Доступність посилання

ТОП новини

«Застаріла хвороба» режиму. Депортація та повернення кримських татар


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

(Продовження, попередня частина тут)

Депортація кримських татар та їхнє повернення на батьківщину ‒ нерозривно пов'язані теми, але з протилежною долею. Депортація, з одного боку, в усіх на слуху, але з іншого ‒ навколо неї нагромаджені гори брехні та стереотипів. Про повернення ж, навпаки, говорять занадто мало. Щоб розповісти правду й зруйнувати міфи про життя кримських татар із 1941 до 1991 року, Крим.Реалії підготували ексклюзивний цикл матеріалів «Депортація та повернення кримських татар: лікнеп».

1970-ті роки ознаменувалися останньою великою хвилею політичних репресій проти кримськотатарського національного руху. Як вдалося народу пережити цей час і з якими настроями він вступав у епоху Перебудови?

Протягом 1970-х років завдяки зусиллям правозахисних асоціацій (Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР, Комітету прав людини, Московської Гельсінкської групи тощо) боротьба кримських татар за свої національні права постійно була в центрі уваги світової громадськості. Всі аспекти проблеми детально висвітлював правозахисний бюлетень «Хроніка поточних подій» ‒ початок було покладено публікацією в другому випуску (червень 1968 роки) «Звернення кримськотатарського народу до світової громадськості»; а її 31-й випуск (травень 1974 року), приурочений до 30-річчя депортації, був повністю присвячений кримським татарам. Участь у русі кримських татар була однією з причин ув'язнення П.Григоренка в психіатричній лікарні, засудження І. Габая тощо. Довгі роки, аж до свого арешту 1980 року, найбільш тісно був пов'язаний із національним рухом А.Лавут. Андрій Сахаров у Нобелівській лекції (грудень 1975 року) сказав про дискримінацію «сотень тисяч кримських татар... досі позбавлених права повернутися на рідну землю».

У вересні 1977 року, після майже річної перерви, поновилися насильницькі виселення з Криму й нові процеси з обвинуваченнями в «порушенні паспортних правил». У червні 1978 року на знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму піддав себе самоспаленню Муса Мамут, якому погрожували повторним притягненням до суду за статтею «про порушення паспортного режиму». Поховання Мамута показало, що він перетворився на символ руху за повернення на батьківщину, став сприйматися як національний герой. Водночас 15 серпня 1978 року була ухвалена Постанова Ради Міністрів СРСР №700 «Про додаткові заходи щодо посилення паспортного режиму в Кримській області», яка узаконила адміністративні виселення з будинків і «вигнання» непрописаних сімей із півострова.

Наприкінці 1970-х ‒ у першій половині 1980-х років кримськотатарський рух переживав важкий період. Були заарештовані й засуджені чи не всі найбільш впливові його діячі: Мустафа Джемілєв, Решат Джемілєв, Роллан Кадієв, Ельдар Шабанов, Юрій Османов та багато інших. Айше Сеїтмуратову під загрозою арешту «видавили» в еміграцію, де вона доклала чимало зусиль, щоб познайомити громадськість за кордоном із національною проблемою кримських татар.

Останній сплеск руху в передперебудовні роки припав на 1983 рік. У Криму видали «Інформаційний бюлетень Ініціативної групи кримських татар імені Муси Мамута». Поховання ветеранів руху Б.Османова в Криму (травень 1983 року) та Д.Акімова в Узбекистані (липень 1983 року) перетворилися на справжні політичні маніфестації.

Багато десятиліть влада впевнено переконувала, що національне питання в СРСР вирішене успішно та безповоротно. Витіснення на периферію політичного життя національних проблем ретельно приховувалося ‒ влада воліла применшувати їхнє значення або просто ігнорувати. Однак із настанням нових часів ‒ періоду перебудови ‒ ці проблеми позначилися з новою силою.

Кримськотатарську проблему відносили до застарілих, хронічних хвороб режиму. Про її існування також вважали за краще «сором'язливо» мовчати

Кримськотатарську проблему відносили до застарілих, хронічних хвороб режиму. Про її існування також вважали за краще «сором'язливо» мовчати, що аж ніяк не означало, що влада всіх рівнів про неї не знала. До початку перебудови в тюрмах і таборах залишалися засуджені ще в «застійні» роки активісти кримськотатарського руху Мустафа Джемілєв, Ісмаїл Білялов, Юрій Османов, Джелял Челебієв. З'явилися й нові політв'язні.

