18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Уріє Меметова, кримська татарка, народилася 22 липня 1928 року в місті Бахчисараї Кримської АРСР.
На момент виселення склад сім'ї був таким: батько Емір-Сале Меметов (1895 р.н.), мати Аміде Меметова (1899 р.н.), сестра Зоре Меметова (1925 р.н.) і сестра Нуріє Меметова (1933 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в місті Сімферополі на вул. Р. Люксембург, №16, кв.8. Квартира двокімнатна на 3-му поверсі, в 1-му під'їзді, була обставлена всіма необхідними меблями, майном, домашнім скарбом.
У батька було два брати та сестра, які жили в Бахчисараї: Емір-Асан Меметов (1892 р.н.), його дружина Зейнеб Чамбель (1896 р.н.), дітей не було; Осман Меметов (1899 р.н.), його дружина Сальге (1904 р.н.), діти Еміне (1925 р.н.), Зилха (1931 р.н.) і Айдер (1933 р.н.); сестра Гульсум (прізвища не пам'ятаю) мала 5 дітей ‒ дочки Аміда, Фатма, Мерзіє, Айше та син Емір-Усеїн.
Мій батько був інвалідом I світової війни ‒ була відсутня третина гомілки правої ноги, тому його в Червону армію не призвали. Працював в інвалідній артілі «Прогрес» начальником чемоданного цеху. Мама не працювала. Ми з молодшою сестрою навчалися у 21-й, а старша сестра ‒ у 23-й школі Сімферополя.
Під час окупації, коли почали масово дітей, підлітків вербувати на роботи в Німеччину, старшу сестру батьки влаштували працювати на тютюнову фабрику, а мене відіслали до Бахчисарая в сім'ю дядька Османа, звідки мене й вислали разом із його сім'єю.
Прийшли офіцер і два солдати з автоматами, і офіцер повідомив, що нас виселяють з Криму, на збори дається 20 хвилин
18 травня 1944 року, десь після півночі, коли ми всі вже спали, нас розбудив страшний стукіт у двері та гучні крики, якщо не відчинемо, виб'ють двері. Прийшли офіцер і два солдати з автоматами, і офіцер повідомив, що нас виселяють з Криму, на збори дається 20 хвилин, брати з собою найнеобхідніше і харчування на три дні. Офіцер поїхав, а солдати всіляко квапили нас швидше збиратися. Усі разом ми зібрали, наштовхали п'ять мішків, через пів години нас вивели з дому, замкнули двері й більше в будинок нас не пустили. До шостої ранку ми просиділи на мішках; незважаючи на те, що на вулиці був травень, накрапав дрібний «осінній» дощ. Потім під'їхала вантажна машина, в якій вже був інший офіцер, і він дозволив з п'яти мішків взяти тільки три, причому все це супроводжувалося криками, лайкою.
Привезли нас на залізничний вокзал, де вже було багато народу, всі плакали, шукали хто дітей, хто рідних і близьких, і почали вантажити в товарні вагони, які були розділені на два поверхи звичайними нетесаними дошками. Ми опинилися на другому поверсі, підніматися та спускатися було дуже важко, не було за що взятися. Це були товарні вагони, тому ні туалету, ні води в них не було. Дорослі якимось чином пристосували місце для відра, яке служило туалетом. Вагон був заповнений ущерть, а солдати, незважаючи на це, приводили все нових і нових людей, і з вагонів більше не випускали. Так нас на Бахчисарайському вокзалі протримали до темряви, і тільки тоді ешелон рушив.
Я дуже сподівалася, що, можливо, проїжджаючи через вокзал Сімферополя, зустріну моїх тата, маму, сестер, але, на жаль, цього не сталося, бо на великих станціях наші ешелони не зупиняли, а стоянки були тільки поза населеними пунктами.
Багато хто хворів, а головне, були пригнічені тим, що трапилося, в яких неймовірних умовах ми опинилися. Всі намагалися підтримати один одного
Перед станціями міцно закладали засувки вагонів, і ешелони проїжджали станції, не зупиняючись. У вагонах було по 4 маленьких вікна з ґратами, нам не дозволяли в них показуватися на станціях. У нашому вагоні померлих не було, але багато хто хворів, а головне, були пригнічені тим, що трапилося, в яких неймовірних умовах ми опинилися. Всі намагалися підтримати один одного, ділилися тим малим, що у нас було. Ніякого гарячого харчування не було. Я пам'ятаю, що давали сухарі, а гаряче люди готували самі: на зупинках споруджували з двох цеглин і шматка заліза щось у вигляді вогнища. Добре, стоянки іноді тривали годину чи дві. А часто бувало так, що стоянка раптово переривалася, люди все кидали й бігли у вагони. Ніхто не попереджав, скільки триватиме стоянка. Дуже багато хто відстав від ешелону. Яка їхня доля, відомо одному Аллаху.
До місця призначення ми прибули через 15 діб, 1 червня. Це Бухарська область, станція Керміне, радгосп «Нарпай», центральне відділення. Від станції до радгоспу нас везли на гарбах з величезними колесами, які ми побачили вперше. І в радгоспі нас ніхто не чекав. Два тижні ми жили просто неба у сорокаградусну спеку, воду пили та їжу готували на воді з хаузів та ариків, в яких що тільки не плавало.
Скупченість була неймовірною, тобто були створені всі умови для поширення цих небезпечних інфекцій і загибелі людей
І хвороби, зокрема дизентерія, не змусили себе довго чекати, комарі літали хмарами ‒ почалася епідемії дизентерії та малярії. Люди гинули сім'ями, лікуватися було нічим. Тільки-тільки з'явився сульфідін, але його не вистачало на таку кількість хворих. Через два тижні нас розселили у величезному бараку. Біля кожної стійки, яка підтримує стелю, оселилася родина. Скупченість була неймовірною, тобто були створені всі умови для поширення цих небезпечних інфекцій і загибелі людей. Я не пам'ятаю, щоб нам було організоване харчування, санітарні умови, медикаменти. Усі харчувалися як могли, добре хоч у цей час в Узбекистані дозріли фрукти, овочі. Хто купував, хто міняв, якщо було що міняти на продукти.
На третій день після приїзду нас стали виганяти на роботу на бавовняні поля для підгортання і розрідження кущів бавовни. Всі ми страждали від спеки та спраги. Особисто я страшенно страждала від головного болю. Від голоду нас врятувало те, що дядько влаштувався вантажником на млині. Воду ми навчилися проціджувати через марлю й пили тільки кип'ячену. Весь радгосп, в якому було 7 відділень, обслуговувала одна лікарка і одна медсестра. Амбулаторія розташована була в центральному відділенні. Коли я звернулася до лікарки зі своїми скаргами, то, мабуть, виглядала настільки нещасною, що лікарка запропонувала мені працювати в амбулаторії реєстратором і допомагати медсестрі в подвірних обходах. Я, звичайно ж, погодилася.
З першого дня приїзду я зайнялася, як і багато інших, хто був розлучений із сім'ями, пошуками батьків. Знайшла їх тільки через 4 місяці в Ташкентській області, Велико-Олексіївському районі Сир-Дар'ї, у радгоспі імені Сталіна. Возз'єдналася я з ними тільки через пів року. Під страхом 20-річної каторги Мустафа-ага Пашаєв та Мустафа-ага Аблаєв повезли мене до них. Тато на той час перевіз сім'ю (маму та двох сестер) на станцію Сир-Дар'я Ташкентської області. Зняли кімнату в приватному будинку. Ніхто ніяких позик і земельних ділянок, будівельних матеріалів нам не пропонував. Тато зі старшою сестрою влаштувалися на роботу, а ми з молодшою сестрою пішли до школи. В комсомол мене не взяли.
Тато помер від висипного тифу. Сім'я залишилася без житла на мізерній зарплаті сестри
22 травня 1945 року помер тато від висипного тифу. Сім'я залишилася без житла на мізерній зарплаті сестри. У листопаді 1945 року на нас перевіз до себе дядько, який до цього часу перевів сім'ю з Нарпая до Самарканда.
У Самарканді я навчалася в 10-му класі школи №35, яку закінчила в 1946 році. На випускних іспитах з хімії та фізики були присутні викладачі із Самаркандського медичного інституту, які відбирали успішних учнів до інституту. Я обидва іспити склала на відмінно, і мене запросили скласти інші іспити до інституту. Іспити з літератури, російської та німецької мов я теж склала на відмінно, і з 25 балами була зарахована в інститут на лікувальний факультет. Щомісяця, як і всі кримські татари, ходила на підписку про невиїзд у спецкомендатурах.
У 1952 році вийшла заміж за Сеїт-Халіла Емірова. У червні 1952 року, готуючись до державних іспитів, на сьомому місяці вагітності, забула з'явитися в спецкомендатуру, пропустила 3 дні. Мене терміново повісткою викликали в спецкомендатуру та заарештували за порушення режиму. Добу я провела в ув'язненні. Мене допитували, погрожували. Визволила мене з цього пекла депутат міськради, заслужена артистка Узбекистану Ніна Іванівна Мартинова, у квартирі якої ми готувалися до іспитів з її дочкою Вірою Дубровською. Тільки після письмового поручительства мене відпустили.
Я кілька днів хворіла, але іспити склала й була розподілена на будівництво Хішрау-ГЕС, лікарем амбулаторії. Тут я пропрацювала до 1954 року, а потім перейшла на роботу позаштатним ординатором в акушерську клініку Республіканської лікарні. Через 9 місяців отримала 0,5 ставки ординатора. Завідувач кафедри Євгенія Йосипівна Іоффе-Голубчик спочатку брала мене на погодинну роботу зі студентами. Побачивши тягу до наукових досліджень, дала наукову тему для кандидатської дисертації як претенденту. Дисертацію я захистила в 1967 році. Вже при професорі Ісламі Захидовичі Закірові.
Шлейф «зрадника», ущербність депортації завжди були поруч
Будучи студенткою, працюючи в лікарні та на кафедрі, щороку на 2-3 місяці, їздила на збір бавовни. Перенесла ревматизм, інфаркт міокарда в 33 роки під час тонзилектомії. Тобто хочу сказати, що все було не так просто, як написано. Шлейф «зрадника», ущербність депортації завжди були поруч.
Чоловік мій закінчив чи то маріупольську, чи то харківську школу в 1941 році. Батько його був розкуркулений у 1929 році. Всіх розподілили на роботу, а його залишили до особливого розпорядження, відіслали додому в Крим і сказали чекати місця призначення. Виклик все не приходив, почалася війна, у листопаді ‒ окупація Криму, і він залишився без призначення. У квітні 1944 року всіх чоловіків кримськотатарської національності мобілізували до трудової армії. Він потрапив до міста Гур'єва в Казахстані. Щоправда, він говорив, що це більше було схоже на концтабір. Там же були його батько та молодший брат. Мама, тітки та бабуся потрапили до Беговата (місто в Узбекистані ‒ КР), де жили у важких умовах. Коли вони звільнилися з трудової армії, то забрали рідних і домоглися переїзду в Самарканд, де й жили до 1968 року.
У нас з чоловіком народилися дві дочки і, коли старшу дочку в 9-му класі почали посилати на збір бавовни, чоловік вирішив, що цього не допустить. У 1967 році вийшов указ про те, що з кримських татар зняте огульне звинувачення про зраду, з'явилася можливість виїхати з Узбекистану.
Ми спробували виїхати до Криму, але, дізнавшись, що тих, хто приїхав, знову депортують, вирішили переїхати ближче до Криму й обрали місто Краснодар
У 1968 році ми спробували виїхати до Криму, але, дізнавшись, що тих, хто приїхав, знову депортують, вирішили переїхати ближче до Криму й обрали місто Краснодар. Чоловік поїхав на «розвідку», і йому обіцяли роботу інспектором ДАБК у відділі архітектури, бо в Самарканді він теж працював на такій же посаді. У червні він влаштувався на роботу, а в листопаді забрав мене з дітьми. Ми жили на квартирі, але через 9 місяців чоловікові дали квартиру.
У січні 1969 року за допомогою Головного архітектора Миколи Івановича Корсакова, начальника мого чоловіка, який був хорошим другом ректора медичного інституту, мене взяли на пів ставки асистента кафедри акушерства та гінекології. Тільки через 10 місяців за конкурсом, із 7 претендентів, була обрана асистентом на повну ставку, бо працювала, не рахуючись ні з часом, ні з підвищеними навантаженнями (операції, додаткові чергування, керівництво клінічними ординаторами, секретар товариства акушерів-гінекологів, голова комісії крайоздороввідділу з аналізу материнської смертності). У 1977 році отримала звання доцента кафедри акушерства та гінекології. Загалом у Кубанському медичному інституті я працювала упродовж 23 років. Коли з'явилася можливість переїзду до Криму, ми почали займатися питанням обміну квартири. Це вдалося лише в 1991 році з доплатою за квартиру, адже кримчани піднімали ціни за квартири, які цього не коштували.
Що стосується розвитку кримськотатарської культури в 1944-1956 роки, все було глухо. До переїзду з Узбекистану ми жодного разу в Самарканді не були на концертах ансамблю «Хайтарма» (кримськотатарський фольклорний ансамбль, створений у 1937 році в Криму і відроджений після депортації в 1957 році в Узбекистані ‒ КР), в Самарканд вони не приїжджали. Зрідка з'являлися передачі на радіо. Всі роки, коли стали друкувати газету «Ленин байрагъы» («Ленінський прапор» ‒ КР), журнал «Юлдуз» («Зірка» ‒ КР), ми передплачували й намагалися їх читати, бо літературної мови не знали.
Національні традиції, звичаї, релігійні свята, намаз, дуа, дженазе відповідно до канонів ісламу, все нашим народом виконувалося, але звичайно, не відкрито, бо це було заборонено законами СРСР. Якби цього не робилося, ми, молодше покоління, про це не мали б уявлення. Тато з мамою та інші родичі примудрялися дотримуватися уразу (мусульманський піст ‒ КР), розповідати нам про це. Добре, що узбецьке середовище цьому теж сприяло, адже й узбеки таємно все це робили.
Не можу не описати, який ажіотаж викликав приїзд ансамблю «Хайтарма» до Краснодара в 1989 році серед керівних кіл міста і краю. Незадовго до цього відбулася демонстрація та мітинг кримських татар у Краснодарі. Для «дотримання порядку» були зігнані студенти всіх вишів, мобілізована вся міліція, бо думали, що ми настільки дурні, що будемо протидіяти мирному проведенню цих заходів. Усе відбулося на вищому рівні. Але квитки на концерт в залі філармонії були розподілені працівникам міліції, переодягненим у цивільний одяг, ложі були зайняті керівними особами міста тільки для того, щоб до зали потрапило менше кримських татар, щоб «не дай боже, не були заворушення». До них не доходило, що наш народ, який стільки років чекав цього свята, не міг дозволити його зіпсувати. Концерт відбувся на найвищому рівні, вулиця була заповнена тими, хто не зміг потрапити до зали.
Питання про повернення до Криму в кожній родині кримських татар було головним. Упродовж перших 10 років народ жив надією, що нас повернуть до Криму. Але, на жаль! І тоді, зрозумівши, що це нездійсненна мрія, коли всім набридло поневірятися узбецькими кибитками, почався будівельний бум. Наш працелюбний народ став обживатися, будуватися. Ніяких позик, будівельних матеріалів не давали, все купували самі. Для того, щоб описати все це, не вистачить ще багатьох сторінок. Обживалися, але завжди жили з думкою про повернення до Криму. І коли з'явилася така можливість, все залишили, продали за безцінь, і будівельний бум почався в Криму, де й після 20 років від початку повернення наш народ, корінний народ, терпить приниження, дискримінацію вже на своїй прекрасній батьківщині.
Ми ж повернулися на батьківщину в 1991 році, через 46 років (23 роки в Узбекистані, 23 роки в Краснодарі). Двоюрідні родичі, племінники перебувають все ще в місцях депортації. Пережите ніколи не забудеться, бо наші найближчі ‒ мами, тата, тітки, дядьки, брати й сестри ‒ залишилися там, ми не маємо можливості відвідати їхні могили, прочитати дуа (молитви ‒ КР)...
Ні нашу квартиру, ні наше майно нам не повернули. Наш будинок і квартира збереглися. Квартиру кілька разів перепродували, нас у неї навіть не пустили, коли в 1991 році ми хотіли просто подивитися і згадати минуле. Мимоволі думається, певно, тому, що в ній збереглося наше майно. Ми поспілкувалися з сусідами ‒ сім'ями Василя Ємця та Віри Тимофєєвої ‒ з якими дружно жили до депортації.
Живу в Сімферополі.
(Спогад від 1 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків