ФСБ Росії в серпні 2016 року оголосила про затримання в анексованому Криму групи «українських диверсантів». Російські спецслужби повідомили тоді, що затримані Андрій Захтей та Євген Панов були членами «групи диверсантів», яка нібито планувала здійснити теракти на об'єктах туристичної та соціальної інфраструктури півострова. Підконтрольний Кремлю Верховний суд Криму 13 липня 2018 року засудив українця Євгена Панова до восьми років колонії суворого режиму. Він відмовився від угоди зі слідством.
Панов потрапив до списку на обмін утримуваними особами між Росією та Україною, який відбувся 7 вересня 2019 року. Зараз Євген перебуває в Києві, у лікарні «Феофанія». Він жартує, посміхається, згадує «тюремні історії», запевняє, що абсолютно здоровий, і хоче швидше прогулятися Києвом.
Крим Реалії публікують інтерв'ю з Євгеном Пановим після його звільнення.
‒ Вас привезли до московського СІЗО «Лефортово» 16 серпня 2019 року. Як вам пояснили етапування?
‒ В «Лефортово» я був двічі. За словами співробітника, який мене зустрічав, сказав, це дивовижний факт, тому що два рази майже ніхто сюди не приїжджає. Вперше мене привезли туди на початку жовтня 2016-го і забрали у лютому 2017-го. Тому це СІЗО було для мене, як рідний дім. А другий раз привезли, коли я був у колонії. Просто викликали в штаб, це часто відбувалося, зі мною постійно спілкувалися то співробітники, то прокурори. Для мене це був звичайний факт. Коли я прийшов у штаб, побачив, що стоїть моя сумка, яку забирають, коли ти приїжджаєш до колонії. Одна сумка з дозволеними речами залишається з тобою, а інша сумка із забороненими речами ‒ здається на склад. Побачивши цю сумку, я розумію, що їду, куди ‒ я не знав. Вони мені сказали, що їдемо в аеропорт. Коли мене зустрів автозак із конвоєм у Москві, я запитав: «Куди їдемо? У «Лефортово»? Вони кажуть: «Так». Приїхав, співробітників там було багато знайомих з минулого разу, пізнали, кажуть: «Десь бачили». Я відповідаю, що був у вас тут. Дуже здивувалися ‒ це другий чи третій випадок, щоб поверталися вдруге.
‒ Ви говорите, що є сумка з дозволеними речами та сумка із забороненими. Список дозволених речей зрозумілий, а заборонені речі ‒ це що?
‒ Це всі цивільні речі, ті, які можна носити на свободі, вони там заборонені. Я коли приїхав, мені видали відразу робу, єдине, що своє можна було ‒ шкарпетки, труси, засоби гігієни, які не містять спирту. Я з цього теж сміявся ‒ знаходили вміст спирту в кремах після гоління. Кажу: «Їсти його той крем чи що з ним робити, щоб нормально «повело»?» Але все одно забрали. Можна зубну щітку, мило, нижню білизну, футболки темного кольору. А штани, куртки, взуття, в якому ходиш на волі, ‒ це не можна. Це здавалося на окремий склад, і ти міг це отримати або при звільненні, або під час етапування в інший табір, і то не факт. Взагалі, мені пропонували їх викинути. Кажуть: «Скільки у тебе ще терміну, скільки тобі ще сидіти, це довго, ти уявляєш, що з цими речами буде? Давай, мовляв, їх викинемо». Я кажу: «Та ні, нехай стоять. Вони мені душу грітимуть».
‒ Адвокати та арештанти між собою називають московське СІЗО «Лефортово» в'язницею ФСБ. Як з вами там поводилися під час першого етапування до Москви?
Прийшла пара оперативних співробітників, кажуть: «Пане Євгене, ми вже все знаємо, але відпустити вас не можемо. Тому що ви ж розумієте, де ви є. А звідси просто так ніхто не виходить»
‒ Пам'ятаю, прийшла пара оперативних співробітників, кажуть: «Пане Євгене, ми вже все знаємо, але відпустити вас не можемо. Тому що ви ж розумієте, де ви є. А звідси просто так ніхто не виходить». Мене вмовляли підписати досудову угоду, співпрацю, менше буде термін. Я кажу, що скільки буде ‒ весь мій.
‒ З ким ви сиділи в «Лефортово» перший раз? Адже вдруге, перед обміном, ви перебували в одиночній камері, вірно?
