Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 35


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі публікують унікальні мемуари Сейдамета.

Продовження. Попередню частину читайте тут

Чи вступить Туреччина у війну?

Ми пішли до магазину Джафера Аблаєва. Там мене засипали градом питань. Чи вступить Туреччина у війну, чи дуже великі німецькі броненосці, які увійшли у турецькі води, вони вже турецька власність? Хто виграє війну, скільки триватиме війна? Я намагався відповісти на всі ці питання коротко, тому що хотів якомога швидше закінчити балачки і провести трохи часу на самоті. Я хотів зрозуміти, як бачиться і сприймається війна в Росії і у Криму.

Мої співрозмовники розповідали про зміцнілий патріотизм, викликаний в Росії війною, і про те, що позиція уряду ніколи раніше не була такою сильною. Щодо цього, то російська преса, яку я читав вдома, пояснила мені багато. Всі: [Георгій] Плеханов, Борішев [Borişef – можливо, малася на увазі «бабуся російської революції» Катерина Брешко-Брешковська] і навіть старий анархіст [Петро] Кропоткін, – стояли в рядах захисників батьківщини. Я дізнався, що як робітники, так і всі національні меншини, що проживали в Росії, а також соціалісти приєдналися до фронту оборони країни... проте, моя віра в революцію не похитнулася. Однак я цього не сказав.

Мої друзі вирішили, що наша зустріч була дуже короткою, і запропонували, щоб за кілька днів я обов'язково приїхав до Ялти і залишився у них погостювати, і тоді б ми поговорили довше і краще. Перед тим, як повернутися до села, я отримав дозвіл від батька відвідати мого друга Хамді Бекіра-заде (Атамана), його мати, братів і сестер, які приїхали в Крим на літо і гостювали у Мансура Мустафи в Дерекої. Я передав Хамді новину, що у Стамбулі бачився з його батьком і молодшим братом Ламі. Я передав побажання батька Хамді, щоб він якомога швидше вирушив у зворотний шлях до Туреччини. Я швидко закінчив візит і повернувся до нашого села з батьком. А там я жодного дня не міг не бути щасливий, насолоджуючись селом і присутністю сім'ї. Я проводив весь вільний час, балакаючи із сільським жителями, із товаришами-вчителями, які приїжджали до мене з навколишніх сіл, із сільською молоддю про військову ситуацію і нашу «національну справу».

Могила брата

Певного дня ми із батьком вирушили до нашого винограднику, досить далеко від села. Коли ми проходили повз цвинтар, не кажучи батькові, я відстав і пішов до могили мого улюбленого брата, поруч із джерелом. Батько пішов за мною. На могилі брата виднівся зроблений мною напис. Ми простояли хвилин десять, промовили суру Аль-Фатіха. Згадали подумки брата... З мокрими від сліз очима, ми повільно віддалилися від могили і пішли далі.

Турок Мустафа

У винограднику нам назустріч вийшов Мустафа, родом зі східної Туреччини, – він працював у нас. Я ще не бачив його у цей приїзд. Насамперед він запитав мене, чи візьме Туреччина участь у війні. Я відповів, що це дуже правдоподібно, і тому він повинен повернутися на батьківщину якомога швидше. Він подивився на батька і почав цілувати мої руки... Він сказав: «Так, пане, я не можу більше тут залишатися». Мустафа був довіреним батька, тому батько не хотів, щоб він залишив нас. Він почав переконувати його: «Почекай, Мустафа... Поки невідомо, чи вступить Туреччина у війну... Якщо навіть вона вступить, то ти легко туди поїдеш, нічого поспішати». Мустафа не відповів, подивився на мене... Він чекав від мене підтримки. Я висловив переконання, що Мустафа обов'язково повинен їхати, і то якомога швидше, і лише попросив батька заплатити йому золотими монетами. Я звелів Мустафі нікому не розповідати про нашу розмову, а у разі чого пояснювати, що він їде через хворобу когось із родини в Туреччині.

«Ці гяури, пане, дуже сильні»

З іншого боку, втім, я запропонував йому переконати їхати тих своїх співвітчизників, яким він довіряє. На ці слова Мустафа відповів: «Значить, пане, ти думаєш, що війна знову нам визначена... Аллах, допоможи». Зі сльозами на очах він сказав: «Ці гяури, пане, дуже сильні», – і зітхнув. Я намагався втішити його, кажучи: «Вони сильні, але Німеччина сильніше, не будемо боятися, Мустафа, Аллах нам допоможе». Мустафа повернувся до своєї роботи, а ми з батьком спробували виноград, трохи прогулялися по винограднику і повернулися.

Задумливий батько

Після розмови з Мустафою обличчя батька стало ще більш серйозним. Він говорив мало, все щось обдумував. По дорозі він несподівано повернувся до мене і сказав: «Значить, ти не сумніваєшся, що Туреччина також вступить у війну... Тоді чому ти не сказав про це відкрито своїм товаришам у Ялті?». Чому... Я відповів: «Яка користь була б для наших від того, що вони дізналися б про це кілька днів тому?... Мустафа і його земляки – піддані Туреччині... Залишатися тут для них шкідливо, вони повинні виїхати». Я переконав батька. Наступного дня він наказав покликати Мустафу і дав йому розрахунок у золоті й бакшиш. Мустафа з жалем поїхав. З того дня батько став пильно стежити за газетами і слухати новини, уважно цікавився ходом війни. Він дуже радів успіхам німців.

Чи повинна Туреччина вступити у війну?

У ті дні Ісмаїл Бей [Гаспринський] у газеті «Терджиман» захищав тезу, що Туреччина повинна залишатися нейтральною. Мій батько теж вважав, що це було б корисніше для Туреччини. Одного вечора, на зустрічі друзів батька у нашому домі – також були присутні кілька моїх знайомих вчителів – батько порушив цю тему... Всі дуже зацікавилися... Я стверджував, що Туреччина не зможе залишитися не залученою, і якщо вона вступить у війну, то тільки разом із Німеччиною. Я сказав, що найбільшим очікуванням Росії є опанування Протоків і Стамбула, і заради цієї мети вона може досягти угоди з англійцями і французами, а можливо, вже навіть досягла. Ці слова приголомшили всіх. Вони замовкли, і над нашою зустріччю на кілька хвилин залягла тиша. Один із старійшин села сказав: «Казак ніколи не насититься... Значить, він хоче проковтнути Туреччину... Хай допоможе нам Аллах». «Казак ніколи не насититься...», – якими правдивими були ці слова.

«Казак ніколи не насититься...»

Росіяни, можливо, насправді не їдять багато... Але у більшості своїй вони не помічають, що вже наїлися... Ця думка – у цьому відношенні правильна – також висловила інше, можливо, більш важливе спостереження, – що імперіалістична Росія, незважаючи на всю свою територіальну експансію до цього часу, так і не наситилася – це було символічне вираження всієї російської історії.

Тоді присутні заговорили про турецьку армію і віру у перемогу Німеччини.

Наступного дня я поїхав до Ялти... Перед розмовою з друзями я прибув до Дерекоя. Я поговорив із Хамді та його матір'ю. Вони розповіли мені, що у них є деякі труднощі із паспортними справами, але Курт Мехмет Ага намагається їх вирішити. Вони відчували величезне занепокоєння і хвилювання: що, якщо раптово вибухне війна або по дорозі корабель зіткнеться із міною... Відповідальність за всю сім'ю лежала на плечах матері. Ця жінка, вдумлива і чутлива, зворушила мене. Від щирого серця я хотів, щоб вони залишилися. Але життєва необхідність зазвичай змушує нас йти проти голосу серця... Я не знав, коли знову побачу сестру Хамді – Ханіфе, ту Ханіфе, яка стала причиною того, що у моєму серці, серці людини, яка ще небагато бачила у житті, зародилася і виросла, прикрашаючи мої мрії, любов. Ханіфе, якій з Парижа, коли вона навчалася у американському коледжі у [стамбульському кварталі] Арнавуткьой, я відправив кілька листів і якісь книги англійською мовою, Ханіфе, від якої я отримав натомість лише короткий, у кілька речень, лист подяки...

Вся громада Дерекоя – з прапорами попереду, потім з дітьми з медресе, імамами – всі пішли процесією до Ялти із молитвою за перемогу Росії

Хамді – так само, як його мати, вразливий і чуйний, як ніби читав у моєму серці – у той день, відчуваючи мою тривогу і біль, не залишив мене на самоті. Під час мого візиту до Хамді вся громада Дерекоя – з прапорами попереду, потім з дітьми з медресе, імамами – всі пішли процесією до Ялти із молитвою за перемогу Росії. Ми не виходили з дому, занурені в розмову. Після обіду Хамді, його сестра і я найкрасивішою бричкою в Ялті з'їздили до Алупки. Увечері я пішов до Джафера Аблаєва. Прийшов також Іскендер Ахмедов. Разом в Ялті ми вирушили до Еміра Хасана Адаманова, довго говорили про політику та «національне питання». Мої друзі вважали, що якщо російська армія зазнає поразки, як це було у 1905 році, може спалахнути революція. Однак ніхто з них не думав, що перемога революції буде рівнозначна падінню царату. Тому вони хотіли, щоб національна підпільна організація залишалася тільки між кількома людьми, вони категорично не погоджувалися на більш широкі приготування. А я вже більше не наполягав.

Далі буде.

Примітка: В квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.

XS
SM
MD
LG