Наприкінці 1985 року в Ташкенті були заарештовані Решат Аблаєв і Синавер Кадиров ‒ за стандартним звинуваченням у складанні та розповсюдженні документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад. Їм інкримінувалися документи та матеріали з «національного питання кримських татар» (зокрема, «Інформаційний бюлетень Ініціативної групи кримських татар імені Муси Мамута»). Вирок був винесений у березні 1986 року Ташкентським міським судом ‒ обидва отримали максимально можливі за цією статтею терміни ув'язнення ‒ 3 роки таборів загального режиму.

Юрій Османов не був звільнений із місць позбавлення волі, як очікувалося, у грудні 1985 року. Його перевели до Благовіщенської спецпсихлікарні.

Не вийшов на свободу й Мустафа Джемілєв, табірний термін якого мав закінчитися 10 листопада 1986 року. Йому висунули нове звинувачення за статтею 188-3 КК РРФСР («Злісна непокора законним вимогам адміністрації місць позбавлення волі»). Психіатрична експертиза визнала його осудним. Із 30 листопада 1986 року Джемілєв перебував у стані голодування. Друзі та родичі оголосили, що на знак солідарності кожен день нового терміну буде відзначений голодуванням одного з них. На проведеному 17-18 грудня 1986 року в Магадані суді в обвинувальному висновку йому інкримінувалося 29 епізодів. Вирок ‒ 3 роки позбавлення волі умовно з 5-річним випробувальним терміном, і звільнення з-під варти в залі суду.

Оголошений у країні новий політичний курс, Перебудова, ніяк не вплинув на питання про прописку кримських татар у Криму

Оголошений у країні новий політичний курс, Перебудова, ніяк не вплинув на питання про прописку кримських татар у Криму. Навпаки, як повідомляв правозахисний бюлетень «Вісті з СРСР»: «У Криму значно посилилося переслідування кримських татар, які намагаються повернутися до Криму та влаштуватися там. РАГСи відмовляються реєструвати шлюби, якщо один із подружжя проживає за межами Криму. Тривають виселення кримських татар за межі області». Тим часом для кримськотатарського руху почався новий етап.

11-12 квітня 1987 року в Ташкенті в будинку патріарха національного руху Мустафи Халілова відбулася Перша Всесоюзна нарада ініціативних груп руху. Учасниками наради був ухвалений текст Звернення кримськотатарського народу до Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. У Зверненні викладено основні вимоги народу, наводився список висунутих нарадою шістнадцяти народних представників для зустрічі з керівництвом країни щодо становища кримських татар.

Вирішили надіслати Горбачову текст цього Звернення, скріпивши його підписами учасників Всесоюзної наради, а потім почати під ним збір підписів співвітчизників. Передбачалося також відрядити до Москви численну народну делегацію, якщо через місяць після передачі тексту звернення названі в ньому представники не будуть викликані до Москви для зустрічі на високому рівні й не буде суттєвих зрушень у розв'язанні проблеми кримських татар. Були визначені й завдання делегатів у Москві: вони мали не тільки домагатися зустрічі керівництвом ЦК КПРС, а й широко інформувати громадськість про національну проблему кримських татар.

Для створення координаційної групи національного руху та проведення роботи на місцях обрали ще 20 представників, які разом із обраними раніше шістнадцятьма активістами склали Центральну Ініціативну Групу (ЦІГ).

18 травня 1987 року, у день чергової річниці депортації, Бекір Умеров, житель станиці Кримської Краснодарського краю, оголосив голодування, домагаючись того, щоб Горбачов зустрівся з делегацію із 36 представників кримськотатарського народу, обраних на зустрічі в Ташкенті у квітні 1987 року. Як згадував пізніше сам Умеров, його рішенням про голодування, що тривало місяць, передувала поїздка в березні 1987 року групи кримськотатарських активістів до Москви, де вони ще раз нагадали владі про наявну проблему. Головним підсумком тієї поїздки, за словами Умерова, стало усвідомлення того, що «демократизацію і гласність потрібно «робити» самим, а не чекати цього «зверху».

Із 20 червня 1987 року розпочалося прибуття кримськотатарських делегатів до Москви.

Насувалися події воістину епохальні. Було зрозуміло ‒ кримські татари налаштовані рішуче... Подальші події показали, що це дійсно так.

Далі буде.

  • 16x9 Image

    Сергій Громенко

    Кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG