18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними даними – 194 111 осіб). Протягом 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідоцтва з цих архівів.
Я, Абільджеміль Кадиров, кримський татарин, народився 1 січня 1933 року, уродженець с. Алача (з 1948 року Суходольное, нині зникле – КР) Сакського району Кримської АРСР. Село Алача після депортації зрівняли з землею дощенту. 1936 року переїхали до села Джавг'ачти (зникле село – КР) Ларіндорфского (Первомайського – КР) району. Це село після депортації теж зрівняли з землею дощенту.
У момент депортації жили в цьому селі. Склад сім'ї на момент виселення: бабуся (мати батька) Мавіє Кунтуганська (1865 р.н.), моя мати Ребія Кадирова (1914 р.н.), сестра батька Есма Кунтуганська (1913 р.н.), сестра батька Сафіє Кунтуганська (1928 р.н.), сестричка Хатідже Кадирова (1935 р.н.), сестричка Халіфі Кадирова (1941 р.н.), молодший брат Іса Кадиров (1938 р.н.), сестричка Беян Кадирова (1943 р.н. ); всього дев'ять людей.
Батько перебував у концтаборі в Німеччині. На початку війни я вчився у другому класі кримськотатарської школи. У нас був хороший будинок, корова, кінь, город, домашнє майно.
Дядько Мамбет Менасанов був мобілізований у Трудову армію в м. Гур'єв Казахської РСР, дружина дядька і двоє дітей померли влітку 1944 року в депортації. З нашої сім'ї померли п'ятеро влітку 1944 року від тифу і малярії.
З нашої сім'ї померли п'ятеро влітку 1944 року від тифу і малярії
З якого приводу виселяли, ніхто не знав, не оголошували. Рано вранці нас розбудили і почали вантажити в студебеккери. Вони, солдати, з вечора зайняли село і нікому нічого не говорили.
На збори дали 15 хвилин. Куди висилали нам не сказали, від переляку й ми не питали, бачачи озброєних до зубів радянських солдатів. Сказали на три доби брати їжу, не більше.
Машину підігнали прямо до дверей і через 15-20 хвилин уже виїхали на дорогу і чекали колону. Колона автомашин зібралася, і ми вирушили до залізничної станції в степу недалеко від станції Воїнка.
Вже після обіду ми були за межами Чонгарського мосту на території України. Вагони, в яких возили худобу, були брудні, стелені соломою, що шелестіла від вошей. Три доби навіть не відкривали двері вагонів. Без води, їжі й туалету люди почали голодувати та хворіти. Їхали 22 дні до місця призначення.
Вагони, в яких возили худобу, були брудні, стелені соломою, що шелестіла від вошей
У вагоні розмістили в два яруси майже півсела, дихати було неможливо. Моя бабуся 80 років задихнулася й померла на дорозі, залишили на краю платформи в степу голодним шакалам. І ще одна бабуся, наша сусідка 85 років, теж померла на дорозі в степи Казахстану. Ніяких медпрацівників не було. Через тиждень почали кричати: «4 відра, 2 мішка!». Давали 4 відра баланди і два мішка житнього хліба в день на 150 людей.
12 червня 1944 року нас привезли в Кашкадар'їнську область, станцію Кітаб, а звідти на конях і віслюках повезли в узбецькі кишлаки й поселили в колгоспний двір без даху, як тварин. Потім через 10 днів розподілили в узбецькі будинки, так як узбеки самі влітку перебували до зими на полях. Взимку нас виганяли в інші сараї, так як узбеки поверталися на зиму додому.
Нас одразу змусили працювати на бавовняних полях безкоштовно, нічого за труди не давали. Я пам'ятаю, наприкінці року за всю річну роботу мамі дали 1 стакан бавовняного масла. Десь із червня або липня і приблизно до зими почали давати пайок-продовольство – борошно, крупи, овочі в мізерній кількості.
Мати отримала грошову позику 500 рублів. Ці гроші розділили на п'ять сімей і сказали, що вони отримають і повернуть нам по 100 рублів. Але вони не встигли отримати й померли, а мати моя 17 років платила 5000 рублів уже новими, так як був обмін грошей: за 1 рубль нових грошей платили 10 старих, тобто в десятикратному розмірі.
Вільно переміщатися не мали права, був строгий комендантський режим, із 16-ти років двічі на місяць ходили на підписку в комендатуру. За самовільне переміщення з одного району в інший давали 20 років в'язниці.
Якщо хтось захворів і потрапив до лікарні, то ця людина не поверталася вже додому, її вбивали там же. Так було з дружиною мого дядька Аліма, і ніхто не сказав, куди вона поділася з лікарні.
Депортація була згубною як для нашої сім'ї, так і для всього нашого народу і прирекла нас на вимирання
Депортація була згубною як для нашої сім'ї, так і для всього нашого народу і прирекла нас на вимирання. З нашого села Джавг'ачти протягом року з 273 чоловік померло 172, що становить 63,6 відсотка. Кожен день вмирали 2-3 людини, ховати було нікому. Мені тоді було 12 років, своїх я сам ховав. Копати могилу глибоко не міг, трохи вище коліна глибиною копав своїм членам сім'ї. На другий день підходжу: труп уже голодні шакали витягли і з'їли, залишилися одні кістки.
Із 1941 по 1946 роки не вчився в школі. В нашому селі не було школи. Я 1946 року почав вчитися в російській школі в м. Китабе. По-перше, в інститути кримських татар не брали, по-друге, навчальні заклади були у великих містах Узбекистану, туди їхати вчитися до 1956 року не дозволяли. В інститут я вступив 1959 року, після дозволу на виїзд до інших міст УзССР.
Я закінчив 10-й клас, вступив спочатку до технікуму, потім до інституту.
Для розвитку кримськотатарської культури не було ніяких умов
Для розвитку кримськотатарської культури не було ніяких умов. Національні традиції, звичаї та релігійні обряди відповідно до канонів Ісламу в місцях спецпоселень не дотримувалися.
Після ХХ з'їзду КПРС і викриття культу особи Й. Сталіна 1956 року наш народ уже почав обговорювати питання повернення на батьківщину в Крим, складати й направляти листи, петиції з вимогами скасування правових актів, які порушили індивідуальні та колективні права (права цілого народу, відновлення державності кримських татар Кримської АРСР). Починається національна боротьба за повернення на батьківщину. Після приходу до влади Леоніда Брежнєва, починається масова боротьба кримських татар за повернення.
Я активно включився в рух нашого народу за повернення. Як представник народу 5 разів був направлений до Москви щодо нашого національного питання, був активним ініціативником за повернення. 1967 року після указу Брежнєва (указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» від 5 вересня 1967 року – КР) я вже 17 вересня був у Сімферопольському аеропорту. Мене 5 разів виселяли з Криму до Краснодарського краю. Двічі повертався до Криму, але не прописали, а потім залишився в Новоросійську й там продовжував боротьбу в ініціативній групі.
Спочатку влаштував дітей у Криму, а потім переїхав сам – 18 травня 1994 року, рівно через 50 років, у день депортації.
(Спогад від 17 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків