Доступність посилання

ТОП новини

Без права на Батьківщину: депортація та повернення кримських татар


(Продовження, попередня частина тут)

Депортація кримських татар та їхнє повернення на батьківщину ‒ нерозривно пов'язані теми, але з протилежною долею. Депортація, з одного боку, в усіх на слуху, але з іншого ‒ навколо неї нагромаджені гори брехні та стереотипів. Про повернення ж, навпаки, говорять занадто мало. Щоб розповісти правду та зруйнувати міфи про життя кримських татар з 1941 до 1991 року, Крим.Реалії підготували ексклюзивний цикл матеріалів «Депортація та повернення кримських татар: лікнеп».

Як саме був підготовлений і здійснювався процес депортації кримських татар, куди вигнали цілий народ, яка була доля будинків та залишеного в Криму майна, що виселених чекало на новому місці?

Проект готував член Державного комітету оборони, народний комісар внутрішніх справ Л. Берія. Очолити «операцію» було доручено заступникам народних комісарів держбезпеки та внутрішніх справ Б. Кобулову та А. Сєрову.

17 травня 1944 року о 5 годині вечора до кабінету першого секретаря Кримського обкому партії були викликані голова Президії Верховної Ради Кримської АРСР А. Менбарієв і голова Раднаркому І. Сейфулаєв. Останній через багато років згадував: «Слово було надане Кобулову, який зачитав Постанову ДКО СРСР від 11 травня 1944 року. Він зажадав, щоб керівництво республіки, актив поводили себе достойно й показали приклад організованості та дисципліни».

Кримські татари стали ще одним із народів СРСР, які зазнали тотальної депортації в роки Другої світової війни з місць історичного проживання

Підписана Й. Сталіним, Постанова ДКО № 5859сс «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року стала фатальною для цілого народу. Постанова Державного Комітету Оборони звинувачувала «багатьох кримських татар» у зраді Батьківщині, дезертирстві з частин Червоної армії, які обороняли Крим, переході на бік супротивника, вступі у сформовані німцями «добровольчі татарські військові частини», участі в німецьких каральних загонах, «звірячих розправах із радянськими партизанами», допомозі німецьким окупантам «у справі організації насильницького викрадення радянських громадян у німецьке рабство», співпраці з німецькими окупаційними військами, створенні «Татарських національних комітетів», використанні німцями «для цілей закидання в тил Червоної армії шпигунів і диверсантів». Так, кримські татари стали ще одним із народів СРСР, які зазнали тотальної депортації в роки Другої світової війни з місць історичного проживання.

Рішення про виселення кримськотатарського народу, як і їхніх попередників у нещасті: балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, корейців, німців, фінів-інгерманландців, чеченців та інших, ‒ ухвалювалося в атмосфері високої секретності. Лише обрані з «найближчого кола» Сталіна були втаємничені в ці плани. Механізм депортації до моменту виселення кримських татар був цілком апробований. Операції з виселення були ретельно підготовлені. Детально були розписані час на збори та маршрути пересування, заздалегідь, під пристойними приводами, з'ясовані адреси проживання кримськотатарських сімей у містах і селищах зі змішаним населенням, а в усіх селах, населених кримськими татарами, ‒ розташовані війська НКВД.

У ніч з 17 на 18 травня «операція» розпочалася. На товарну станцію під'їжджали вантажівки з людьми, яких завантажували в товарні вагони. Етапування до місць поселення тривало приблизно місяць та супроводжувалося масовою загибеллю депортованих. У середині червня 1944 року ешелони з основною частиною спецпереселенців прибули до Узбекистану. Багато переселенців були призначені на роботу на будівництво Фархадської ГЕС у місті Бекабаді, на рудники «Койташ» у Самаркандській області та «Ташкент-Сталінвугілля», в колгоспи та радгоспи Ташкентської, Андижанської, Самаркандської областей, Шахрізябського, Кітабського районів Кашкадар'їнської області. Здебільшого розміщені вони були в непристосованих для житла бараках, а на руднику «Койташ» взагалі опинилися просто неба.

За інформацією Відділу спецпоселень НКВС, у листопаді 1944 року в місцях виселення опинилися 193 865 кримських татар, із них в Узбекистані ‒ 151 136, у Марійській АРСР ‒ 8 597, у Казахській РСР ‒ 4 286, інші були розподілені «для використання на роботах» у Молотовській (10 555), Кемеровській (6 743), Горьківській (5 095), Свердловській (3 594), Івановській (2 800), та Ярославській (1 059) областях РРФСР. Це без урахування померлих та засланих безпосередньо в ГУЛАГ.

У результаті війни, окупації та депортації населення Криму зменшилося втричі

У результаті війни, окупації та депортації населення Криму зменшилося втричі ‒ з 1 126 426 осіб (за Всесоюзним переписом 1939 року) до 379 000 (відомості Кримського обкому на 14.10.1944 року), що зажадало нових трудових ресурсів. Рішенням від 18 серпня 1944 року в цілях «якнайшвидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників» ДКО визнав необхідним переселити до Криму з різних областей РРФСР та Української РСР «сумлінних і працьовитих колгоспників» ‒ всього 51 000 чоловік. Землі колишніх татарських, болгарських та інших колгоспів, звідки були «зроблені спецпереселення в 1944 році, з наявними посівами і насадженнями», передавалися новоствореним колгоспам переселенців і закріплювалися за цими колгоспами в «вічне користування». (Раніше, в липні 1944 року, в районах була розподілена велика рогата худоба, вівці та кози, «прийняті від спецпереселенців у Криму»).

Будинки депортованих перейшли «у житловий фонд виконкомів місцевих рад». Їх займали «нові колгоспники» ‒ переселенці, які прибули в основному з різних областей Росії, менше ‒ з України.

Як доповідав у жовтні 1944 року уповноважений Карасубазарського (нині ‒ Білогірського) району в вищий партійний орган Криму, переселенців зустріли «дуже уважно й тепло»: «У колгосп «Боротьба за врожай» прибули 20 господарств, вони залишилися дуже задоволені тим, що місця дуже хороші, що в кожному дворі колодязь... що хороші городи, жалкували, що садів немає... висловлювалися про видачу обіцяного їм хліба».

«Новим господарям», облаштування яких було визнане справою першорядною, державної ваги, вибачалася зайва вередливість. Один з анекдотичних, але дуже показових випадків зберігся в партійній документації: «В колгоспі «Іллер» Тайганської сільради... хати всі низькі, дуже погані, переселенці були незадоволені, хвилювалися через непридатність квартир. Переселенка Баєва Н. зверталася до зустрічальників і заволала: «Такі гостинні люди тут, а живуть у такому поганому місці».

Вже на 1 грудня 1944 року до Криму прибуло: 64 000 переселенців, серед них 30 444 працездатних.

А ось становище прибулих на нове місце кримськотатарських спецпереселенців було настільки тяжким, що вже 8 липня 1944 року виявилося предметом обговорення на засіданні бюро ЦК КП Узбекистану. У постанові РНК Узбекистану та ЦК КП Узбекистану обкомів партії було доручено вжити термінових заходів щодо працевлаштування та «покращення побуту» спецпереселенців. Наркомздоров'я належало вжити заходів «щодо покращення медобслуговування в місцях спалахів епідемій (радгосп Нарпай, рудник «Ташкент-Сталінвугілля» та інші)».

У той час як у спорожнілому, зруйнованому Криму створювалися всі «необхідні умови» для влаштування переселенців із Росії та України, заступник наркома внутрішніх справ В. Чернишов у листі на ім'я Л. Берії (серпень 1944 року) запропонував «зобов'язати ЦК КП (б) Узбекистану та РНК УзССР приділяти більше уваги питанням трудового й господарського облаштування кримських спецпереселенців, забезпечуючи створення для них умов, що сприяють закріпленню на постійне проживання в Узбекистані». Проте побут депортованих був тяжким, смертність ‒ високою, умови праці ‒ дискримінаційними (вибір місця роботи виключений, ускладнений доступ до керівних посад та інтелігентних професій), хоча формально за спецпереселенцями зберігалися громадянські права. Вони мали право брати участь у виборах. Комуністи влилися в місцеві партійні організації.

Усі спецпереселенці були поставлені на облік і були зобов'язані реєструватися в комендатурах. Саме комендант був головною владою на місцях ‒ за висловом письменника Ш. Алядіна, «цар і бог». Багато сімей при виселенні були розділені, що значним чином ускладнило перші роки життя на новому місці. Щоправда, переїзди в межах Узбекистану в 1944 році були ще можливі. Однак Постанова Ради Міністрів від 21 листопада 1947 року й Указ Президії Верховної Ради від 26 листопада 1948 року до краю погіршили положення спецпереселенців: а) переїзд до іншого, навіть сусіднього району міг бути дозволений тільки за наявності «виклику» від близьких родичів; б) за несанкціонований вихід за межі дозволеного місця поселення вперше загрожувало покарання у вигляді п'ятиденного арешту, а повторне таке порушення розглядалося як втеча з місця заслання й каралося 20 роками каторги.

Далі буде.

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

  • 16x9 Image

    Сергій Громенко

    Кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук

XS
SM
MD
LG