Незалежність
Український простір химерний та ірраціональний. Шляхи, якими до нього приходять – надто плутані й непротоптані, аби вибудовувати з них магістралі. А проте цими шляхами щоденно рухаються неофіти, відкриваючи для себе несподіваний і непередбачуваний «український світ», із тим, щоби ніколи вже його не залишати. Він дивно влаштований, цей простір. Ніхто не знає, як він працює. Тому ніхто не розуміє, як із ним боротись.
Наприкінці 80-х ми з друзями ставали дорослими. Світ довкола мінявся. Ми були впевнені, що в кращий бік. Так сталося, що ідея незалежності нами сприймалась як щось цілком природне та безальтернативне. Чому так сталось? Складно сказати. Батьки наші в більшості своїй до «визвольних змагань», які саме розгортались, ставились переважно скептично, з острахом чи відвертим несприйняттям. Вчителі наші намагались переконати нас, що система вічна. Виходило в них непереконливо. Добре пам’ятаю, як наша вчителька російської літератури читала нам уголос «Так гартувалась сталь», уривок про петлюрівський погром. Робила промовисті паузи, акцентувала, наполягала – ось, мовляв, уся ваша національна ідея. Погроми нам не подобались, проте акцентування вчительки – так само. В 15 років для нас очевидною була прогнилість і брехливість їхньої системи, системи дорослих. Відповідно – рухівський самвидав викликав куди більше довіри, хай поки що не зовсім усвідомленої.
На захист своєї України
Ну але з нами все зрозуміло: 15 років – ідеальний час, аби ненавидіти світ дорослих конформістів і пристосуванців. Набагато цікавіше й важливіше спробувати зрозуміти – звідки бралася ця «потреба України», сприйняття її, готовність її відстоювати на територіях, які традиційно «українськими» не вважалися. Адже я дуже добре пам’ятаю, як часто й різко звучали тоді в просторі ці голоси – голоси протесту, голосно кажучи. Голоси «за Україну». І належали вони не філологам у вишиванках, а зазвичай простим селянам чи роботягам, рішучим і нарваним. Не скажу, що їх було аж надто багато, але вони були, вони звідкись проросли в затхлих совкових 80-х. Звідки вони могли взятись на «неукраїнському» Сході? А ось звідкись узялись. Значить, знаходили свої стежки, ставали на них, рухались ними. Думаю, для багатьох із них просто спрацьовувала ось ця ірраціональна й химерна потреба своєї незалежності, своєї України, підтримувати й відстоювати яку для кожного з них було природно та єдиноможливим. Попри усталені уявлення про «настрої в регіоні». Так само, як природно було виходити на захист цієї самої незалежності, своєї України, навесні 14-го. Знову ж таки – хтось говорить про «настрої Сходу», а ось я особисто згадую десятки історій своїх друзів та знайомих, які тоді, навесні 14-го, в найбільш гострий і небезпечний момент, почали захищати свій український простір. Просто тому, що це був їхній простір, захищати який для них було звично й необхідно. Це суперечило російській пропаганді. Це, великою мірою, суперечило українським стереотипам. Але це вкотре спрацювало. Ось такі дивні й несповідимі українські шляхи.
Органічна здатність до опору
Тому що настрої настроями, проте коли мова заходить про важливе й головне, спрацьовує щось поза стереотипами. Щось, що пов’язує нас усіх із нашими містами й селами, з нашою писаною-переписаною історією, з нашою ламаною мовою, з нашими звичаями та правами. І ось коли б, здавалось, все це кінцево зачищається й зникає з радарів, коли все, здавалося б, готове для здачі й капітуляції, звідкись, невідомо звідки, знову з’являється і історія, і мова, і звичаї, і права. Права, мабуть, в першу чергу. Усвідомлення своїх прав жодною пропагандою не вимиєш, жодним телебаченням.
Мені подобається наша незалежність. Попри всі можливі й справедливі закиди та претензії, попри весь наш традиційний скепсис, без якого нас уже просто не можна уявити. Подобається її вроджена й органічна здатність до опору, до самозбереження. Загалом, подобається її природність. Та навіть згаданий вище скепсис не є аж таким несимпатичним. Адже за всією нашою недовірою до державних структур (і державних мужів) зазвичай ховається саме потреба будь-що зберегти цей свій простір, цю свою незалежність, не дати нікому її знищити, втратити, продати. Скепсис не завжди конструктивний, проте цілком зрозумілий. Припускаю, його буде менше. Ми змінюємось. У нас стає менше недовіри одне до одного, менше підозри. Нам є що втрачати. І є що любити. Час і далі працює на нас. Чудова нагода йому за це подякувати.
Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті радіо Свобода