‒ Так правильно. А перший раз... Там така система, що постійно пересаджують, щоб з однією людиною довго не сидів. Перший раз з якимось, здається, військовим, за зраду чи що, він такий ‒ сам собі на умі був, ми з ним практично не спілкувалися. Місяця півтора ми просиділи, за цей час обмінялися максимум сотнею слів, типу «доброго ранку». Потім сидів зі всякими авторитетними людьми в тюремному світі, потім сидів з Анзором Губашевим, який проходив у справі про вбивство Бориса Нємцова. Не знаю суті, але те, що я бачив ‒ конкретно він зовсім ні при чому, але тим не менше термін навалили ‒ мама не горюй.
‒ Кажуть, що в «Лефортово» велика й дуже гарна бібліотека. Це правда?
‒ У бібліотеці, правда, великий вибір, там все більш-менш цивілізовано, як написано у них в законі, так і є. Один раз на десять днів приходить бібліотекар, і ти на ці десять днів можеш брати максимум дві книги. Приносять каталог, близько 10 тисяч книг у ньому. Я особисто прочитав книгу Михайла Ходорковського про в'язницю та книгу нашого експрезидента Леоніда Кучми.
‒ Тепер про Сімферопольське СІЗО. З ким із політв'язнів ви познайомилися, поки перебували там?
Серед кримських татар друзів багато з'явилося, хоча ми і бачилися недовго. Підтримка від них була потужна
‒ Я познайомився безпосередньо з Володимиром Михайловичем Дудкою, з Олексієм Бессарабовим, з Дімою Штибліковим, також дуже багато кримських татар. Найперша людина взагалі в СІЗО ‒ це Емір-Усеїн Куку. Це найперший чоловік, який підійшов до мене, підтримав, потиснув руку. Сказав, що вже про мене знають там, удома, наймають адвокатів. Я цій людині дуже вдячний. Хотілося б його теж побачити й обійняти. Та й взагалі, серед кримських татар друзів багато з'явилося, хоча ми і бачилися недовго. Підтримка від них була потужна. Ми разом їздили на слідчі дії. Все це згадую, всередині неспокійно стає, тому що я тут, а вони там.
‒ Деякий час у Сімферопольському СІЗО ви сиділи в одній камері з Кабіром Мохаммадом, він потрапив у слідчий ізолятор, тому що його переплутали з його повним тезкою. Пам'ятаєте, як з ним познайомилися?
‒ Коли мене етапували назад з «Лефортово» до Сімферополя, привезли в СІЗО. Без всяких пояснень і мене, і Захтея закривають у карцері. Сидимо там близько п'яти діб, потім вночі приходять, переводять і піднімають до санчастини. Мене завели, закрили ‒ і все. Все вбите, брудне, зайнятися нічим було, лад навів. Я просидів там близько тижня один, заводять Кабіра. Дивлюся ‒ заходить наша людина, у сенсі зек, неслов'янської зовнішності. Знайомимося, і я дізнаюся, що він афганець, громадянин України. Потім дізнався весь абсурд, що людина в тюрмі навіть без заведення кримінальної справи, у порушення всіх законів ‒ роззнайомилися. Близько п'яти місяців ми з ним просиділи разом, потім до нас ще третього підселили. Є такий Володимир Волков, начальник Керченського порту. Минув час, без пояснення причин прийшли й перевели в іншу камеру. Мама приїжджала на побачення, я у неї цікавився, як там Кабір, тому що людина хороша, за нього душа боліла. Вона мені сказала, що його відпустили під підписку, тоді вже легше стало. Чоловік реально хворий, йому треба лікуватися, а його тримали в цих жахдивих умовах. Він уже теж на волі, бачилися з ним днями.
‒ Це правда, що вас у в'язниці називали «дід»?
‒ У тому світі, як правило, прізвисько прилипає відповідно до справи, з якою потрапив туди. Тому мене називали найчастіше «диверсант» або «дивер». А «дідом» мене почали називати переважно вихідці із Середньої Азії ‒ таджики, узбеки. Вони мене називали або «дід Панов», або «дядько Євген». Це якось вважалося типу поважним зверненням. Вони не звертаються, як у нас заведено ‒ просто ім'я. Я ніби й не проти був. «Дід Панов» так «дід Панов».
‒ Можете розповісти тюремні історії, які траплялися з вами й особливо запам'яталися?
Я перший раз у «Лефортово» приїхав з пакетиком-маєчкою, в якому лежали труси, шкарпетки, паста, щітка. У мене було три сигарети й два сірники
‒ Коли я заїхав у Сімферопольське СІЗО, це було важко, з собою взагалі нічого не було. У багатьох у камерах телевізори були, потім, коли зустрічалися на слідчих діях, мені розповідали, що я телезірка: полковник-не полковник, і що я на засіданнях Генерального штабу України був ‒ повна маячня, загалом. Нормальні пацани, які сиділи в СІЗО, зібрали мені коробку, чай, покурити, тризуб намалювали. Я перший раз у «Лефортово» приїхав з пакетиком-маєчкою, в якому лежали труси, шкарпетки, паста, щітка. У мене було три сигарети й два сірники. Довелося десять днів не палити, тому що не було. Потім прийшли з ГНК (російська Громадська наглядова комісія ‒ КР) та Зоя Свєтова (російська правозахисниця ‒ КР) мені передала передачу: сигарети, солодощі, сірники, поїсти. Життя налагоджувалося.
