів, де б вони не народилися!

(Спогад від 5 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG