Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 36


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки
Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії публікують унікальні мемуари Сейдамета.

Продовження. Попередню частину читайте тут

Париж не переміг село Кизилташ

Наступного дня Джафер Аблаєв запросив у гості Хамді, його сестру і мене. Хоча я не розповів ані Джаферові, ані будь-кому іще про свою любов, він або щось сам – блискуче розумний – зауважив, або хотів, щоб я закохався – цього вистачило, що він влаштував ту зустріч. Коли ми зібралися вдома, він тонкими жартами і натяками дав мені зрозуміти, що знає про мої почуття...

Наскільки сильним повинно було бути у той час наше традиційне національне виховання і наші звичаї, що я, незважаючи на те, що жив у Парижі протягом декількох років, червонів від цих жартів Джафера. Він же, зауваживши це, сказав: «Париж не переміг село Кизилташ», – і засміявся.

У будинку Джафера, розташованому посеред прекрасного саду, ми провели тоді незабутні години. Ця зустріч призвела до того, що мої дружні почуття до Джафера, і без того дуже сильні, посилилися ще більше.

Тижнем пізніше я знову приїхав до Ялти, проводив сім'ю Хамді на корабель і попрощався. Хоча я не знав, чи побачимось ми коли-небудь іще, я не сказав про це дівчині, яку любив усім серцем і розумом. Усе занепокоєння і смуток я заховав у серці... Я попрощався з ними, помахавши хусткою з набережної, і відійшов, спостерігаючи, як вони з кожною миттю віддаляються. Цього разу зі мною в Ялті була моя сестра Айше. Вона побачилася з родиною Хамді та була присутня при прощанні. Хоча їй було 12-13 років, вона розуміла мої почуття. Коли ми повернулися додому, вона описувала матері і сестрі Хатідже те, що бачила, особливо хвалила Ханіфе і розповідала, як сильно її любить.

Із Челебіджіханом

Протягом майже тижня я їздив навколишніми селами і розмовляв із тамтешніми вчителями, інтелігенцією, друзями і родичами. Ми говорили про національні проблеми, політику чи просто базікали. Потім я поїхав до Акмесджіту, а звідти – до Гьозлева. Кілька днів я провів у [Номана] Челебіджіхана. З Гьозлева і його околиць приїжджало стільки гостей, що у нас із Челебіджіханом не було можливості довше поговорити удвох. Нам також не вдалося піти до міської кав'ярні і там вільно поговорити. Ми тепло і ґрунтовно розмовляли зі знайомими. Всі, з ким ми зустрічалися, чи то жителями села чи містянами, освіченими чи ні, були людьми, які глибоко вірили у національну ідею.

Під час цього перебування я познайомився із учителем із Гьозлева з княжого роду мурз – Османом Челебієвим. Ця серйозна, спокійна, врівноважена людина справила на мене враження. Я завжди тепло згадую цю чуйну і сердечну людину, яка розуміла скрутне становище нашого народу. Хоча він походив із високого роду, він міг добре знаходити спільну мову з людьми. Він цінував знання, правду і людяність. Він відчував величезний зв'язок із народом.

Ми з Челебіджіханом прийшли до висновку, що нам потрібно знайти хоча б кілька хвилин, щоб поговорити наодинці. Тому одного ранку ми вийшли за місто, до степу, і там обговорили, як посилити нашу підпільну діяльність у Криму, де повинні діяти і зустрічатися підлеглі нам товариші.

Перша таємна зустріч

Щоб перейти до суті, ми вирішили, що наші товариші – члени таємного товариства «Vatan», які перебувають у Криму, зустрічатимуться у Акмесджіті, в одній із кімнат на задах кав'ярні такого собі Вагема, в якій працював Велі Ібраїмов. Наші часто приходили до цієї кав'ярні, місце було велелюдним. І крім того, наші і так збиралися у цій кав'ярні у торговельних справах.

Ми мали певну довіру до Велі Ібраїмова – знали, що у 1905 році він співпрацював із революціонерами і дуже відданий народу. Моїм першим завданням після прибуття до Акмесджіту було порозумітися із ним. Я сказав йому, що ми не плануємо створювати якусь організацію, ми просто вважаємо, що дискусії з національних питань із декількома друзями корисні, і запитуємо, чи можемо ми для цієї мети зустрічатися в одній з кімнат на задах кав'ярні. Я також запитав, чи не викличе це, на його думку, інтересу у поліції, а у разі поліцейського рейду – чи зможе він допомогти нам, давши можливість утекти через задній вихід. Очі Велі загорілися і ожили. Він сказав: «Як же сильно ти мене порадував... Я маю на увазі, що ви теж чекаєте нового приходу революції». Він сказав це так щиро, від усього серця, що я відповів йому, дивлячись прямо в його жваві очі: «Ми не сумніваємося в цьому... Це точно. Але що нам робити... Це те, над чим ми розмірковуємо». Я подумав, що – аби не викликати підозр – буде краще, якщо я довше не розмовлятиму із Велі, і, не чекаючи його відповіді, додав: «Значить, домовилися. Ми приїдемо». І я пішов.

Два дні потому ми разом із друзями зібралися на першу зустріч. Велі чергував – він не виходив із кав'ярні ані на секунду. Він робив це і пізніше з великою самовіддачею. Він розповів про свою справу тільки 1-2 друзям по революції 1905 року, з якими був у близьких стосунках.

На цій зустрічі були присутні: учитель медресе Дагдаїр Абдулхакім Хільмі, Челебіджіхан і ще кілька товаришів, імен яких я не пам'ятаю.

Найважливішим результатом зустрічі стало рішення про створення центральної організації. Товариші дали мені й Челебіджіхану повноваження вирішувати, як діяти з усіх питань, вони постановили, що ми можемо залучити до нашої діяльності тих людей у Криму, яких ми вважатимемо придатними. Завданням кожного з товаришів було знайти і підготувати двох-трьох гідних довіри людей. Крім того, за мету ми ставили собі перебування поряд із селянством, пояснення йому трагізму становища нашого народу – збитків, завданих втручанням царизму в нашу релігію, освіту, вакуфи. Далі – аналіз антинародної діяльності нашого духовного управління, улемів і мурз як інструментів царизму. Ніхто, окрім мене і Челебіджіхана, не тільки не мав говорити, що ми готуємося до революції, але навіть вимовляти слово «революція». Разом із Челебіджіханом ми узгодили імена кількох товаришів, із якими належало зустрітися і втягнути у «справу». Ми негайно почали діяти.

Аббас Ширинський

Челебіджіхан дуже любив Аббаса Ширинського. Хоча він не знав його особисто, але був вражений його революційністю, палкою самовідданістю, яку той проявив у 1905 році – коли навіть виступив проти свого батька. Крім того, він добре знав російську мову і літературу. Все це справило дуже позитивне враження на Челебіджіхана.

Разом ми пішли до будинку Аббаса у Акмесджіті, розташованого серед великих вікових дерев. Своїм зовнішнім виглядом і внутрішнім оздобленням домогосподарство розповідало про болючу ситуацію, у якій перебувала родина, яка у давні часи, в епоху ханів за важливістю стояла відразу за правителями держави. Всюди було видно занепад і бідність. Хто знає, про що б розповіли ці стародавні дерева, якби вміли говорити. В епоху ханства беї Ширини в основному жили у Карасубазарі, але у них були маєтки і палаци у Акмесджіті. Хто знає, може, на місці цього великого і старого будинку колись стояв прекрасний, чудово улаштований палац. Хто знає, скільки радості, щастя і веселощів переливалося його кімнатами, прикрашеним знаменитими кримськими килимами...

Аббас Ширинський зустрів нас здивовано, але ввічливо. Після короткої розмови на загальні теми ми підійшли до суті питання. Челебіджіхан сказав, що Аббас Ширинський під час свого перебування у Стамбулі справив позитивне враження на всіх наших друзів, додавши, що для всіх нас його постать дуже важлива, і що було б корисно, якби ми іноді зустрічалися для обговорення національних питань. У свою чергу, я заявив, що Аббас Ширинський отримав нашу найвищу повагу за свою позицію під час революції 1905 року, і що ми хочемо скористатися його досвідом.

Наш співрозмовник не відреагував, не виявив інтересу до наших слів... Нарешті він запитав, чи діємо ми в організації, і якщо це так – він заявив, що не вважає це за доцільне і не вступить в організацію... Тоді Челебіджіхан почав відкрито переконувати Аббаса приєднатися до нашої групи, на жаль, безрезультатно. Таким чином, наш перший захід дав негативний результат. Ми були пригнічені. Ситуація, здається, доводила, що нам буде нелегко порозумітися з революціонерами 1905 року, або з людьми, які отримали освіту в Росії. Ми не розуміли, чому Аббас відкрито не пояснив нам, чому він не хоче порозумітися і співпрацювати з нами. Історія пояснила це нам набагато пізніше – так, як ми ніколи не передбачали, – дуже гірко.

Однак ми легко прийшли до взаєморозуміння із тими, хто здобув освіту в Туреччині, в медресе в Криму або був самоуком. Але для нас було важливо порозумітися зі старими революціонерами і з людьми, які могли грати роль в російському середовищі і, крім того, добре знали російську мову. Під цим кутом ми взялися довідуватися про адвоката Муфті-заде Ахмеда Бея з роду мурз, але у підсумку двійшли висновку, що він не та людина, якій можна запропонувати співпрацю.

Далі буде.

Примітка: В квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.

XS
SM
MD
LG