‒ Яке судове засідання вам запам'яталося найбільше?
‒ Продовження запобіжного заходу в Москві. Всі суди у мене були закритими, куди не допускали іноді навіть маму. А тут з початком процесу запустили російських журналістів, і раптом я бачу Рому Цимбалюка (кореспондент агентства УНІАН у Москві ‒ КР). Дуже хочеться побачити цю людину. Я дуже був здивований: звідки він тут? Своя людина. Як ковток свіжого повітря. Тридцять-сорок журналістів було, всі російські канали, які можуть бути. Їх запустили, купа спалахів, клацання фотоапаратів, потім всіх вигнали й почався процес. Потім на оприлюднення їх знову всіх запустили. Я на суді запитав: «А чому всі інші суди закриті? Зробіть відкритий суд, нехай люди прийдуть, посміються». Наприклад, якась жінка, свідок з боку обвинувачення, заходить, у неї запитують: «Ви бачили цю людину? Знаєте його?» Вона: «Так, звичайно». Ставлять запитання, мовляв, хто це? Вона: «Диверсант». Далі допитують, кажуть: «А де ви його бачили? Звідки знаєте, що він диверсант?» І тут вона видає: «Та де-де, по телевізору бачила». Це свідок з боку обвинувачення. Там їх багато було таких подібних.
‒ Суддя якось на це відреагував?
‒ А як йому реагувати? Коли у мене кримінальна справа підходила вже до розгляду по суті, я сказав: «Ви мені, будь ласка, тут кримських суддів не треба, тому що вони самі під кримінальною справою як зрадники. Я буду зривати всі засідання тих зрадників, які ще й судити будуть. Привезіть мені хоча б російського суддю». В результаті привезли суддю з Калінінграда (Андрій Палій ‒ КР). В принципі, адекватною людиною виявився, все розумів, але у нього іншого вибору не було. Він мені термін дав дивовижний. Тому що вісім років ‒ це було набагато менше за той термін, який просили. Обіцяли п'ятнадцять, потім прокурор (Есвет Фурмамбетов ‒ КР) запросив десять з половиною. Андрій Захтей, який пішов на угоду (зі слідством ‒ КР), отримав шість з половиною років. Я його як би розумію, мені особисто він нічого поганого не зробив, проти мене не свідчив. А я [отримав] вісім [років]. Але у Верховному суді Криму апеляції у моїй справі розглядала колегія суддів. І ось вони були з Криму. Один раз попало засідання на 24 серпня, виходять, точніше, викочуються ці жінки з серйозним виглядом. Я, звичайно ж, їх привітав з Днем Незалежності України, сказав, що Україна пам'ятає, у нас в'язниць багато, і ви всі встигнете в них посидіти. Вони з кислими обличчями вперлися в столи, щось пробурмотіли й пішли.
‒ В який момент ви зрозуміли, що вас готують до обміну?
‒ Як тільки привезли в «Лефортово», підійшов співробітник і говорить: «Хочу вам повідомити радісну для вас новину». Я питаю: «Яку?» Він каже: «Ну, ви ж дивитеся новини?» Я відповідаю: «Не знаю, новин давно не бачив». Як обрали Володимира Олександровича (Зеленського ‒ КР) президентом, Україна майже зникла з російських новин. Він каже: «Так ось, ваш Володимир зателефонував нашому Володимиру, і вони вже про все домовилися». Тоді я вже зрозумів.
‒ Знали, що, окрім вас, у літаку опиняться ще 34 громадянини України?
‒ Те, що я буду не один, ‒ це природно. Я не вважаю себе особливо цінною людиною, щоб через мене одного все відбувалося. Коли сидів у «Лефортово», там є радіо «Маяк». У новинах передавали, що нібито з обміну утримуваними особами переговори практично завершені і що обмін буде масштабним. Я, чесно кажучи, очікував осіб сто. А вийшло ось так.
‒ На вашу думку, чи можлива наступна хвиля обміну й коли це може статися?
Совість, чесно кажучи, мучить. Тому що я тут, а вони ще там залишилися
‒ Звичайно, можлива. Головне ‒ щоб йшло в правильному напрямку. І ми, хто повернувся, маємо докласти свої зусилля. Совість, чесно кажучи, мучить. Тому що я тут, а вони ще там залишилися. Це й Володимир Михайлович Дудка, Льоха Бессарабов, це теж нібито кримські диверсанти, Дмитро Штибліков, Андрій Захтей, який нібито мій пособник. Я назвав людей, безпосередньо з якими спілкувався. Ще Валентин Виговський. Батько його прийшов у гості, а мені в очі йому соромно дивитися.
‒ На відео, записаному співробітниками ФСБ, де ви нібито зізнаєтеся в планованій «диверсії», у вас на обличчі видно сліди побоїв. Під час судових засідань ви неодноразово говорили, що ті свідчення були дані під тортурами, і майже відразу від них відмовилися. Як відбувався запис цього відео?
Тортури були. Все, крапка. Подробиці повідомляти особливого бажання немає
‒ Про тортури, я думаю, вже все сказане й описане іншими людьми. Я не хочу це повторювати, згадувати, додавати. Тортури були. Все, крапка. Подробиці повідомляти особливого бажання немає. Свідчення вигадані, на мою справжню історію були накладені незрозумілі факти. Їм же потрібний треш. Їх же не цікавить правда. Тому дописують. А те, що було відео, ‒ це на папірці було написане, просто читалося. Вони кажуть: ну, прочитай, потім розкажеш. Прочитав, нічого не запам'ятав. Починаю повторювати й тут: не те сказав, не те запам'ятав. Зрештою, довелося написати й прочитати. Десь, можливо, я не найсильніша людина, резерви організму закінчуються в певний момент.
‒ На цьому відео явно видно, що вас побили. Як вважаєте, це була помилка з боку російських силовиків чи акт залякування?
‒ Ні, це була помилка. Якби це не було помилкою, то мене на цьому відео б не переодягали. З мене зірвали мій одяг, який був на мені, бо на ньому залишилися певні сліди тортур. Переодягли в чисте й почали знімати.
‒ До того як ви потрапили в СІЗО, а пізніше ‒ в колонію, ви займалися волонтерською діяльністю в АТО. В який момент вирішили почати допомагати українським військовим?
‒ Момент був один ‒ коли був Майдан в Україні в 2013-2014 роках. Перш за все, по суті, просто охороняли своє місто, Енергодар, тому що ми недалеко від війни, яка йде зараз в Україні. У нас на 9-е травня 2014 року місто готувалися здавати, зникли українські прапори з міліції, мерії, прокуратури. Тільки на СБУ залишився. Проте, коли ми цікавилися, де, відповідали: у нас немає прапорів. Довелося піти й купити, принести, щоб повісили. Проводили свої заходи, блокпост стояв, перевіряли машини. Потім ми зрозуміли, що треба йти туди (на лінію фронту ‒ КР). Возили консервацію, теплі речі, їжу. Рік були там. А коли повернувся, все одно тягнуло туди: то кавунів повний «спринтер» закупили, то ще щось. Пам'ятаю момент, коли до військкомату бабуся прийшла та 50 гривень дає. Ситуація така, що заридати готовий. Як взяти у бабусі? І як можна не взяти у бабусі? Бабуся, яка живе на пенсію, але вона хотіла бути з нами. І своїми 50 гривнями вона показала, що, скажімо так, вона в команді.
‒ Де ви плануєте жити після виписки з «Феофанії»?
‒ Однозначно я поїду в Енергодар, туди, де я жив, а далі час покаже. Рівно сидіти вже не вийде, тому що дуже хвилююся за тих, хто там залишився. Перед ними відчуваю себе винним. Я тут, у такому комфорті, а вони в іншому «комфорті». Не знаю, що ще робити, але треба робити. Треба «відремонтувати» мізки, щоб нормально адаптуватися до такого життя, а потім, я думаю, будемо розмовляти, радитися. Хочу бути максимально корисним. А там час покаже.
‒ Як ви відреагували, коли дізналися, що після вашого затримання до Криму приїхала ваша мама Віра Котелянець?
Вона перша підбігла, коли я вийшов з літака. Мама розштовхала всіх, навіть президента
‒ Спочатку, звичайно, ніхто нічого не знав. Я ж не звітував перед мамою, куди я поїхав і що там робив ‒ менше знаєш, краще спиш. Я через адвокатів взагалі передавав категоричну заборону сюди їхати. І мамі, і дружині, і брату. Але мама як мама. Як їй заборониш? Вона ж все одно їхала. Дуже хвилювався, щоб приїхала, не менше ‒ щоб поїхала. Спасибі їй, звичайно, величезне. Це дуже велика і моральна, і матеріальна підтримка була. Вона перша підбігла, коли я вийшов з літака. Мама розштовхала всіх, навіть президента, мені незручно, звичайно, але так сталося. Мами ж у нас ‒ найважливіше в житті. Президент, звичайно, з усією повагою та вдячністю, але мама важливіша.
