Український режисер Олег Сенцов, який перебуває в колонії в російському місті Лабитнангі, дотримується голодовання вже 79-й день. Понад 130 днів продовжує голодувати і засуджений в анексованому Криму український активіст Володимир Балух. Щоб зрозуміти, чому українські політв'язні пішли на цей ризикований крок, і що вони переживають під час голодування, Крим.Реалії записали історію Бекіра Умерова – активіста кримськотатарського національного руху та рідного брата заступника голови Меджлісу Ільмі Умерова. Влітку 1987 року він несподівано для всіх оголосив голодування, вимагаючи зустрічі керівництва СРСР із кримськотатарськими активістами. Його протест закінчився масовими демонстраціями представників народу на Червоній площі в Москві та самовільним поверненням на батьківщину.

Про рішення оголосити голодування

Пізньої ночі 17 травня 1987 року я повернувся додому і ніяк не міг заснути. Весь день напередодні ми провели на будівництві в одного активіста – Адама Меметова. Мені все ніяк не виходило з голови, що у Адама п'ятеро маленьких дітей, недобудований будинок, а він весь свій час приділяє питанням національного руху. Напевно, ця думка і спонукала мене діяти.

Я не готувався до оголошення голодування і потрібну інформацію не збирав. У той час по телевізору щодня показували сюжети про голодування доктора Хайдера з США. Люди мого покоління, може бути, пам'ятають, тому що воно тривало багато місяців поспіль. Кореспондент радянського телебачення вів щоденні репортажі: Білий дім у Вашингтоні, навпроти на візку сидить огрядний бородатий чоловік, який говорить, що тримає голодування з вимогою роззброєння. Нам подавали викривлену інформацію, але завдяки тим сюжетам, напевно, в моїй голові з'явилася ця ідея. Крім того, звісно, я чув про багатомісячні голодування Мустафи Джемілєва. Одним словом, я знав, що існує така форма протесту. Однак рішення оголосити голодування схвалив спонтанно.

Тут варто докладніше розповісти про мої мотиви. У ті роки національний рух кримських татар переживав не найкращі часи. За кілька місяців до оголошення мого голодування – в квітні 87-го – відбулося перше засідання ініціативних груп з усього Радянського Союзу. На ньому вирішили направити до Москви масову делегацію кримських татар. Незважаючи на те, що за плечима у нас вже була одна невдала поїздка, все ж хотілося дізнатися, чи дійсно в Радянському Союзі відбуваються ті глобальні зміни в бік демократизації, про які так говорять.

Було майже північ. Я не став заводити батьківський автомобіль, щоб не привертати уваги домашніх, сів на велосипед і поїхав на Головпоштамт. Попросив бланки для телеграми, заповнив два примірника і простягнув молодій дівчині у віконці. Текст був приблизно такий: «На знак протесту проти національної дискримінації кримських татар я оголошую голодування. Припиню в разі прийому Михайлом Горбачовим нашої делегації».

Телеграму адресував Горбачову, безпосередньо в Кремль. Я не знав, що дівчина з Головпоштамту була кримською татаркою. Вона прочитала текст і тут же порушила негласну інструкцію про те, що більш-менш важливі телеграми відправляються після узгодження з начальством. Загалом, вона ризикнула, і не встиг я доїхати додому, як моя телеграма вже була в Кремлі.

Додому повернувся, ніби нічого не сталося. Заснути, звісно, так і не зміг. Вранці дружина пішла на роботу, а я залишився лежати. Рідні зібралися снідати і покликали мене, а я відповів, що не хочу. У дворі текло повсякденне життя, а я лежав у себе в кімнаті й нібито відпочивав. Це було незвично для моїх близьких, вони прийшли запитати, чи добре себе почуваю. Я пожартував.

​

В середині дня зайшов брат, Фемі Умеров, і нагадав, що пора їхати в місто на мусульманське кладовище, проводити заплановані до дня жалоби заходи. У відповідь я показав йому копію телеграми, він прочитав. Звісно, для брата це стало несподіванкою. Непомітно від батьків він виніс і показав її іншим братам – ​Решату й Ільмі. Ті відразу поїхали на цвинтар і розповіли про це присутнім. У той час засобів комунікації, навіть стаціонарного домашнього телефону, не було практично ні увкого. Люди змушені були наживо передавати інформацію. До вечора про моє голодування дізналося більшість кримських татар у Краснодарському краї, оскільки інші активісти встигли застати людей на таких же траурних заходах у регіоні.

Реакція людей і перші дні голодування

У той час багато хто чув про голодування, але на власні очі ніколи не бачили. З людської цікавості почалося паломництво в наш двір. Цілими днями люди приходили і приїздили з інших селищ. Я постійно з кимось спілкувався.

Ми встановили спеціальні правила. Кожен, хто приходив до нас у двір, не міг зайти відразу до мене – пускали по кілька людей. Людям пояснювали, що довго розмовляти не треба, що це забирає сили. Активісти організували книгу відгуків. Мені постійно приходили телеграми – десятки кожен день, їхнє читання займало чимало часу. Що мене вражало: люди писали не для галочки, мовляв, я тебе підтримую, молодець. Ні. Однакових телеграм було мало, всі різні, деякі – віршами. Ми один на одного діяли, як снігова лавина: люди піднімали мій патріотичний стан своїм ставленням, а моє голодування, мабуть, так само діяло на них.

Але була й зворотна сторона цієї історії: я постійно перебував на очах у рідних. На мене тиснуло розуміння того, в яке незручне становище я поставив дружину (вона тоді чекала дитину), батьків і братів. Вони, як і всі, підтримували мої вимоги, але бачили, що довго я протягнути не зможу. Через це мені хотілося швидше виїхати в Москву і протестувати вже там, на зразок доктора Хайдера. Головна думка: форсувати події, загострювати ситуацію, щоб реакція влади була неминучою, щоб вони хоч якимось чином відреагували.

Перші дні було дуже важко. Я абсолютно не знав правил голодування і посилював ситуацію тим, що пив солону воду. Хтось із відвідувачів із добрих спонукань порадив, що під час голодування потрібно пити воду з сіллю. Інші цю ідею підтримали. У мене був 200-грамова склянка, в яку я наливав мінеральну воду «Боржомі», і без того насичену сіллю, потім додавав ще столову ложку солі й намагався це пити. Дуже швидко почали хворіти нирки – ніби там пиляють пилкою. З'явилася нудота. Я себе настільки погано почував, що рахував не дні або тижні, а години, хвилини та навіть секунди.

Я не міг спати. Тільки закриваєш очі – сниться кошмар: ніби їм узбецький коржик – це один зі спогадів дитинства в Узбекистані, – ніби я відкусив шматок і жую. Прокидаюся – звісно, ніякого коржа немає. Ці сни були в кілька ярусів: іноді здавалася, що я прокинувся і в роті дійсно коржик. Починав радіти – значить, не сон! А потім остаточно, по-справжньому, прокидався і усвідомлював увесь жах становища.

Так тривало п'ять днів, і з кожним новим днем ставало помітно гірше. На шостий прийшов до мене хлопець, у якого були знайомі в Ленінграді, що практикували лікувальне голодування. Вони дізналися, що я п'ю солону воду, сполошилися і повідомили, що цього робити не можна ні в якому разі. Вони передали мені книгу «Резерви нашого організму». У ній описані правила, як треба харчуватися, пити, які фізичні вправи робити, навіть як дихати.

Виявляється, щоб успішно та довго голодувати, треба пити практично дистильовану воду, бажано талу або джерельну. Недалеко від нашого міста, в горах, як раз було джерело. Мені привезли в каністрах багато цієї води, і буквально через кілька днів я відновився, почав ходити. Не бігав, звісно, але вставав, голова вже не паморочилася, зникла нудота. Однак з'явилася нова проблема – я почав швидко втрачати у вазі. Я і так був худорлявий, а незабаром залишилися одні шкіра та кістки. Через чотири тижні, на 28-й день, стало зрозуміло, що я не зможу тримати голодування місяцями.

Про медичний нагляд

Щодня мене оглядали лікарі – був створений цілий консиліум із кримськотатарських медиків. Мій рідний брат Ільмі весь час перебував поряд. У той час він працював у районній лікарні і, користуючись становищем, нелегально проводив аналізи. Медсестри йому говорили, що у нормальної здорової людини таких показників не буває. Одного разу завідувач лабораторією поцікавилася у Ільмі, чиї аналізи він носить, хоча й сама здогадалася, що схожі на людини, яка голодує. Виявилося, що під час навчання в медичному університеті вона вивчала лікувальне голодування, в результаті знайшла свої студентські конспекти і давала братові цінні поради. Ця жінка сказала Ільмі, що мій організм вже досяг межі і скоро почнуться незворотні процеси. На мене її слова не справили належного впливу, бо не для того я оголошував голодування, щоб не було якихось негативних наслідків.

Листи Сахарова і Джемілєва. Рішення припинити голодування

Так тривало більше чотирьох тижнів. Наші активісти відправили в Москву групу людей для того, щоб максимально поширити інформацію про моє голодування. Їм вдалося зустрітися з Андрієм Сахаровим і розповісти йому, що в Краснодарському краї голодує кримський татарин Бекір Умеров, вимагаючи зустрічі з керівництвом СРСР. Андрій Дмитрович написав мені тоді лист з проханням припинити голодування. Чесно кажучи, я був дуже вдячний йому, але не прислухався.

Тиск посилювався і з боку співвітчизників. То приходила група ветеранів національного руху, то група релігійних діячів читала молитву, попутно пояснюючи, що не треба себе так губити. Вони переконували мене, що голодування свою роль виконало, що люди «на ногах» – а це дійсно було так, народ сильно активізувався. Я ж продовжував наполягати: влада повинна прийняти нас на найвищому рівні. Я говорив про Михайла Горбачова не тому, що кримські татари мріяли зустрітися з першою особою держави, а тому що його ім'я втілювало позитивні зміни в країні.

18 червня на черговій зустрічі активістів ми бурхливо обговорювали майбутню поїздку до Москви. Відчувалося: в повітрі витає дух змін, і важливо не упустити цю можливість як 56-го році, коли деякі народи повернулися на батьківщину, а кримські татари – ні. Того вечора активіст Риза Сейтуллаєв приніс із собою пакет документів з другої Всесоюзної наради кримських татар.

У якийсь момент він підійшов до мене, відвів у бік і простягнув конверт. Це був лист від Мустафи Джемілєва. Я розгорнув друковану сторінку і почав читати. Лист впливав на мене просто гіпнотично. Ледве дочитавши його, я перебив розмови активістів і заявив, що припиняю голодування. Це був тридцятий день. До листа у мене і думки не було про добровільне припинення голодування.

Вихід з голодування

Забавно, але тоді ніхто з оточуючих не замислювався про те, як потрібно виходити з голодування. Навіть я не цікавився. Нікому не спало на думку вивчити пов'язані з цим медичні питання. Як на початку голодування я не був готовий до його проведення, так і наприкінці – до його припинення.

Із зустрічі, на якій мені передали лист Джемілєва, ми повернулися пізно вночі. Я прикинув, що відразу їсти плов або суп, напевно, не варто. Як же я був далекий від істини. Знайшов банку натурального соку, налив його в склянку і почав пити. Десь на півсклянці почалося таке, що важко описати словами. Тіло зводили судоми – шия, руки, ноги. Жахлива картина.

Добре, була вода, я її пив і якимось чином, мабуть, розбавляв той сік. Але нічого не допомагало, наступного дня я вже не міг встати, лежав і не розумів, що зі мною відбувається, навіть думати не міг ні про що. І тут сталося диво вдруге.

Ближче до вечора з'явився той же хлопець, який на початку голодування передав мені книгу про лікувальне голодування. Він знову зв'язався зі своїми знайомими в Ленінграді і ті телефоном продиктували правила виходу з голодування. Зміст зводився до того, що в перші дні потрібно пити сильно розбавлений сік по одній чайній ложечці кожні півгодини. Тобто організм повинен заново звикати до зовнішнього харчування. Мене вивертало від цього розведеного соку, навіть від самого запаху.

Організм звик десь на третій чи четвертий день. Я пив його вже столовою ложкою і кожні 15 хвилин. З нього почався мій вихід із голодування.

Поїздка до Москви

Як тільки я зміг ходити, відразу поїхав до Москви з групою активістів. Після мого голодування сильно змінилася обстановка в місцях компактного проживання кримських татар. Влітку 87-го року до Москви приїхали приблизно дві тисячі кримських татар – немислимі до цього цифри. Це був прорив для національного руху. Було неймовірною сміливістю, знаючи про каральні можливості влади, вийти і масово висловити свій протест у самому центрі Радянського Союзу.

Після приїзду до Москви, ще до перших демонстрацій, я вирішив піти до Сахарова разом із другом, подякувати йому за лист. Двері відчинила дружина Сахарова Олена Боннер, мила жінка. Ми привіталися, представилися, сказали, що кримські татари, приїхали здалеку і хотіли б побачитися з Андрієм Дмитровичем. У відповідь вона сказала, що до них в гості приїхала дочка і по-людськи, дуже ввічливо, попросила забрати у чоловіка якомога менше часу.

Вийшов Сахаров, дуже тепло нас привітав, провів на кухню і в першу чергу говорить: «Дружина сказала, що ви кримські татари. А як почуває себе Бекір Умеров? Я йому лист писав». Я встав, потиснув йому руку, подякував і, як міг, висловив свою повагу. У нас була дуже доброзичлива розмова. Його відкритість мене дуже вразила.

Ми розповіли Сахарову, що плануємо провести демонстрацію на Червоній площі та хотіли б максимального розголосу. Запропонували йому прийти, щоб він потім розповів іншим. На це Сахаров відповів, що якщо прийде подивитися нашу демонстрацію, то її швидко розженуть, оскільки за ним постійно ведеться стеження.