Доступність посилання

ТОП новини

Майє Абдурафієва: «Як ми залишилися живі, я не знаю...»


Під час заходів до Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року. Ілюстративне фото
Під час заходів до Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року. Ілюстративне фото

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Майє Абдурафієва, кримська татарка, народилася 20 жовтня 1932 року в селі Коккоз Куйбишевського району (зараз с. Соколине Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР.

Мати Бедіре Аметова (1914 р.н.), батько Абдурафій Куртмоллаєв (1906 р.н.), його не було вдома ‒ забрали до трудармії.

Жили в селі Коккоз, в Къаршы маалле (назва кварталу ‒ КР), у власному будинку. Я навчалася в школі, закінчила 4 класи. На момент виселення мали будинок, присадибну ділянку, господарські будівлі, умеблювання, домашню худобу: баранів, корову, теля, курей.

18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, підняли нас з мамою. Я злякалась. Солдат каже: «На вулиці бортова машина, залазьте». Я в одній нічній сорочці, босоніж. Ми нічого не змогли взяти. У мене був акордеон, його подарував мені тато, привіз із Севастополя. Солдат мені не дозволив його взяти з собою. Штовхнув мене автоматом і сказав: «Зрадники». Я так любила акордеон. Я сама навчилася грати та співала пісні...

Так, гола, босоніж сіла до машини. Нас привезли на станцію Сюрень. Ні про що нас не попередили. Я в батьків була одна дочка, більше дітей у них не було.

Бабуся давала нам кожен день по шматочку коржа, а воду набирали на станції, коли потяг зупинявся

За 10 хвилин нічого не змогли взяти ‒ ні одягу, ні продуктів. На станції нас протримали до вечора. Увечері посадили в товарний потяг, який возив вугілля ‒ брудний, без вікон, без дверей. Відчиняти й зачиняти зсередини було неможливо. Солдати самі відчиняли вагон, вентиляції не було, повітря не вистачало. Води, туалету теж не було. Їсти не давали. Часом поїзд зупинявся. Одна бабуся взяла з собою трохи борошна, й, коли відчинили двері, вона зробила тісто та спекла млинці. Вона давала нам кожен день по шматочку коржа, а воду набирали на станції, коли потяг зупинявся. Ніякого гарячого харчування не було, навіть окріп не давали. Як ми залишилися живі, я не знаю...

Дорогою жодного разу не бачила медпрацівників, щоб вони обслуговували хворих. Але у вагоні всі були дружні, якщо в когось є шматочок чогось, то ділилися. Ось так ми їхали десь 20 днів, я точно не скажу скільки.

Нас привезли у Самарканд, звідти розподілили у села. Ми потрапили в Ургутський район, село П'ятирічка. Ніхто нас не зустрічав. Вже почало сутеніти, 2-3 сім'ї розмістили в хліві. Дверей, підлоги немає. Постелили солому. Добре, що ще було тепло. Мене вкусив скорпіон. Було жахливо боляче, я кричала, але ніякої допомоги не було. Перестало боліти на другий день. Мама пішла в поле, зібрала стакан пшениці, зварили кашу, поїли. Ніяких продуктів нам не давали. Не забезпечували ділянками, ніякої допомоги для будівництва не давали.

Мати пішла працювати в колгоспі й потихеньку почали жити краще. Але хвороби, малярія, дизентерія валили з ніг людей. Я пішла до школи в 5-й клас, закінчила 8 класів, поїхала в Самарканд, вступила до технікуму на фельдшерсько-акушерське відділення.

У гуртожитку дали місце, але додому не можна було їздити. Нас усіх взяли на облік у комендатурі. Щомісяця ходили на підписку. Якщо я збиралася додому, то мала написати заяву, через 2-3 дні брала дозвіл. Після приїзду додому я мала повідомити коменданта, що приїхала додому й завтра поїду. Ось таке було життя. У 1951 році я закінчила технікум. Ми не могли родичів провідати навіть на один день без дозволу. За самовільний виїзд за межі карали, навіть судили. Люди боялися, а дозвіл взяти було дуже важко.

У 1956 році нас звільнили від підписки, можна було вільно пересуватися. Потихеньку стали брати ділянки та будувати будинки, життя налагоджувалося.

Після закінчення технікуму працювала 15 років акушеркою в пологовому будинку, потім 27 років працювала фельдшером швидкої допомоги. Стаж роботи ‒ 42 роки.

У 1989 році переїхали на Батьківщину до Криму. Я так хотіла купити будинок у селі Коккоз, але туди не пустили, пояснивши це тим, що це курортна зона. Хоча мої батьки, я сама, бабуся та дідусь народилися в цьому селі...

(Далі в перекладі з кримськотатарської).

Я їжджу туди. Зараз живу в селі Красна Зорька Сімферопольського району.

Батько мого батька, мій дідусь, народився в Коккозі, йому було 95 років. У нього було 10 дітей ‒ 9 синів і одна донька. Він помер у 1944 році в Узбекистані. Батько матері був родом із села Багатыр Куйбишевського району (зараз село Богатир Бахчисарайського району ‒ КР). Він навчався в Туреччині 25 років. Після повернення з Туреччини одружився з моєю бабусею. У них було 6 дітей. Дідусь аджи Емір Амет ефенді був муллою мечеті у с. Къаршы маалл. У 1929 році його вислали до Туреччини, а сім'я залишилася в Криму. Будинок дідуся, як і раніше, стоїть в селі Багатыр.

Повернулися на Батьківщину в 1989 році. Не могли 8 місяців купити собі будинок. Не брали на роботу, не прописували. Щомісяця по 2-3 рази ходили щодо прописки. Якось відвезла маму в село Багатыр, де вона народилася. Будинок її добре зберігся. Але нинішні жителі не пустили нас навіть у двір. Мама тільки глянула на двір, на двері, які ще її батько навісив. Вона захотіла попити води з колодязя, зробленого дідусем, але не дали. Повернувшись звідти через 5-6 місяців, мама померла. Дідусь залишився в Туреччині, покинув цей світ у віці 107 років, так і не побачивши своїх дітей.

Я була єдиною дитиною своїх батьків. У мене 4 дітей, 10 онуків, 2 правнуки. Усі в Криму. Один син інвалід. Батьки померли. Перед переїздом до Криму (в нас були квитки на 23 жовтня на руках) 20 жовтня батько помер від інфаркту. Мама померла у 2000 році.

Мій тато працював у лісгоспі Чайний Дім за 12 км від нашого села. Він 30 років працював десятником. Німці довго не могли взяти Чайний Дім, але через 8 місяців взяли. Робітників усіх зав'язали ланцюгами, і вони пішки босоніж йшли до села Уркуста (з 1945 року Передове під Севастополем ‒ КР). Там якийсь чоловік пізнав батька та став пояснювати, що він не партизан, а працівник Чайного Дому, батька відпустили додому.

Мій чоловік Субхі Таїров помер молодим, у віці 45 років.

(Спогад від 10 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG