Українська Москва у 1918 році. Що залишилося від Консульства Української Держави в Росії?

Прогулявшись минулого разу по Москві гетьманській, сьогодні пропоную читачам подивитися на те, що залишилося в Москві від України державної початку ХХ століття, коли, внаслідок Берестейського миру, радянська Росія вимушена була визнати незалежність України та встановити з нею дипломатичні відносини на рівні консульств.

А допоможе нам у цій подорожі чудова праця Ірини Матяш «Перше українське консульство в Москві: спроба встановлення консульських зносин Української Держави із радянською Росією», мабуть єдине на наш час докладне дослідження справи, що нас цікавить, з докладним переліком тих місць, де було розташовано Генеральне консульство Української Держави в 1918 році. Отже, озброївшись цим дослідженням, спробуємо подивитися на те, що залишилося в сучасній Москві від тих історичних будівель 1918 року.

Від самого початку більшовицький уряд у Москві не дуже приязно ставився до української незалежності, і робив всілякі перешкоди створенню українського дипломатичного представництва в російській столиці. Хоча радянська Росія визнала незалежність ще Української Народної Республіки (УНР), українське консульство в Москві було створено лише за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського та проіснувало тільки кілька місяців. Але історія тих місяців була навдивовижу буремна!

Офіційно українське Консульство в Москві було відкрито в липні 1918 року, але російський уряд надав для розташування українського представництва лише 8 кімнат у двох різних будівлях, у будинку №11 на Великому Чернишевському (нині – Вознесенський) провулку та в будинку №21 на Штатному провулку (зараз провулок Кропоткінський).

Цікаво, що Вознесенський провулок розташований паралельно Леонтіївському провулку, на якому розташоване сучасне Посольство України в Російській Федерації, і шукаючи те місце, де колись було перше українське Консульство, ми пройдемо з вами повз заднього боку українського Посольства сучасного. Тут і зараз майорить український прапор.

І наскільки я розумію, саме через Воскресенський провулок намагаються потрапити на роботу сучасні українські дипломати, адже через головний вхід на Леонтіївському провулку ходити буває часто небезпечно, зважаючи на непоодинокі провокації, які влаштовують біля Посольства російські супротивники української незалежності. Минуло понад 100 років, а українським дипломатам у Москві і в 2021-му не менш тяжко працювати, ніж у 1918-му!

Але на допомогу українському Консульству в 1918 році прийшла московська українська діаспора. Діаспоряни вирішили допомогти українським дипломатам у пошуках місця для надійного та зручного притулку. Ще з 1917 року в Москві існувало українське культурно-просвітницьке товариство, яке після націоналізації більшовиками панських маєтків у місті, зайняло розкішну садибу Олександри Дерожинської, що була побудована відомим архітектором Шехтелем у 1901–1904 роках. Цей будинок був розташований на тому самому Штатному (Кропоткінському) провулку, де у будинку №21 у кількох кімнатках вже тулилося українське Консульство. Тепер українське дипломатичне представництво могло переїхати до більш належної йому за статусом будівлі.

Про статусність особняку Дерожинської свідчить той факт, що після України в ньому було посольство Норвегії, а зараз розташоване посольство Австралії в Російській Федерації. Сучасна адреса цього будинку – Кропоткінський провулок, 13.

Але була в українського Консульства можливість перебратися і в ще розкішнішу будівлю, на березі Москви-ріки, навпроти самісінького Кремля. В цьому будинку на Софіївській набережній до революції жив «цукровий король» Російської імперії, уродженець українського міста Суми Павло Харитоненко.

Із пропозицією «прийняти під захист і взяти в тимчасове користування» будинок нащадків Павла Харитоненка в Москві за адресою Софіївська набережна, 14, звертався до української делегації, що вела мирні переговори з Росією, син Павла Харитоненка Іван. Однак більшовики, аби тільки не допустити, щоб синьо-жовтий український прапор майорів їм у Кремлі в очі з протилежного берега, вчасно націоналізували садибу й замість українського Консульства там розташувалася місія Червоного Хреста Данії.

Зараз у будинку Харитоненка розташована резиденція посла Великої Британії в Росії, а українським дипломатам 1918 року довелося розташовуватися в маєтку Олександри Дерожинської на Кропоткінському провулку.

Траплялися й курйозні випадки. Більшовики активно забирали в свою власність усе, що належало в Москві представникам колись «пануючих класів». Передати свій будинок у власність українського Консульства стало чи не єдиною можливістю зберегти у «червоній Москві» своє майно. Так до українського представництва звернувся з пропозицією уродженець міста Миколаєва, фінансист Адольф Форшретер, який влаштувався на службу в Консульство радником. Форшретер запропонував створити «російсько-українську торговельну палату», яка повинна була розташуватися у власному Адольфа Форшретера будинку на вулиці Поварській, за умови, якщо український консул Олександр Кривцов досягне домовленості з російською стороною про виселення з цього будинку Ветеринарного управління Народного комісаріату внутрішніх справ разом із шістьма його співробітниками, які там оселилися. Утім, перехитрити більшовиків Форшретеру не вдалося.

Не зважаючи на всі перепони, які робив більшовицький уряд, українське Консульство в Москві з кожним днем набувало все більшої популярності в мешканців російської столиці. Голод, руїна та репресії, що ширилися радянською територією, змушували не тільки етнічних українців, але й звичайних росіян звертатися до українського представництва з проханням про допомогу та надання можливості виїхати на постійне проживання з Росії в Україну. Територію Консульства щодня брали в облогу сотні, якщо не тисячі, зневірених в радянській владі громадян, які мріяли отримати дозвіл на переселення в незалежну Україну, де за гетьмана Скоропадського був і хліб і порядок, а головне – не було беззаконного більшовицького свавілля, розділення народу на «пролетаріат» та «буржуїв», репресій, націоналізацій, реквізицій.

Звичайно, що ця народна активність навколо українського Консульства більшовикам дуже не сподобалась. І вони вирішили переселити українських дипломатів з усіх зайнятих ними на цей час будівель в одну. 16 вересня до Консульства в Москві надійшло розпорядження НКЗС РСФРР про звільнення приміщень на Штатному провулку, 13 та Великому Чернишевському, 11 та зосередження всіх служб у будинку на вулиці Тверській, 68. Вимога зумовлювалася ніби потребою переселити в кращі будинки людей, які «до перемоги жовтневої революції змушені були мешкати в сирих землянках, на горищах і в підвалах». Довелося українському Консульству перебиратися на Тверську вулицю.

Цього будинку до нашого часу не збереглося. У сталінські роки Тверська вулиця в Москві була цілком реконструйована та забудована новими будинками. Але відомо, що і в цьому приміщенні українського Консульства так само завжди було багато народу, що шукав в Української Держави порятунку від люті кривавих більшовиків.

Цікавий опис того, що відбувалося довкола українського Консульства на Тверській вулиці залишив відомий російський письменник Костянтин Паустовський, який теж у 1918 році шукав можливості виїхати з червоної Москви до вільної України.

Звичайно, що у своїх спогадах, опублікованих за радянської влади в 1956 році, Паустовський змушений був писати про Українську Державу в трохи іронічному дусі, бо інакше ці твори його не були б опубліковані. Але з усього видно, наскільки насправді пристрасно бажав молодий Паустовський якомога швидше покинути «більшовицький рай», що не потрапивши через великі черги на прийом до Консульства, згоден був без дозволу, ризикуючи своїм життям, добиратися до українського кордону, аби тільки не жити більше в радянській Росії.

Отже, що пише Паустовський: «Виявилося, що для виїзду в Україну потрібен ще дозвіл українського консула. Я пішов у консульство. Воно містилося у дворі великого будинку на Тверській вулиці. Полинялий жовто-блакитний прапор мляво звисав з древка, прив’язаного до поручнів балкона. На балконі сушилася білизна і спало в колясці немовля консула. Стара нянька сиділа на балконі, трясла коляску ногою і сонно співала:

Прилетіли гулі,
Притягнули дулі,
Для Петрика, Петрика,
Для малого фендрика...

З’ясувалося, що навіть підійти до дверей консульства неможливо. Сотні людей сиділи і лежали прямо на вкритій пилом землі, чекаючи черги. Деякі чекали вже більше місяця, слухаючи пісеньку про Петрика-фендрика, безуспішно підлещуючись перед консульською нянькою, і шаленіючи від повної невідомості того, що з ними буде. Треба було пробиратися без дозволу».

Цікаве походження слова «фендрик», яке трапляється в цьому тексті Паустовського. Фендрик – це був наймолодший офіцерський чин у німецькому війську. Через польську мову це слово колись потрапило в українську. Фендриком називали молоду, галантну людину, щось на кшталт сучасного використання слова «кавалер» у подібному випадку.

Але повернімося до українського Консульства в Москві. В листопаді 1918 року в Німеччині розпочалася революція і німецькі війська почали евакуюватися з України. Російський більшовицький уряд відразу відчув, що тепер він може не підпорядковуватися вимогам підписано ним Берестейського миру, і незабаром розпочав проти незалежної України нову війну. Діяльність українського Консульства в Москві була фактично паралізована.

24 грудня 1918 року вийшов декрет РНК РСФРР про заборону функціонування українських консульств у Росії, а 22 січня 1919 року український консул Олександр Кривцов видав останній наказ по консульству, в якому, прощаючись зі своїми співробітниками, які витримали разом із ним труднощі перебування в Москві і моральний тиск з боку більшовиків, подякував за «спільну і важку працю» й побажав «наперед принести свою працю на користь і будування нового життя нашої любої України».

Його слова були співзвучні з оцінкою гетьмана Скоропадського праці українських дипломатів у Росії: «...ці люди зробили багато користі українцям, що жили в Совдепії, охороняючи їх від більшовицької гидоти».

Такою була наша сьогоднішня подорож місцями розташування українських дипломатичних установ у Москві 1918 року. Наступного разу ми пройдемося з вами сучасними вулицями російської столиці, що пов’язані своїми назвами з Україною: від Київського вокзалу до бульвару Тараса Шевченка.

Ігор Роздобудько, історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода