Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 19


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки
Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

Першого (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередню частину читайте тут.

Втеча із Стамбула до Парижа

10 квітня 1910 року я прямував до кварталу Шехзадебаши, аби винайняти для виступу зал у кираатхане «Fevziye». Дорогою я читав газету «Tanin» [«Відгомін»]. Раптово мою увагу привернула маленька замітка. У «Tanin» писалося, що на численні прохання російського посла [Миколи] Чарикова [у 1918 р. – міністра у Крайовому уряді Криму], передані до рук міністра закордонних справ Ріфата Паши, поліції було наказано заарештувати автора брошури «Yirminci Asırda Tatar Milleti Mazlumesi» [«Утиски татарського народу в ХХ столітті»]. Я негайно увійшов до магазину взуття, що належав вихідцю з Криму Хаджі Велі, у кварталі Діреклерараси. Підкликавши одного із хлопчиків, які працювали у магазині, я відправив його до університету, щоб він попросив [Номана] Челебіджіхана і тих наших товаришів, яких Челебіджіхан знайде, щоб ті якомога швидше прийшли до кав'ярні «Meydan». Це було місце у затінку високих дерев, розташоване біля входу на букіністичний ринок у кварталі Беязит. Незабаром з'явилися Челебіджіхан, Ахмед Шукрі та Абдурахім Сукутій. Я показав їм газету. Мене вразила не так можливість арешту, як те, що відповідно до положень про капітуляції [економічні та політичні поступки Османської імперії на користь інших держав] я буду виданий російському консульству. Ось цього я боявся. Ця можливість, на яку раніше ми не зважали і про яку не думали, тепер перетворилася на реальність. Ми зрозуміли, що псевдонім Шехапа Незіхі мене не врятує.

Після короткої наради ми спільно вирішили, що я:

  • Не повернуся до кімнати, яку винаймав у пансіоні Джеляла Коркмазова.
  • Негайно подам прохання про візу до австрійського консульства та виїду до Парижа.
  • До тих пір, поки товариші не залагодять мої проблеми із паспортом і візою, я переховуватимуся на верхньому поверсі над взуттєвим магазином у Бекір-заде Хаджі Еміра Хасана Ефенді навпроти нової [тобто влаштованої за європейським зразком, з телеграфом] пошти.

Ми вирішили, що гроші для моєї поїздки роздобуде Бекір-заде Хамді, наш товариш, член товариства «Vatan» [«Вітчизна»]. Хамді, чий батько на той час перебував у Криму, пішов до своєї матері, розповів їй про необхідність втечі та попросив грошей. Мати, яка подумала, що це Хамді хоче втекти, злякалася і відмовила. Тоді він, аби переконати мати у тому, що це не про його втечу йдеться, здійснивши обмивання, поклявся на Корані, переконав матір і отримав гроші.

Разом із Хамді та Ахмедом Шукрі ми пішли до магазину «Tiring» у кварталі Кьопрюбаши і там купили для мене, тепер я навіть не знаю, навіщо, чорний сюртук. Я переодягнувся у магазині. Абдулла Велід залагодив справу із паспортом, а Абдурахім Сукутій приніс мій багаж. Товариші ледь не змушували мене взяти до Парижа, невідомо для чого, навіть ковдру і подушки. Ми ще не знали, наскільки обтяжливою річчю у далеких поїздках буде непотрібний багаж. Я сів на нічний поїзд, який відправлявся до Європи. Остання прощальна розмова із моїми товаришами відбулася у кімнатці над магазином. На вокзал разом зі мною повинні були піти тільки Абдулла Велід і Абдурахім Сукутій. Челебіджіхан не витримав і теж прийшов. Ми обнялися, і ось так я покинув Стамбул на тлі гарячих і душевних побажань друзів. У цій ситуації, не знаю, чому, від’їжджаючи до Європи, я не надягнув капелюха, а так і рушив у подорож із ковпаком на голові.

У Парижі

Я дістався до Парижа через Австрію та Швейцарію. У мене була адреса доктора Нурі, який був родом із Добруджі, а на той момент навчався у Парижі. Я провів ніч у «Hôtel des Etrangers» у Латинському кварталі. Рано вранці на дрожках я поїхав до дому доктора Нурі. Там я з'ясував, що він покинув Париж двома днями раніше, дізнавшись про смертельну хворобу свого батька. Я повернувся до готелю. Таким чином, моя єдина надія зазнала краху. Крім того, гроші, яких і так було небагато, розтанули через довгий шлях дрожок. Я настільки сильно через це переймався, що ніколи не забував про цю неприємну ситуацію, і ніколи вже мені не доводилося із легкістю сідати в Парижі у дрожки.

