«Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше… Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири».
Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
Мавки (нявки)
«… Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває». Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
Можливо, це вкрадені нечистими силами діти. Вони виглядають як надзвичайно гарні молоді дівчата, які залишають після себе сліди босих дитячих ніжок. Полюють мавки на привабливих молодих хлопців, а хто піде за ними – заблукає і ніколи не знайде дороги додому. Щоб вберегтись від їх чар, треба взяти з собою часник, цибулю або полин. Тіло їхнє на спині відкрите, видно нутрощі.
Чугайстер
«З лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. ... Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере». Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
Чугайстер веселий та життєрадісний персонаж. Любить танцювати та полює на нявок. Але людям шкоди не робить.
Вій
«Побачив він, як вели якогось присадкуватого, кремезного, клишоногого чоловіка. Був він увесь облиплий чорною землею. Довгі повіки звисали йому аж до землі». Микола Гоголь «Вій»
Про Вія ходили легенди, про нього писали книги, про нього знімали кіно. Це потворна істота з величезними очима, густими бровами, довгими віями та важкими повіками. Сам він розплющити очі не міг, тож йому з цим допомагали. А коли все ж очі відкривались, то погляд ставав вбивчим: гинули люди, знищувались цілі села.
Деякі дослідники, правда, стверджують: образ Вія створив саме Гоголь.
Вовкулака
«Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської, – не вгасить
своєї муки злої!». Леся Українка «Лісова пісня».
Вовкулака, або ж вовкун, перевертень – людина, яка перетворилась у вовка. Зачарованими вовкулаками стають люди, яких обертають у вовків відьми. Для цього достатньо «забути Бога» і за вказівкою відьми перекинутись тричі через ввіткнутий у землю ніж. Часто таке перевтілення відьма могла зробити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулаків, що перебувають у вовчому образі по кілька років, вроджені живуть у сім'ї, як звичайні люди, і лише вночі перетворюються у вовків.
А повернути звіру людську подобу можна, розірвавши шнурок, що висить на його шиї, або ж навіть здерти з нього шкуру.
Водяник
«Виринає посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд, довге волосся i довга бiла борода всумiш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому - барви мулу, на головi корона iз скойок». Леся Українка «Лісова пісня».
Водяник походить від самого чорта, подібний до діда з довгою бородою, проте має й хвіст. Він володар всіх водоймищ, старший над усіма русалками. Попри його турботливість, злити його все ж не слід, адже саме він, розізлившись, може зруйнувати млин, підняти річку та затопити село, або втопити людину.
Песиголовець
«Глянули брати й поніміли з жаху: стоїть перед ними песиголовець. Сам величезний, тіло людське має, а голову псячу. На лобі око, як жарина палає». Казка «Троє братів і песиголовець».
Песиголовці – це жорстокі велетні. Вони, немов вампіри, можуть пити людську кров. Виглядають страшно: зі шкірою ведмедя, одним оком посередині та одним рогом. За деякими переказами, мають одну руку та одну ногу і пересуваються по-двоє, тримаючись одне за одного. Переважно мають собачу голову.
Цей міф був поширений на західній Україні та за його мотивами нещодавно був знятий український фільм жахів «Синевір».
Лiсовик
«Малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi». Леся Українка «Лісова пісня».
Лісовик – дух і хранитель лісу, який живе в лісовій гущавині. Він уміє обертатися на дідуся, ведмедя, або ставати деревом. Іноді він кричить в лісі і лякає людей. Лісовик – вовчий і ведмедячий пастух, йому підкоряються всі звірі в лісі. Він охороняє ліс і лісових звірів, тому його побоюються лісоруби і мисливці. Без його дозволу в ліс заходити не варто. Каптан у нього зачинений на праву сторону і взутий навпаки; очі горять зеленим вогнем, волосся у Лісовика довге сіро-зелене. Лісовик любить морочити голову подорожнім і збиває їх зі стежини.
Але лісовик уміє дякувати добром за добро. А потрібно йому тільки одне: щоб людина, входячи в ліс, не заподіювала лісу шкоди. І дуже зрадіє Лісовик, якщо залишити йому де-небудь на пні ласощів, які в лісі не ростуть, пиріжок, пряник, і подякувати вголос за гриби і ягоди.
Злидні
«Малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з'являються з-за кутка хатнього. Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки». Леся Українка «Лісова пісня».
Злидні (нещастя) — дідки-жебраки або маленькі, ненаситні, невиразно окреслені істоти. Злидні, як і домовики, поселяються під піччю. Де поселяться злидні, там надовго запанує крайня бідність. Позбутися злиднів, за народними повір'ями, можна хитрощами, заманивши їх у якусь посудину чи в іншу засідку.
Лихо
А за ними увіходить така стара баба,
Така гидка та погана, наче тая жаба.
Те що гидка та погана, то ще й не морока.
Але в баби не хватає ще й одного ока.
Увіходить і нюшить і говорить басом.
– Гість прибув, давно людське м’ясо їла.
Казка «Однооке лихо».
Істота, що не пожалкує нікого, згубить і багатого, і бідного, і винного, і невинного. Лихо – уособлення злої та нерозбірливої долі.
Зовнішність Лиха страхітлива – найчастіше це худорлява, крива, одноока жінка величезного зросту. Живе у хаті в густому і темному лісі. Або у старому покинутому млині. Замість ліжка у неї велика купа людських кісток.
Доля
Я – загублена Доля.
Завела мене в дебрі
нерозумна сваволя.
Леся Українка «Лісова пісня».
Доля виглядає як молода, гарна дівчина, або ж добра бабуся, в тому разі, якщо вона щаслива. Якщо ж нещасна, то як жебрачка в порваному та брудному одязі. Доля – не містична істота, не потойбічна сила, а двійник кожної людини, який вже знає, чим їй треба займатись у житті, як жити. Диктує, скільки років триватиме її життя. Тому, коли людина займається не своєю справою, вона виходить погано, адже це не до душі її Долі.
Тим, кому випала щасливіша доля, радили не хизуватись нею, а приймати із вдячністю, в інакшому ж випадку, можна її втратити. Люди, котрі заздрять чиїйсь хорошій долі, можуть її відвернути, за допомогою чарів, або навпаки – привернути до себе.
