100 років без примирення: Крим і революція. Кривава зима. Перший червоний терор

Революція у Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 року. Але й 100 років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп усередині півострова та держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців протиборчих сторін?

(Продовження, попередня частина тут)

Крим у революційний період пережив два червоних терори. Перший, менший, стався наприкінці 1917-го – на початку 1918 року. Другий, не просто більший, а один з найбільш масштабних у всій країні, накрив півострів наприкінці 1920-го – у першій половині 1921 року. Сьогодні мова піде про перший з них.

Перша хвиля

Червоний терор середини грудня 1917-го – кінця лютого 1918 року складався з трьох відносно окремих хвиль, які прокочувалися різними частинами Криму в різний час.

Першою хвилею можна вважати розстріли офіцерів Чорноморського флоту севастопольськими матросами 15-17 грудня 1917 року. Тоді, прикриваючись «помстою» за репресії після придушення революції 1905 року, команди міноносців «Гаджибей» і «Фідонісі» вбили більше 30 своїх командирів, а всього загинуло у місті 128 осіб. Те, що сталося у Кронштадті у перші дні революції, нарешті, докотилося до Криму. Матроси влаштували пости на вокзалі та прямо там вбивали морських офіцерів, які намагалися виїхати з міста. Тоді ж ці події охрестили «Варфоломіївськими ночами».

Після цього Севастопольський ВРК постановив: обшуки і арешти можуть проводитися лише за ордерами, а справи мають розбиратися слідчими комісіями і розглядатися на відкритих засіданнях ревтрибуналу. Севастопольський комітет більшовицької партії 17 грудня випустив відозву «Проти самосудів!». У ній говорилося:

«Гнів народний починає виходити зі своїх берегів... Партія більшовиків рішуче і різко засуджує самочинні розправи... Товариші матроси! Ви знаєте, що не у більшовиків шукати контрреволюціонерам пощади і захисту. Але нехай їх винуватість буде доведена народним гласним судом... і тоді голос народу стане законом для всіх».

Але було занадто пізно – колективні вбивства офіцерів, священиків та інтелігенції тривали до 20 грудня, а поодинокі розправи – до середини січня.

Друга хвиля

Друга хвиля терору була безпосередньо пов'язана із двотижневою війною 2-15 січня 1918 року, в результаті якої більшовики завоювали весь півострів. Майже кожного разу безпосереднім поштовхом до репресій ставало падіння того чи іншого кримського міста, і, що характерно, з кожним разом рівень звірств «червоних» зростав.

Першим радянський режим був встановлений 5 січня у Феодосії. Спочатку більшовики немов би «соромилися», розстрілюючи лише офіцерів (нехай навіть армійських, які щойно повернулися з Кавказу), і майже не чіпаючи місцеве населення. У місті загинуло понад 60 осіб.

14 січня, у день захоплення Сімферополя був заарештований і посаджений до севастопольської в'язниці глава кримськотатарського уряду Номан Челебіджіхан. У кримській столиці більшовики розв'язали терор не лише проти військових, а й проти інтелігенції. Одним з перших вбили дитячого благодійника і мецената Червоного Хреста Франца Шнейдера, учасника революції 1905 року. Як було написано у некролозі в «Южных ведомостях»,

«потім, коли ці пани дізналися про все, що покійний робив тут для найбіднішого населення, вони явилися до гробу просити у трупа вбитого Шнейдера вибачення».

Очевидець Микола Крішевський коротко описав події після падіння Сімферополя:

«Зараз же почалася розплата, почалися розстріли офіцерів, яких вбили понад 100, і найбільш шанованих громадян. Останніх зібрали у в'язниці і вбили всіх – понад 60 осіб у дворі в'язниці».

Всього приблизно 200 сімферопольців і гостей міста стали жертвами червоного терору в січні.

У Карасубазарі загинув виказаний зрадником начальник Кримського штабу Володимир Макухін і 50 інших офіцерів.

В Євпаторії червоний терор з 15 січня забезпечували екіпажі кораблів Чорноморського флоту: крейсера «Румунія» і транспорту «Трувор». Хапали не лише офіцерів, а й міщан і особистих ворогів революціонерів. На «Труворі» почалася розправа над полоненими. Крішевський свідчив про долю 46 ув'язнених:

«Зі зв'язаними руками були вишикувані на борту транспорту, і один з матросів ногою скидав їх у море, де вони потонули. Ця звіряча розправа була видна з берега, там стояли родичі, діти, дружини... Всі вони плакали, кричали, молили, але матроси лише сміялися. Серед офіцерів був мій товариш, полковник, сім'я якого теж стояла на березі і молила матросів про пощаду. Його пощадили – коли він, будучи скинутий у воду, не пішов відразу на дно і почав благати, щоб його прикінчили, один з матросів вистрілив йому в голову».

За три дні матроси вбили і втопили не менше 300 осіб, з яких кілька десятків і в самій Євпаторії. Мінімум двох спалили у пароплавній топці. Тут до терору вперше приєдналася і місцева більшовицька влада, частіше – з особистих мотивів, але подекуди – з метою банального грабунку жертв.

Після чотириденного опору червоногвардійцям 16 січня впала Ялта. Озлоблені й сп'янілі в прямому і переносному сенсі переможці негайно почали чинити розправу над переможеними. Схоплених офіцерів, громадських діячів і просто багатих ялтинців піднімали на борт прибулих з Севастополя міноносців, допитували, а потім розстрілювали на портовому молу. Тіла скидали у воду. Кадет Данило Пасманик писав:

«Офіцерів розстрілювали за списками, складеними солдатами з лазаретів і таємним більшовицьким комітетом, який існував вже давно... Було б вбито набагато більше людей, якби не було продажних більшовиків: за дуже великі гроші вони або вивозили намічені жертви за Джанкой, або ж ховали в лазаретах і готелях».

Хапали на вулицях не лише здорових, навіть хворі в госпіталях не могли відчувати себе у безпеці. Офіцер Антон Туркул писав кількома роками пізніше:

«З переданих листів я дізнався про кінець мого брата Миколи... Матроська чернь увірвалася і у той лазарет, де лежав брат. Натовп знущався над пораненими, їх пристрілювали на ліжках. Микола і четверо офіцерів його палати, тяжкопоранені, забарикадувалися і відкрили вогонь у відповідь з револьверів. Чернь зрешетила палату обстрілом. Всі захисники були вбиті. У диму, в крові озвірілі матроси кинулися на сестер і на доглядальниць, які були в палаті».

У матеріалах особливої комісії з розслідування злочинів більшовиків, організованої генералом Антоном Денікіним, зазначалося:

«Досить було крикнути з натовпу, що стріляють з такого-то будинку, щоб червоногвардійці і матроси негайного відкривали вогонь по вікнах зазначеного приміщення».

На третій день масовий терор пішов на спад, змінившись індивідуальними переслідуваннями і пограбуваннями. Контрибуції і реквізиції більшовиків в Ялті пізніше оцінювалися в кілька мільйонів рублів. Розграбування зазнали палаци і садиби по всьому узбережжю.

Влітку того року німецькі водолази знайшли на дні міської бухти «ліс тіл» потопельників. Щонайменше 200 загиблих ялтинців і жителів навколишніх селищ, з яких 80 офіцерів – на совісті «червоних». Кількох людей матроси вбили в Алушті.

Січневі погроми меншої інтенсивності сталися і в інших містах Криму, всього від рук революціонерів загинула приблизно тисяча людей. Лише Алупка і Керч змогли уникнути червоного терору.

Третя хвиля

Але це ще був не кінець. 21 лютого 1918 року Рада народних комісарів видала декрет «Соціалістична вітчизна у небезпеці!». Він повторно вводив смертну кару, скасовану ще в жовтні минулого року. Того ж дня на матроському мітингу в Севастополі була обрана спеціальна комісія з більшовиків і анархістів, яка ініціювала нову хвилю розправ.

22 лютого революціонери зажадали у міської ради автомобілі для здійснення арештів, але отримавши відмову, рушили пішки. Увечері озброєний натовп у 2,5-3 тисячі осіб спочатку зібрався на пристані, а потім, розбившись на загони, під гаслами: «Смерть контрреволюції і буржуям!» і «Хай живе соціалістична революція!», – розсипався вулицями Севастополя. «Контрреволюціонерів» і «буржуїв» витягали з будинків і вели до будівлі Морського зібрання. Хапали і за попередньо підготовленими списками, і випадкових перехожих. Матрос Бєляєв так пізніше згадував ту ніч:

«Коли всі люди були зібрані в одній кімнаті, я подивився на них: там були і офіцери, і священики, і так, просто різні, хто попало. Там були зовсім старі, хворі люди похилого віку. Половина матросів вимагала знищити їх. Була обрана комісія, куди потрапив і я. Я намагався, щоб люди йшли через цю кімнату. Людей було багато, були і доктора, була вже повна зала... Ніхто не знав заарештованих, ані того, за що їх заарештували. Більше стояти було ніде. Прийшла зграя матросів і вимагала видачі... Нічого не слухали. Погодилися вивести із зали. А близько 12 год. ночі дзвонить телефон з міської лікарні, мене запитують, що робити з 40 трупами, що біля лікарні. І тоді я дізнався, що всіх повбивали. Я чув, що у Стрілецькій бухті на пристані багато вбитих».

О другій годині ночі 23 лютого 1918 року група матросів увірвалася до міської в'язниці та зажадала видачі затриманих. Тюремний комісар телефоном отримав вказівку Севастопольської ради видавати всіх, хто вказаний у матроських списках. Серед першої п'ятірки був і Челебіджіхан. Дивом вцілілий очевидець Володимир Лідзар писав:

«Їм зв'язали руки ззаду... Їх повели... Ніхто з приречених не просив пощади... Дорогою до місця вбивства, у Карантинній балці, як передавав потім робочий Рогулін, їх катували... Перед розстрілом зняли з них верхній одяг і вже розстріляних, мертвих били по головах камінням і прикладами».

Розтерзане тіло кримськотатарського лідера разом з іншими закинули до автомобіля і відвезли до Графської пристані. Там убитих вантажили на баржі, відвозили подалі від берега і, прив'язавши до них каміння, кидали у море. Лише небагатьом родичам пізніше вдалося відшукати останки тіл своїх близьких. О четвертій годині матроси повернулися, або продовжити розстріли ув'язнених.

За три ночі в Севастополі загинуло від 600 до 800 осіб; у Сімферополі розстріляно ще 170. Лише 27 лютого керівництво Чорноморського флоту змогло ухвалити резолюцію про припинення самосудів. Але все одно у ніч на 1 березня в Євпаторії були розстріляні 30-40 заможних городян і офіцерів.

Таким чином, за два з половиною місяці першого червоного терору в Криму (середина грудня 1917-го – кінець лютого 1918 року) було страчено до 2 тисяч осіб – приблизно порівну офіцерів і цивільних. Але поодинокі позасудові розправи тривали аж до самого повалення радянської влади на півострові в квітні.

Далі буде.