Є автори, навіть серед журналістів, які вважають, що репортаж ‒ простий і легкий жанр. Дивись собі на всі боки та пиши, що бачиш. Це характерне не тільки для студентів перших курсів факультетів журналістики. Але репортаж ‒ складний жанр, тому що репортер має вміти бачити не поверхово, вміти за зовнішністю розрізняти суть, зміст, значення соціальних процесів, показати їхню глибину. Це складна наука, яку до кінця осягають лише майстри жанру.
Як репортер-міжнародник українська журналістка Наталя Гуменюк об'їздила понад 60 країн. На її рахунку матеріали про «арабську весну», підсумком яких стала книга «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» (2015). А тепер вже й книга репортажів «Втрачений острів» ‒ про процеси, які супроводжували анексію та окупацію Криму. Але якщо знайомитися зі змістом книги за назвами глав, як роблять досвідчені книголюби, то починаєш розуміти, що автор в описах подій витягує їхню сутність, проводить читача через людські почуття та емоції, що й цінне в репортажі. Ось перелік емоцій, які супроводжують погляд автора, який фіксує подію: перше ‒ це «Шок», далі за списком ‒ «Сум'яття», «Страх», «Гнів», «Відвага», «Біль», «Самотність», «Розчарування», і нарешті ‒ «Надія». І це не пісня про те, що бачу, це долі людей, їхні трагедії, їхній біль, їхнє унікальне життя і навіть їхню смерть ‒ все те, що принесла в Крим Росія. Це почуття, розташовані у тому порядку, в якому вони володіли кримчанами, починаючи з 2014 року. Легко описувати радість людини. Можна написати репортаж про будь-яку подію, але спробуйте написати репортаж про біль, про самотність, про розчарування, про людське горе ‒ і ви зрозумієте, що тут потрібно вміння відчувати та чути душу людини. Саме з цією метою їздять зараз репортери до Криму.
Книга Наталії Гуменюк ‒ хронологія тільки за формою, по сутті це переживання та роздуми людини, яка вміє бачити суть речей. Її матеріали про анексований Крим ‒ це фільми, телерепортажі, тексти, а потім вже й книга як системне осмислення побаченого. Але загалом це масштабна розповідь про біль, який переживають кримчани, у яких забрали багато, серед іншого й збудований своїми руками будинок і Батьківщину. Це стосується і тих кримчан, які реально виїхали з Криму, і тих, які залишилися, оскільки земля, на якій господар вже не ти, а прибулі емісари ‒ вже не твоя земля, а Батьківщина хоч і твоя, але вже зганьблена агресором, що подвійно боляче...
Перший репортаж ‒ це розповідь про хід «референдуму» 16 березня 2014 року. Голосують люди приїжджі, з російськими паспортами, на кількох ділянках. Ніхто не заперечує. Репортер показує кашу в голові виборців: для них «у Росії все добре, стабільно, Євросоюз точно не приклад». На їхню думку, люди в Естонії гірше живуть, ніж у Росії, а Сербія занепала, як тільки «підписала євроінтеграцію». «Ми: Україна та Крим ‒ одна сім'я. Але ми краще окремо. Гірше не буде».
Відразу ж виявляються факти фальсифікації: на радіо оголосили, що проголосували 80 відсотків кримських татар, хоча люди бачили, що майже всі кримські татари Бахчисарая сиділи вдома.
Всякий раз для розмови з людьми репортерові доводиться шукати затишні місця, оскільки сторонні втручаються в розмову і не дають вільно висловлюватися людям.
Уже в перший день автор зауважує ту страшну тенденцію, яка пізніше поглибиться і загостриться. «Референдум» і «приєднання» викликали розкол у багатьох сім'ях, які не зійшлися в думці, і пізніше це призведе до розвалу ‒ подружжя буде раз у раз сваритися через анексію, діти будуть їхати від батьків, люди похилого віку будуть лаяти молодих. Навіть у родинному спілкуванні з'являться гіркі обвинувальні слова ‒ зрадник, колаборант.
Подружжя буде сваритися через анексію, діти будуть їхати від батьків
У Севастополі вусань у кепці повторює російський пропагандистський слоган про те, що «в Україні до влади прийшли націоналісти та екстремісти», «вони закликають знищити всіх неукраїнців», «Ярош оголосив війну всім москалям».
Водночас ‒ сум'яття українських військових, які очікують точного наказу, але отримують розпливчасті рекомендації діяти за обставинами.
А далі ‒ страх. Вбивство Решата Аметова, обшуки та арешти, суди, які спираються на таємні записи прослуховувань і засекречених свідків, і судять за тероризм людей, у яких ніколи не було ні зброї, ні вибухівки. Звинувачення «у плануванні захоплення влади» мусульман, які просто обговорювали політичні справи в державі. Окупаційна влада насаджує страх всьому населенню, кримчани бояться відкрито розмовляти, втрачають довіру один до одного.
У книзі безліч оповідань про переживання конкретних людей ‒ Ельміри Аблялімової, дружини Ахтема Чийгоза, про суд над Ільмі Умеровим, про владику Климента та його парафіян у храмі Рівноапостольних князів Володимира та Ольги, про вчителів, імена яких не названі в цілях безпеки, про Олега Сенцова, його матір Людмилу Георгіївну, про Олександра Кольченка, про роботу адвокатів Еміля Курбедінова, Абдурешита Джеппарова, Олексія Ладіна, які захищають переслідуваних слідством кримчан.
«Методи тиску на кримських татар, ‒ робить висновок автор, ‒ все більше нагадують ті, які застосовують у російських республіках, де живуть мусульмани, ‒ Закавказзя, Татарстан, Башкортостан».
Особлива глава ‒ про трагедію Керчі, в якій, за версією російських слідчих, яку й зараз багато хто піддає сумніву, Влад Росляков розстріляв своїх товаришів у коледжі.
Залишатися в Криму українцем ‒ це вже відвага. Якщо окупанти кримськотатарські прапори ще терплять, то володар українського прапорця ризикує бути побитим та пограбованим. Автор детально показує, як у Криму переслідується українська мова. Реалії ‒ остання українська газета, нечисленні залишки вірян української церкви, замість музею Лесі Українки в Ялті ‒ жалюгідний куточок геніальної поетеси.
Не соромлячись, говорять про спецоперацію із захоплення Криму
Цілком правомірно Наталя Гуменюк відтворила у книзі дуже важливий момент ‒ подвійність «героїв кримської весни». Це для легковірних і необізнаних вони у промовах висувають теорію про самовизначення «народу Криму», про вирішальну роль «референдуму», про невтручання військових та «іхтамнетів». Між однодумцями вони, не соромлячись, говорять про спецоперацію із захоплення Криму. Автор наводить виступ Сергія Аксенова на відкритті парку «Патріот», де він розповів, як все було: «... нічого б не вийшло, якби наш президент Володимир Володимирович Путін особисто не керував цією операцією і особисто не ухвалював рішень, від яких залежала доля кримчан і севастопольців... насправді це була унікальна операція. Все відбулося настільки швидко, зухвало й нахабно, що наші опоненти не встигли отямитися». А всім іншим можна розповідати про «референдум»...
До слова, іншим доказом того ж факту силової анексії Криму є двадцятихвилинний фільм «Четверта оборона Севастополя» про роль адміралів Олега Белавенцева та Сергія Меняйла, які керували операцією, показаний єдиний раз у Севастопольській школі № 3 третього лютого 2016 року. У фільмі присутні титри: «Фільм призначений для закритого показу, демонстрація в ЗМІ та розміщення в інтернеті суворо заборонені». А «герої кримської весни»
Олексій Чалий, Сергій Аксенов та Володимир Константинов були не більше ніж маріонетками в «адміралів кримської весни». Ось вам «головна роль кримчан» і «волевиявлення народу Криму».
Потрібно сказати, у цієї книги є така специфіка, що кримчани та некримчани читають її по-різному. Для некримчан це, перш за все, пізнавальне читання, яке допоможе зрозуміти не тільки хід подій, але й усвідомити, що являє собою агресор, які його цілі та методи дій. Загалом книга допомагає зрозуміти феномен російської агресивності, на жаль, не описаний ще адекватно письменниками. Поки ми тільки на початковому етапі. А це тема для тих літераторів, які поки підростають, й анексія Криму стане для них відкриттям російського характеру з незвичайного боку. Раніше тема про російсько-українські війни була табу для істориків і літераторів, але тепер ця тема на слуху в усіх. Росія показала свою глибинну сутність найяскравіше у Криму. Російсько-турецькі війни, анексія 1783 року, витіснення кримського населення та «віджимання» всього майна, знищення кримськотатарської інтелігенції, депортація та скасування автономії, а тепер нова анексія ‒ коло замкнулося. Що робить Росія? Нічого особливого ‒ вже понад 200 років реалізує «Грецький проєкт», рветься володіти середземноморськими просторами, хоча ХХI століття і показує, що зовсім не території визначають успішність держав. Але Росія ‒ це країна вічного 18 століття. Нові вітри обходять Росію стороною.
Про яку ввічливість збройного агресора та окупанта може йтися? Яка дівчинка? Який кіт?
Кримчани ж будуть читати книгу зовсім інакше. Це не пізнавальне читання, це те, що вони пережили, це їхні емоції, їхній біль, їх відвага, їхнє розчарування, їхня самотність у цьому горі. Побачивши у книзі фотографію пам'ятника так званим «ввічливим людям», я пережив свої почуття, які були у мене, коли жив у Криму, і часто фотографував місто. Але, щоб зняти цей апофеоз російської брехні, у мене так і не вистачило сил. Я прицілювався, думав, нехай, коли-небудь стане в нагоді, але всякий раз було бридко на душі, і так і не вистачило сил натиснути на кнопку. Я опускав камеру. Про яку ввічливість збройного агресора та окупанта може йтися? Яка дівчинка? Який кіт? Цинічний театр, підла насмішка над почуттями та над долею кримчан. Так само, як і пам'ятник Катерині II, пам'ятник «ополченню всіх часів»...
За визначенням автора багато подій у Криму ‒ це антиутопія, яка стала реальністю. Книгу Наталії Гуменюк треба прочитати багатьом людям. Тим, хто пережив анексію ‒ щоб глибше зрозуміти, як все було, а тим, хто не знайомий з процесом віджимання півострова, ‒ щоб знати правду про те, як Росія забирала Крим.
Російською мовою книгу можна прочитати тут.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
