«Настоящее время» – телеканал, створений Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» – публікує серію інтерв’ю з відомими людьми, підбиваючи підсумки десятиліття, що минуло. Ада Роговцева – народна артистка України, Герой України – розповіла про те, що для неї стало головною подією і найбільшим досягненням останніх десяти років:
– Майдан.
– Чому?
– Тому що Майдан. Тому що прокинулася нація.
– Які у вас були почуття?
– Великої відповідальності. Знаєш, ось так живе-живе людина, щось робить своє, побутові якісь речі, щось крутиться-крутиться, а потім – гоп! І головне. Що потрібно зробити? Вийти на Майдан. Звернутися до тих, хто розуміє важливість, урочистість і історичність події.
– Хто головна людина за ці попередні десять років?
Леся Українка колись казала: «Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна»
– Ти знаєш, не можу назвати прізвище. Не хочу, бо їх багато і мало. А хочу сказати, що головна людина – доброволець-волонтер через рисочку.
Леся Українка колись казала: «Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна». Це вона казала про неволю. А що ж таке воля? Це велика честь, коли знаєш таких людей, коли вони роблять те, що вони роблять. А мені довелося з ними зустрічатися і стати майже рідними з багатьма. То я знаю, що це таке і як вони відрізняються від усякого іншого люду.
– Яке головне розчарування минулих десяти років?
– Це інертність людей, коли потреба змін нагальна. І коли вони не те, що не розуміють, є ж розумні серед них, а не хочуть включатися. Не хочуть знати. Не хочуть докопуватися. Не хочуть на повну відчувати. Не прислухаються ні до інтуїції, ні до розуму, ні до свого, ні до «розуму розумних» людей. Це воно для мене найгірше і останнім часом постійне.
Коли я в Маріуполі йшла по вокзалу після того, як виступила там з трибуни, коли у них був день міста. Жіночка мене наздоганяє і каже: «Адочко Миколаївно, ви така розстроєна, я бачу. Не розстроюйтесь. Відсотків 20 у нас є за Україну». Ось моє розчарування. Розумієш? Але я знаю, що це таке – ці 20 відсотків. Це люди, великі люди.
– А конкретні приклади? Може, якась особистість, яка розчарувала?
– Ні. Я ніколи не зачаровуюся настільки, щоби розчаровуватися. Я з дитинства так призвичаїлася. А може, це природа, що я починаю одразу аналізувати і ставити себе на місце цієї людини. Ну і коли там вже зовсім погано, я кажу: бідне-бідне, нещасне, дурне. Але нема в мене такого, знаєш, процесу довгого.
– Яка головна подія минулих десяти років, яка не відбулася?
– Перемога наша. Та швидка, яку ми чекали, та, яка трішечки потяглася, і ми почали чекати терпляче, і зараз, коли є небезпека над країною ще більша, як мені здається, то це перемога, яка не сталася. Я ж розумію, що це не перемога на фронті, де ми не можемо, немає в нас таких сил, ми ж маленька країна в порівнянні з тими державами і державою, яка проти нас. І оце воно…
– Яке головне слово або вислів?
«Гідність». Я сказала це слово, і воно пішло-пішло-пішло. Не тільки через мене, воно народилося, напевно, через те, що це головне слово
– «Гідність». Я з цим словом вийшла на Майдан, одразу, коли на перший, чи на третій, або на другий – я не пам’ятаю, на другий, мені здається, день, коли був Майдан. І я сказала це слово, і воно пішло-пішло-пішло. Не тільки через мене, воно народилося, напевно, через те, що це головне слово. Народилося. Нація народилася, прокинулася.
– Чому не любов, чому не надія, чому гідність?
– Ну ти як запитав?
– Яке головне слово останніх десяти років?
– Ну так останніх же! А любов – це вічність!
– А як довго це слово має бути головним?
Тепер це слово (гідність) вже має бути вічним. Для України має бути вічним, як любов!
– Ось тепер воно вже має бути вічним. Для України має бути вічним, як любов! Як бог, як любов, наша гідність. Ми її завжди відстоювали. Ось я читала про Петра Могилу. Розумієш, воно ж, мені здається, те, що він робив, Петро, він розумів, що головне, це щоб ми не були дурні, що потрібна освіта, виховання, щоб воно закладалося розумне і по можливості правильне, людське, не протиприродне. Божі заповіді. Щоб оце закладалося.
У нас цим не займаються так, як треба, мені здається. Ніколи не займалися. А я росла в такій країні, в такий час, коли це було навпаки. Там казали: «О, ти дуже розумний!» Чуєш? А що дурним потрібно бути? Як образа було це. Я не могла з цим миритися ні в школі, ні в садочку, хоча я там і не була. Скільки я себе пам’ятаю, я не могла зрозуміти, чому це погано. Чому погано бути найкращим, чому погано бути першим, чому погано знати більше, ніж хтось отут, і не поділитися цими знаннями. Що це таке? Чому треба бути бидлом і ходити так – рівненько, строєм?
– Які у вас сподівання для України на 2020 рік?
Це мені схоже, те, що терпить наша країна, як мама, яка втрачає сина, я це знаю, я втратила сина і продовжую жити
– Я тобі так скажу. Це дурне таке. Сам не розумієш, що говориш, але таке нетерпляче терпіння. Ось уже терпіти неможливо, але ще потрібно потерпіти. Щось робити, втручатися, не мовчати, але все ж потрібно потерпіти, щоб не лилася кров. Бо вона і так ллється. Розумієш?
Це мені схоже, те, що терпить наша країна, як мама, яка втрачає сина, я це знаю, я втратила сина і продовжую жити. Воно сталося, а життя матері триває. Це не просто. Ось так наша країна – втрачає, втрачає і живе. І повинна жити. І робити по можливості все, що в твоїх силах. Не лягти на могилку і плакати з ранку до ночі, а щось робити для того, щоб інша мама не втратила сина.
Оригінал публікації – на сайті «Настоящее время»
