18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Талят Сейдаметов, кримський татарин, народився 23 квітня 1934 року, уродженець міста Бахчисарай Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Сейдамет Османов (1901 р.н.), мати Тензіле Нафєєва (1911 р.н.), я, Талят Сейдаметов, брати Ленур Сейдаметов (1937 р.н.) та Февзі Сейдаметов (1939 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в Бахчисараї, на вулиці Радянській, 37. Будинок був на дві сім'ї. У 1941 році батька забрали в армію, він був у винищувальному батальйоні. В армію був мобілізований і дядько, мамин брат Мустафа Нафєєв, він служив у Севастополі, а потім їх відіслали в порт Поті, у 1946 році він приїхав до Узбекистану і знайшов нас. У квітні 1944 року батька забрали в трудову армію в місто Гур'єв, він там помер від голоду.
Мені було 10 років, під час війни навчався в першому класі. Перший клас не закінчив, адже нас 18 травня вислали. Наша сім'я мала будинок, двір, дерева, виноградник, було два барани. Будинок залишився з повним умеблюванням.
Напередодні депортації, точне число не знаю, прийшов підполковник і три солдати. Переписали у всіх прізвища, запитували, чи є зброя, перевіряли під ліжками, через два-три дні знову прийшли, перевірили всіх.
18 травня 1944 року на нас з мамою та трьома дітьми, а також моїх співвітчизників насильно виселили з Криму.
О 4 годині ранку прийшли ті ж військові, що перед виселенням, дали 15 хвилин на збори, залишили одного солдата й пішли. Мама не знала, що брати ‒ дітей (двом молодшим було 4 роки і 7 років) чи речі; я взяв одну ковдру, дві подушки та дитячий одяг ‒ так нас і відправили.
Нас завантажили в товарні вагони під конвоєм, вікна були затягнуті колючим дротом, двері наглухо закрили і на малих стоянках не відчиняли
Зібрали нас у дворі команди пожежної охорони, потім під'їхали машини. Нас завантажили в товарні вагони під конвоєм, вікна були затягнуті колючим дротом, двері наглухо закрили і на малих стоянках не відчиняли. На весь маленький вагон нам ‒ на 49 осіб ‒ давали відро баланди і трохи хліба, не було ніякого медобслуговування. На зупинках не встигали набрати води. Хворі були, але ніхто їх не лікував. У кутку вагона пробили дірку для туалету.
Привезли нас до Узбекистану, станція Хілков, місто Беговат (з 1964 року Бекабад ‒ КР). Звідти відіслали до колгоспу імені Молотова. Ми там прожили до листопада місяця. Після прибуття, на другий день нас поселили у хліві без вікон і дверей, в якому вирощували шовкопряда. Нас у цьому хліві було 6-7 сімей, спали на соломі. Ні води, ні палива, ні грубки не було.
На другий день погнали під батогом на безкоштовну роботу ‒ сапали бавовну від сходу до заходу сонця
Бригадири в колгоспі знущалися, поводилися з нами погано, на другий день погнали під батогом на безкоштовну роботу ‒ сапали бавовну від сходу до заходу сонця. Потім ми перебралися на металургійний завод.
Ми три місяці лежали хворі на малярію та дизентерію. Давали крупу, яку не пам'ятаю, джугара (вид сорго ‒ КР) ‒ 1 або 1,5 кілограма, медикаменти ‒ хінін, акрихін ‒ стали давати через місяць. Помирали від голоду та малярії, були випадки, коли помирали сім'ями. Літніх людей, у яких не було нікого з родичів, ховали жінки або узбеки. Хто в чому був, так і ховали.
На металургійному заводі мама влаштувалася кубовницею (робота кубовниці була пов'язана із забезпеченням водою, зокрема й гарячою, для потреб працівників ‒ КР).
Після смерті батька вона на нервовому ґрунті втратила зір ‒ у неї було розширення зіниць, і мама зовсім не бачила. Її послали в лікарню Ташкентського медичного інституту, там вона пролежала два місяці. Зір у неї відновився на 35%.
Ми залишилися вдома самі, нас хотіли відіслали до дитячого будинку. Я не погодився
Ми залишилися вдома самі, нас хотіли відіслали до дитячого будинку. Я не погодився, потім двох братиків влаштували в цілодобовий дитячий садок. Після того, як мама повернулася з лікарні, вона написала заяву нашому коменданту, щоб нам дозволили переїхати в Самаркандську область, місто Джамбай. Через півтора місяця дали дозвіл переїхати.
У цей момент приїхав мамин брат з фронту і забрав нас у Джамбай. Мама влаштувалася прибиральницею в сільгоспвідділ, я ходив туди колоти дрова, допомагав їй. Сільгоспвідділ виділив нам маленький будиночок, де ми жили.
За порушення, коли самовільно залишали поселення, якщо зловлять, давали 10 років. Усі, кому виповнилося 16 років, кожен місяць ходили відзначатися (в спецкомендантуру ‒ КР). У 1956 році вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня, згідно з яким з кримських татар та інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але без права на повернення на батьківщину ‒ до Криму.
У 1952 році я влаштувався на роботу в МТС, працював там до 1966 року, потім переїхав до міста Самарканд і влаштувався на автобазу №114, потім її перейменували в автоколону №2522, і там я пропрацював з 1966-го до 2003 року. У 2002 році в Джамбаї померли моя мама Тензіле Нафєєва та братик Февзі Сейдаметов.
У 2003 році ми переїхали до Криму, село Українка Сімферопольського району.
(Спогад від 20 вересня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків