Доступність посилання

ТОП новини

100 років без примирення: Крим і революція. Кривава зима. Перша битва за півострів


Плакат «Хай живе революція!», весна 1917 року

Революція у Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 року. Але й 100 років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп усередині півострова та держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців протиборчих сторін?

(Продовження, попередня частина тут)

Перші зіткнення

Прологом до повноцінної громадянської війни в Криму між лівими і націонал-демократичними силами стало зіткнення за межами півострова. У листопаді 1917 року з Севастополя були відправлені 3 загони: один на допомогу Центральній Раді до Києва (про нього ми ще поговоримо), один під Бєлгород, і ще один морем – до Ростова. Частина бійців з другого загону з тріумфом поверталися додому і у середині грудня опинилися у місті Олександрівську (нині – Запоріжжя). Там разом із міськими робітниками севастопольці зробили спробу повалити українську владу, але в ході боїв 12-15 грудня 1917 року були розбиті. На боці УНР виступив і кримськотатарський ескадрон.

Втрати в цілому були невеликими – двоє кримських татар і четверо матросів (потім перших поховали в Сімферополі, других – в Севастополі, 21 грудня), але взаємна ненависть робила подальше протистояння неминучим.

Основні сили загону повернулися до Севастополя 10 грудня, привізши з собою тіла 18 полеглих під Бєлгородом товаришів. За два дні більшовики вийшли зі складу виконкому міського совдепу і відмовилися визнавати його владу. Похорони загиблих матросів перетворилися на гігантську маніфестацію, після якої в ніч з 15 на 16 грудня сталася різанина офіцерів (червоному терору буде присвячений наступний матеріал).

Вранці 16 грудня 1917 року в Севастополі виник Військово-революційний комітет (ВРК) з 20 осіб. Рада була достроково розпущена і переобрана – на першому засіданні 18 грудня її партійний склад виглядав так: 89 есерів, 35 більшовиків, 50 безпартійних, по 6 меншовиків і польських соціалістів. Обидві організації очолили більшовики.

Таким чином, в Криму остаточно оформилося двовладдя. З одного боку – широка коаліція національних і демократичних сил з центром у Сімферополі, з іншого – більшовики, які узурпували владу в Севастополі. Обидві сторони претендували на контроль над усім півостровом, тож війна між ними була питанням тижнів, якщо не днів.

Сили сторін

ВРК спирався на загони робітників-червоногвардійців, анархістів і загітованих матросів Чорноморського флоту (формально – до 50 000 осіб, реально боєздатних – 16-18 тисяч), а тому являв собою найбільш потужну силу на півострові. Втім, у грудні частина кораблів перейшли ненадовго до Одеси, тому севастопольські більшовики змогли виставити «в поле» не більше 3 тисяч бійців. Решту довелося добирати на місцях.

Військові організації кримських татар і українців (разом 6-8 тисяч осіб) об'єднував вже згаданий Штаб кримських військ. У його розпорядженні знаходилися Кримськотатарська кінна бригада, яка складалася з двох полків; 1-й Татарський (Мусульманський/Кримський) піший полк, на базі котрого на початку січня 1918 року розгорнулося формування Кримської пішої бригади; дві легкі артилерійські батареї; чотири російські офіцерські роти самооборони; грецький батальйон, єврейський загін, вірменська і польська роти; французький авіазагін. Однак ці сили, популярно звані ескадронцями, також були «розмазані» по всьому півострову.

Українські частини в Криму показали себе не з кращого боку. Так, 1-а козача батарея в Євпаторії відмовилася виступати проти більшовиків і була роззброєна ескадронцями Кримського штабу, 34-й запасний полк у Сімферополі, гайдамацький курінь у Севастополі і ялтинська берегова охорона проголосили нейтралітет і пізніше були розпущені, а 35-й запасний полк у Феодосії взагалі приєднався до більшовиків. Його командир, український прапорщик Іван Федько, став одним з найвідчайдушніших червоних командувачів, а пізніше дослужився до першого заступника наркома оборони СРСР, поки у 1939 році не був розстріляний.

Найкраща українська частина – 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка – був задовго до цих подій виведений на материк (до його долі ми ще повернемося)

Ситуацію могли змінити російські офіцери, багато з яких перебували на півострові на лікуванні, проте вони не поспішали підтримувати одних «соціалістів» проти інших «соціалістів». Показовою була ситуація із Петром Врангелем, якому глава Кримського штабу Джафер Сейдамет запропонував командувати об'єднаними кримськими військами. Барон відмовився:

«Припускаючи зіпертися на армію, цивільний кримський головковерх, так само як і колега його у Петербурзі, мислив мати армію демократизовану із відповідними комітетами і комісарами. З перших же слів мого побачення із Сайдаметом я переконався, що нам не по дорозі, про що відверто йому і сказав, заявивши, що за цих умов я прийняти пропоновану мені посаду не можу».