Я і раніше відав, наскільки великою є французька культура і цивілізація. Однак, після огляду Сорбонни моє захоплення Францією подвоїлося

Моя французька мова була дуже слабкою. Я практично не розумів парижан; вони говорили швидко, зі специфічним акцентом, скорочуючи слова. Першою будівлею, яку я зустрів і відвідав, було чудове громаддя Сорбонни. Я і раніше відав, наскільки великою є французька культура і цивілізація. Однак, після огляду Сорбонни моє захоплення Францією подвоїлося.

Того дня я присів на площі Клюні біля Сорбонни і заглибився у роздуми про те, що робити далі. Насамперед потрібно було терміново знайти кімнату і повідомити родині адресу. У мене не було багато грошей. Поки не прийдуть гроші від батька, я повинен був обійтися тим, що було у той момент при мені. Я не міг залишатися у цьому готелі. На ніч я замкнувся у номері й нікуди не виходив…

Я зустрічаю у Парижі турецьких студентів

Наступного дня я встав рано вранці та запитав у адміністратора, де можна знайти турецьких студентів. Мені сказали, щоб я пішов до кав’ярень «Soufflot» та «Voltaire». Я трохи провештався містом, пішов до кав’ярень і почав чекати. Незабаром увійшли двоє молодих людей, які розмовляли турецькою. Я підійшов до них, і ми почали розмову. Я попросив, щоб вони допомогли мені знайти кімнату. Незабаром ми спільними зусиллями знайшли кімнату неподалік Сорбонни, на вулиці Соммерара. Це була мансардна кімната із єдиним вікном на найвищому, шостому [сьомому у пострадянській нумерації] поверсі невеликого готелю. Я негайно переніс свій багаж. Моєю першою покупкою був чайничок для заварювання і спиртівка. Один раз на день я споживав їжу, а вечорами задовольнявся чаєм.

Щойно зустрінуті товариші з університету показали мені їдальні, до яких ходили студенти, вони також повідомили мені, що якщо купуєш відразу 20 талонів, то отримуєш знижку. Діючи за цими рекомендаціями, я сяк-так організував своє життя.

У той час «Cemiyeti İttihat ve Terakki» [«Товариство «Єднання і прогрес»] відправило до Парижа безліч османських студентів. Тут було кілька сотень студентів: турок, греків, вірмен і євреїв, а також представників інших народів, що населяли Туреччину. Вони організувалися в «Osmanlı Talebe Cemiyeti» [«Товариство османської учнівської молоді»]. Воно розташовувалося на вулиці Месьє-ле-Прінс, № 1. Я часто бував там, читав газети і журнали, що приходили зі Стамбула. Насамперед, це я розрізав журнальні сторінки [тобто першим відкривав нерозпечатаний іще примірник зі склеєними шпальтами], мені рідко вдавалося там кого-небудь зустріти.

Побоюючись, що залишуся без коштів, я навіть не ходив до кав’ярні, а тільки вештався у громадських парках і скверах. Я безперестанку думав

Найважчі дні цього першого важливого перелому у моєму житті я провів у готельній кімнаті. Я не мав кому скаржитись, не приходила відповідь на лист, який я відправив батькові, я не міг купити книги, не міг найняти вчителя мови. Побоюючись, що залишуся без коштів, я навіть не ходив до кав’ярні, а тільки вештався у громадських парках і скверах, особливо ж – на площі Клюні, поруч із моїм готелем. Я безперестанку думав.

Найдешевший спосіб вивчити французьку

Я погано говорив французькою, і у мене не було грошей, щоб брати уроки. Але я знайшов дешевий спосіб навчання. Я щоденно купував газету, читав її п'ять або десять разів зі словником у руці, а нові слова записував до зошита і вчив їх напам'ять.

У готелі мною ніхто не цікавився. Зрозуміло, хтось такий, як я, бідняк, власне, невідомо хто, невідомо, чим зайнятий, із ковпаком на голові, який справляє враження консервативної людини і без витонченості, не міг збудити нічийого інтересу. Крім того, я також не шукав нагоди, аби зав'язати стосунки із людьми у готелі.

Деякими днями, не виходячи навіть на обід, я вранці, опівдні та ввечері обманював організм чаєм

Потеплішало, дехто почав придивлятися до мене пильніше, мені стало не по собі. Я хотів викинути ковпак, який підзатримався на моїй голові, але, на жаль, мав проблему із грошима [тобто не було за що купити капелюха, щоб не ходити із непокритою головою]. Деякими днями, не виходячи навіть на обід, я вранці, опівдні та ввечері обманював організм чаєм. Мені дуже припали до смаку багети. Що ж, заради економії мені довелося відмовитися і від них. Тому я купував уцінений, несвіжий хліб.

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту

XS
SM
MD
LG