Доступність посилання

ТОП новини

Аділе Емірова: повернення до Криму


Аділе Емірова

(Закінчення тексту, початок тут)

Товарний потяг, у якому сім'ю Аділе Емірової везли в місця вигнання, зупинився 6 червня 1944 року на залізничній станції Хилкове Ташкентської залізниці. Через деякий час почали підходити вантажні машини ‒ людей розвозили в місця їхнього нового проживання.

Її сім'я потрапила в овочівницький радгосп Дальверзін №2, який обслуговував Фархадбуд (будівництво Фархадської ГЕС). Житло для спецпереселенців не було готове. Перші кілька місяців, до осінніх холодів, люди жили прямо на землі, під деревами, перед будівлею школи. Потім добудували бараки спецселища, Еміровим виділили маленьку кімнату з цементною підлогою в клубі.

Вони голодували й часто хворіли, незабаром стало нічого продавати. Влітку 1946 року переїхали з радгоспу в місто ‒ тут було легше прогодуватися. Аділе пішла до школи, навчалася на «відмінно»; багато читала. Була комсомолкою, а в старших класах членом учнівського комітету. Після закінчення школи вона рвалася навчатися далі. Але виїхати в інше місто не могла до отримання з республіканського управління в Ташкенті у справах спецпереселенців дозволу.

Як спецпереселенці їй необхідно було раз на місяць ходити до спецкомендатури «на підпис», тобто свідчити, що вона нікуди самовільно не поїхала. Кримських татар у перші роки після депортації у вишах було дуже мало. Для виїзду на навчання потрібно було отримати дозвіл республіканської спецкомендатури в Ташкенті. Дозволи частіше не вдавалися, відмову ніяк не коментували. Але Аділе пощастило...

Довгоочікуваний дозвіл прийшов 19-го серпня, і 21-го Аділе вже була в Узбецькому державному університеті в Самарканді, на зарахуванні. Їй двічі допоміг випадок: вона приїхала саме в день зарахування, ні днем пізніше, і була зарахована без іспитів, тому що в ті роки медалісти не складали вступних іспитів.

Сталося те, що мало статися: вище начальство вирішило, що кримській татарці немає місця на кафедрі гуманітарного профілю

Усі п'ять років Аділе прекрасно навчалася й отримала диплом із відзнакою. Її вирішили залишити для роботи на кафедрі. Але сталося те, що мало статися: вище начальство вирішило, що кримській татарці немає місця на кафедрі гуманітарного профілю.

У Беговаті роботу за фахом їй знайти не вдалося. Аділе поїхала знову в радгосп Дальверзін №2, де влаштувалася викладачкою російської мови та літератури в школі. Шість років вона працювала вчителькою у школі, коректоркою в міській газеті в Янгі-Єрі. 1964 року вона вступила до аспірантури СамДУ. Почався новий, чвертьвіковий етап її життя: сім'я, наукова та викладацька діяльність.

Після закінчення аспірантури протягом року Емірова працювала на кафедрі російської мови Самаркандського державного педагогічного інституту імені С.Айні, а потім була запрошена на «свою» кафедру ‒ російського та загального мовознавства Самаркандського державного університету імені А.Навої. У педінституті Аділе запропонували читати «загальне мовознавство» ‒ важку теоретичну дисципліну, яку вона не вивчала в університеті. Завзятість і знання дозволили Еміровій не тільки освоїти її, але незабаром стати одним із найкращих фахівців у цій галузі знань.

1969 року Аділе захистила кандидатську дисертацію, а потім довгі роки працювала на кафедрі російського та загального мовознавства СамГУ на посадах викладача, старшого викладача, доцента та професора. Через сім років відбулася її перша поїздка в Москву ‒ Емірову запросили на конференцію, організовану Інститутом російської мови імені В.Виноградова. А через півроку після поїздки (9 липня 1976 роки) вона оформила свої враження у формі розповіді під назвою «Випадкове знайомство» ‒ це була проба пера.

У грудні 1990 року Аділе Емірову запросили до Сімферопольського державного університету імені М. Фрунзе на посаду професора кафедри російської мови. Емірова згадує події, що передували цьому.

У серпні 1990 року її 94-річний батько сказав їй: «Доню, я не хочу тут більше залишатися. Я хочу померти на батьківщині. Отже, зроби що-небудь!». Аділе зателефонувала ректору Сімферопольського державного університету, і він запросив її на роботу, але житла не обіцяв. Вона зателефонувала Юрію Османову, голові комітету у справах депортованих народів при Сімферопольському облвиконкомі, назвалася та пояснила ситуацію. Він відповів так: «Я й не знав, що у нас є жінка-професор. Звичайно, приїжджайте, ми Вас будемо носити на руках!».

До Сімферополя вона летіла з батьком, а з усіх боків чулася кримськотатарська мова. Батько був бадьорий, жвавий, під час тригодинного польоту кілька разів читав молитви, а весь салон підхоплював священні слова.

Коли літак приземлився, батькові допомогли зійти з трапа. Він відійшов у бік, важко нахилився, притиснув долоню до землі, а потім підніс руку до губ і поцілував тильну сторону долоні

Зворушливою була його зустріч із батьківщиною: «Коли літак приземлився, батькові допомогли зійти з трапа. Ступивши на землю, він відійшов у бік, важко нахилився, притиснув долоню до землі, а потім підніс руку до губ і поцілував тильну сторону долоні. «Що ти робиш, тату?» ‒ «Цілую рідну землю». Це був грудень 1990 року».

Їх зустріли родичі, які жили в селищі Зуя. Аділе влаштувалася в гуртожитку Сімферопольського інституту удосконалення вчителів, куди допоміг їй поселитися Сейран Усеїнов. Зима того року була холодною, тому вирішили, що до весни батько житиме в родичів. Аділе відвідувала його, а він говорив їй: «Я хочу жити з тобою. Дочко, ти ж професор, чому тобі не дають квартири?»

У будинку родичів батько прожив близько двох місяців, а потім застудився і через чотири дні помер. У ніч його смерті Аділе була поруч і сама закрила йому очі. Він не встиг побачити ні рідного села Янджу, ні Ялти, де вони жили до депортації.

Аділе Емірова ще шість років жила в різних гуртожитках в очікуванні обіцяного житла. Похований батько в Зуї, на мусульманському кладовищі, яке розташоване поруч із російськими похованнями. Через п'ять років російські підлітки зруйнували близько десяти надмогильних пам'ятників на татарському цвинтарі. Дізнавшись про це з газет і телепередач, вона відразу ж поїхала в Зую. Батькова могила не постраждала, хоча на сусідніх надмогильні камені були розбиті...

Незважаючи на скруту повернення та похилий вік, Аділе Емірова й сьогодні багато працює, пише, викладає...

Мабуть, найточніші слова знайшов про неї давній колега, ректор Таврійського національного університету, доктор філологічних наук, професор Володимир Казарін: «Час не владний над нею. Вона, як і раніше, разюче красива та елегантна як жінка й дивно розумна та організована як вчений. У ній яскраво виражена риса кримськотатарського народу ‒ відсутність спраги помсти за заподіяне зло. Нездатність змиритися зі злом ‒ звичайно. Але присвятити після перемоги зла всю себе помсті ‒ ні. Кримські татари після повернення до Криму наприкінці 1980-х жодного разу не створили прецеденту силового захоплення рідного дому. Там жили люди, які їх не виселяли. У чому вони винні? Але ж як цим залякували кримчан!.. Така й Аділе. Вона стала філологом-русистом! Фахівцем із мови, якою говорили ті, хто депортував її та її народ. Вона не ототожнювала мову та негідників. Вона, ніби в помсту їм, стала глибоким та яскравим вченим, якому ця мова повідала багато своїх таємниць. Зокрема й ті, що прийшли в неї з мов тюркських. Честь їй і хвала за талант і любов до людей».

XS
SM
MD
LG