Формування паралельних органів влади з підпорядкованими їм збройними загонами на початку нового, 1918 року призвело до вуличних зіткнень у Євпаторії та Феодосії. Спроби домовитися про створення спільних структур провалилися, причому обидві сторони звинувачували одна одну в небажанні йти на компроміс.

Двотижнева війна

Під час мітингу 2 січня 1918 року у Феодосії частина робітників і солдатів озброїлися на складах 52-го піхотного полку і вступили в бій із загоном ескадронців, витіснивши їх до вечора за межі міста. А за три дні, 5 січня, за допомогою прибулих з Севастополя матросів, червоногвардійці розгромили залишки ескадронців під Феодосією і двом днями пізніше рушили на Джанкой.

Червонофлотці також зупинили ескадронців в районі Інкермана і Сухарної балки під Севастополем 3 січня. 6 січня у Карасубазарі (нині – Білогірську) була проголошена радянська влада. Місцевим червоногвардійцям вдалося розгромити розквартировані у місті підрозділи ескадронців і полонити частину командирів. Нарешті, в Ялті місцеві червоногвардійці за допомогою прибулих 9 січня із Севастополя матросів вибили ялтинських ескадронців до Нікіти.

Втративши за першу половину січня владу над кількома великими містами, Кримський штаб спробував перейти в контрнаступ, завдавши ударів по Севастополю і Ялті. Севастополь ескадронці атакували у ніч з 10 на 11 січня 1918 року, намагаючись відрізати місто від решти Криму. Вони захопили Камишловський міст, але не змогли його підірвати і вранці були змушені відійти під тиском переважаючих сил ворога. Матроси, у свою чергу, зробили невдалий контрнаступ на річці Кача на південний захід від Бахчисарая.

У рамках великого наступу на червоних 11 січня війська Кримського штабу увірвалися до Ялти, але на допомогу тамтешнім червоногвардійцям із Севастополя прийшли три есмінці. В результаті затяжних боїв із застосуванням артилерії й авіації влада в місті остаточно перейшла до рад. 18 січня ті ескадронці, які відступили з Ялти, були добиті поблизу Алушти.

11 січня під Джанкоєм об'єднані сили місцевих червоногвардійців і севастопольських матросів завдали поразки великому загону військ Кримського штабу. Наступного дня в ході битви під Іслам-Тереком (нині – Кіровське) феодосійські загони червоногвардійців і матросів розбили тамтешніх ескадронців і зайняли поселення.

Вранці 12 січня 1918 року матроси з Севастополя, які оборонялися уздовж річки Бельбек, отримавши підкріплення, перейшли в наступ. Під вогнем морських гармат на станції Сюйрень (нині – Сірєнь) 2-й кінний полк Кримського штабу був відкинутий, і ще до настання темряви червоні зайняли Бахчисарай. Ескадронці та поповнення з Сімферополя 13 січня зустрілися біля станції Альма (нині – Поштове), вже зайнятої матросами. Брак боєприпасів і величезна перевага противника в артилерії змусили війська Кримського штабу після денного бою відступити, залишивши Альму ворогові.

Увечері 12 січня червоногвардійці аеропланного заводу Анатра у кримській столиці підняли бунт і зайняли вокзал. Наступного дня по всьому місту розгорнулися вуличні бої, під час яких було захоплено і будівлю Кримського штабу. 14 січня до Сімферополя увійшли матроси, місто остаточно перейшло під владу рад.

Перші зіткнення в Євпаторії почалися ще 12 січня 1918 року, коли сили Кримського штабу захопили арсенал і берегову батарею. 15 січня червона ескадра з Севастополя обстріляла Євпаторію, а потім десант матросів з ходу взяв місто. Бій між сакськими червоногвардійцями та ескадронцями 14 січня закінчився на користь останніх, але наступного дня, зважаючи на втрату Євпаторії, війська Кримського штабу залишили Саки.

Останній великий бій тієї війни відбувся 15 січня біля Сарабуза (нині – Гвардійське), де сімферопольські червоногвардійці розбили об'єднаний загін офіцерів і ескадронців, який відступав з Євпаторії. Лише небагатьом з них вдалося пробитися в гори. Сейдамет через Київ виїхав до Туреччини. Таким чином, на півострові не залишилося демократичних військ, бойові втрати з обох сторін склали кілька тисяч осіб.

У цей же час ліві солдати встановлювали радянську владу на материковій Україні, зокрема – у Північній Таврії. На початку січня 1918 року в Бердянську вони за підтримки загону матросів-чорноморців заарештували керівників опозиційних партій і віддали їх під суд «революційного трибуналу». В Олешках діючу повітову раду розпустили після прибуття загону червоногвардійців з Херсона, згодом обравши більшовицьку. У Мелітополі стара влада проіснувала до початку лютого, коли кримські матроси роззброїли 42-й український запасний полк і не поставили повітовий селянський з'їзд перед фактом.

В ході двотижневих боїв Крим був повністю зайнятий більшовиками, які ні з ким не збиралися ділити владу. 22 січня ВРК офіційно ліквідував Директорію. А потім півострів накрила хвиля червоного терору.

Далі буде.

XS
SM
MD
LG